Лєране Ханум Куртнебі Кизи Lerane Hanum Kurtnebi Qizi

Оце мітинги. Походи на мітинги. Ми приїжджали в Сімферополь, до тьоті. Оце ж поїхати в Сімферополь — столицю! Вау! А тьотя якраз, вона зараз шеф-кухар мережі ресторанів кримськотатарської кухні «Мусафір», вона прям недалеко жила від тої центральної площі Сімферополя, там, де проводилися ці мітинги. Це я бачила — скільки нас! Вау! Це коли в повсякденному житті кримських татар мало, а тут стільки нас, і наші прапори… Ой, я і зараз згадую, коли лунає наш гімн «Ant etkenmen» — оце єднання з усіма своїми. А потім поїздки в Судак, до місця народження маминої мами — Таракташ, яке потім назвали, яке в радянські часи було перейменовано в Дачноє. В Таракташ коли ти просто приїжджаєш, і всі говорять на судакському діалекті кримськотатарському. Боже! От в Судаку, якщо була до моря можливість поїхати, а вона була нечасто, правда, грошей не вистачало з цим будівництвом, з тими всіма реаліями соціально-економічними, то коли я приїжджала в Судак — так було кайфово вообщє! Там просто… от туда чомусь поїхало багато кримських татар, і я просто всюди чула свою мову. Всюди. І ця взагалі атмосфера — йдеш по кипарисовій алеї — збоку кримські татари, кримськотатарське кафе, на зупинці стоїш, і тут тоже молоді кримські татари на нашому діалекті та-та-та-та-та-та-та розмовляють. Оце усвідомлення дому, відчуття дому, що ти просто в себе. Так я б хотіла ще побути в Криму в от такому стані. Я, конєшно, громадянка України і всюди вдома, я це всім кажу. Але от такого відчуття дому — це я не можу передати. Навіть щоби відчути хоча би трошки, я от в Ірпені привчала своїх гостей і мешканців Ірпеня привчала тому, щоб зо мною віталися «селям алейкум». Я от їхала на велосипеді за зеленню, за овочами, коли відкрила «Кримський дворик»: «селям алейкум» — «селям алейкум». І зараз тоже вчу вже шостий місяць у Львові. Бо воно просто, як не хочеш, вилазить з мене, як не крути.

Я ж не можу сказати за всіх кримських татар. За себе — я точно повернусь у Крим, дай боже. Якщо це станеться під час мого життя тут. Знаєте, немає такої романтики — от я мрію повернутися в Крим. Я просто розумію, що я там потрібна бути. Тому що там буде дуже багато роботи. Я хочу побачити своїх батьків, яких я останній раз вживу бачила в 20-му році. Після тих окупантів лишиться роботи всім — кримським татарам, не кримським татарам, будь-яким громадянам і не громадянам України, які захочуть розгрібати то всьо лайно, яке залишать нам орки, окупанти. А вони залишать, у них така потворна суть. Тому я не знаю, чи повернуться всі кримські татари з материкової України в Крим, правда, не знаю. Бо коріння вже за 10 років пущено. І деякі, напевно, кримські татари мають бути тут — на материковій частині, тому що, слава богу, серед моїх земляків є вже високопрофесійні державники, які можуть гідно представляти Україну на державному рівні, на світовому рівні. Я пишаюсь такими земляками дуже. Я думаю, їх всі знають. Це і Арсен Жумаділов, і Еміне Джапарова, і Таміла Ташева, і дуже багато-багато співвітчизників, які стали депутатами міських, селищ... Так, у них є помилки, а в кого їх немає? І Рустем Умєров, міністр оборони… У кого нема тих помилок? Всі роблять ті помилки. Але я все одно їхньою роботою пишаюсь. Кожним з них. І де треба підтримати — я підтримую, наскільки це можна. Я думаю, що частина кримських татар лишиться тут, щоб, знову ж таки, щоб цей процес деокупації і становлення українських інституцій, відновлення українських інституцій в Криму, воно має бути синхронно з Києвом. Питання для багатьох українців взагалі відкрите — статус Криму: національно-територіальна автономія чи взагалі область? Навіть сперечання в українському суспільстві носить як позитивний, так і негативний відтінок. І це нормально, це демократія. Як кримська татарка, звичайно, я буду на боці створення національно-культурної автономії, центрально-територіальної автономії, там, де корінні народи будуть вирішувати майбутнє Крима, але, звичайно, це має бути в межах правового поля України.

А потім було 3 березня. З того часу 3 березня і окупація Криму для мене — це вбивство і викрадення Решата Аметова, мого сусіда. Був сонячно і тепло, і я просто побачила, я була на вулиці, вже десь була 12 година, під обід. Я бачу: Заріна — жінка Решата Аметова — біжить, вона ледве стримує себе від плачу, від крику, біжить до своєї найближчої колежанки, вона теж кримська татарка — Сана, чуть не плаче, і за нею біжить її старший син Алі. І кричить: «Ана, ана!» — «Мама, мама!» Я її зупиняю, кажу: «Шо сталося?». Вона каже: «Решат не бере, не відповідає на всі телефонні дзвінки». Я кажу: «Давай фотографію, розмістимо його, я на фейсбуці розміщу, і будем там шукати». І от з того часу почалося, того сама не усвідомлюючи і не розуміючи, так стала активісткою. Потім роздруковували ці оголошення і клеїли в місцях скупчення людей — на автовокзалах, на залізничних вокзалах, на базарах. Потім вже давали оголошення на телеканалі АТР. Це аж потім було знайдено це відео, де його насильно затримують і під ручки виводять так звані «казакі» і так звана самооборона під руки і саджають його насильно в цивільну машину. Тобто не правоохоронці це робили, якщо б він порушував публічний порядок, громадський порядок, то одна справа. А він просто стояв лицем до будівлі Ради Міністрів на центральній площі Сімферополя. Я навіть не певна, що там був український прапор. А може, й був. Жінці він сказав, що пішов у військкомат. Це, знову ж таки, про історію «Євромайдан. Крим», коли були добровольці, які хотіли їхати, йшли до військкоматів бути добровольцями. Напевно, що там вже воно було — ці заклики до того, що скоро буде щось, якийсь конфлікт. Але я думаю, що в нього це спонтанно виникло бажання якимось чином показати цей протест свій і не було часу на якісь збори. Треба тут підкреслити, що він не був публічною людиною, він не активіст, не був членом меджлісу, хоча в меджлісі всі знали його і він приходив в меджліс. Але він такий був одинак і один в полі воїн. Отакий він був. І у нього було таке дуже підвищене відчуття справедливості. Навіть на дрібнички. На жаль, 16 березня, ввечері, мені подзвонили з юридичного відділу Меджлісу кримськотатарського народу і повідомили, що знайшли тіло і, напевно що, це Решат. Так воно і сталося. О 19 годині ми були в домі Аметових разом з Еміралі Аблаєвим — муфтієм, то на той час — муфтієм Криму, а тепер — колаборантом. Ще Реза Шевкієв був, він голова фонду «Крим», зараз в Києві, і ми принесли ту звістку в дім Аметових. Ну, і потім почалося просто… Я відзвітувала всі ці події — і пошуки, і всі моменти з пошуками, і чим живе родина, і як ми шукаємо, і де ми шукаємо. Навіть рідний брат Решата Рефат звертався до тих «казаків», до так званої самооборони, і вони йому так відверто казали: «Та, конєшно, ми допоможемо вам знайти вашого брата». Звичайно, того не було. Навіть він вимушено вже звертався до них, бо хотілося дуже знайти Решата. Потім був похорон, якраз за день до так званого референдуму, масовий дуже, дуже гучний. Гучний — дуже багаточисленний похорон Решата. Решат так хотів… Його ж останній пост в фейсбуці, на його сторінці, було на російській мові, я дослівно не перескажу, але: «Рускій солдат, вон із Крима. Завтра виходжу на протест, хто зі мною?». Потім цей ноутбук забрали ефесбешники, але отакий був його допис. І так він хотів, щоб поряд з ним були його однодумці, які відчули, що це не просто — щось парадоксальне, абсурдне твориться, щось незаконне, на світовому рівні незаконний злочин робиться. Оце могли відчути люди, звичайно, з дуже високим відчуттям справедливості. Потім, власне, почались мої щоденні майже інтерв’ю з різними мас-медіа, з різних країн. Заріна, його жінка, вдова, вже не могла це робити, фізично, морально, звісно. Я просто відчувала, що потрібно говорити, щоб весь світ знав, що тут коїться. Тому що це трагедія була одної кримськотатарської родини, яка потім стала трагедією всього кримськотатарського народу. Я кажу: «Сиди». Вона плакала, я кажу: «Сиди, плач, я буду говорити». І отак на ломаній англійській мові, турецькій мові, російській мові я давала інтерв’ю іноземним мас-медіа. В тому числі й російським. Щоб вони знали.

Перед тим, як поїхати, я планувала, чим зайнятися, я думала про це. Я точно розуміла, що я вже навички журналіста втратила і в Києві багато своїх журналістів. І, знаєте, оце упередження, що журналістика… В Криму вона ж була в основному заангажована. Там єдине було українське видання «Кримська світлиця». Наймасовіший тираж мала заангажована «Кримська правда», тому я не хотіла, щоб наді мною був редактор, який би мені говорив, як писати про Крим, що там сталося. Я хотіла, щоб українці знали правду з перших джерел, від мене. Хай це буде небагато людей, але вони будуть знати з перших уст. І так получилося, що на станції Героїв Дніпра, яка зараз перейменована на станцію Українських героїв, наскільки я знаю, за супермаркетом АТБ була перша моя спроба зануритися в ресторанну справу. І це була чебуречна, проста, маленька, не дуже добре місце. Але на той момент я не знала усіх тих нюансів фастфуду і взагалі цієї справи, я там вчилася, по суті. І там я людям розповідала. Я включала кримськотатарську музику, у мене були вікна прозорі, але я зробила, сестра мені макет — там були пейзажі Криму. Всередині теж були якісь пейзажі Криму. І так получилось, що я не просто розповідала про окупацію, а взагалі розповідала про історію, про культуру. Я тоді в той час сама ще глибше занурювалась, перекладала. Лунали пісні — записи просто, я відвідувачам перекладала ці кримськотатарські пісні і розповідала. Я слідкувала за новинами, що відбувалося в Криму на той час, розповідала як облаштували життя в окупації батьки, і отак от це відбувалось. Я знайшла ту складову, яка була прийнятна мені: через їжу, через музику, через історію, через свої розповіді говорити про Крим.