Тут (у Львові) мені сфабрикували вже другу справу за мої релігійні переконання, оскільки я вже був належав до громади нелегальної “Євангельських християн-баптистів”. Її лідером був Крючков. І рада церков “Євангельських християн-баптистів” навіть видавали журнал високим друком. “Вісник Істини” виходив високим друком підпільно.
Громили ці типографії часто чекісти і дуже багато арештів було. Кожного року десятки християн були заарештовані. Навіть вже коли почалася перестройка в 87-му році в Україні ще було три арешти. Ще у 87-му році під час перестройки ув'язнювали. В загальній сумі дехто в тюрмі з євангельських християнин побував по 3-4 рази. Досі було, якшо ці зібрання вважались нелегальними, наприклад, десь вдома, чи в лісі, чи в когось на квартирі власне, то могли оштрафувати на певну суму, наприклад, на 50 рублєй, карбованців. І якшо тричі штрафували, то на третій раз вже достатньо було підстав, щоб ув'язнити. Після третього штрафу ув'язнювали, давали 3-4 роки. Дехто був по 3-4 рази в тюрмах. Це була всесоюзна церква євангельських баптистів. В загальній сумі 20 тисяч років відбули брати і сестри в тюрмах.
я став звичайним пастухом там на Чукотці, підпаском, можна сказати. Ну, от жив трошки в селі Канчалані - це на північ від міста Анадир. Жив там я майже три роки. Два з половиною роки.
А які це роки були?
78, 79-й і початок 80-го року. Крім того я очолював так звану агіт культ бригаду - АКБ, яка возила кіна тим кочівникам-оленярам чукчам. Приїжджав на декілька днів в гуртожиток в Канчалан - це велике селище де росіяни жили, не тільки чукчі. А потім просив, я вільно міг залишитись на місяць, на два, в Тундрі.
Залишався з ними там, пастухував. Правда, часто губився в Тундрі, бо погана в мене візуальна пам'ять, ну, знаходився і т.д. І використав ці матеріяли в своїй книзі в одному великому розділі майже на сто сторінок - “Мова, думка і культурна реальність”.
І тут в кінці 70-го року з'являється такий циркуляр московський ВАК, ця абревіатура відома - вища атестаційна комісія. Яка контролює і орудує сферою атестації наукових кадрів, сферою захисту. І за підписом професора Кірілова-Угрюмова, який очолював ту атестаційну комісію, там було таке положення, що всі дисертації незалежно, чи це в Грузії, чи в Естонії, чи в Латвії, чи Україні, не тільки автореферати, ці коротенькі брошурки, а сам корпус дисертації, чи це з питань гуманітарних, історії, мови - повинні писатися тільки російською мовою. А всі статті й публікації по темі - перекладатись російською мовою, якщо вони були естонською чи грузинською, і завірятись в нотаріуса - очевидно, що це акт був абсолютно дискримінаційний. Я внутрішньо не міг з цим абсолютно погодитися. Я пішов до директора й сказав, що я у вас пропрацюю ще півроку і напишу заяву про звільнення, що я їду на Чукотку, буду там вивчати Чукотську мову, побут чукчів, щоб залишитись етнографом. Але перекладати свою дисертацію російською мовою, оскільки це акт приниження, упослідження, не тільки України, але й Грузії, Литви. Упослідження, приниження й дискримінація усіх націй, які жили там в складі тої імперії. Я категорично відмовився.
“Хто вам сказав? Хто вам сказав, що Колима - це Азія?
Ми тут золото возимо чеськими татрами і українськими кразами.
Вже тут глобальної конвергенції засновигали всесильні віруси,
Західно-німецькі опецькуваті жовтогарячі магіруси.
А в Сусумані студенти зі Львова рому гаванського вмазали.
Хто вам сказав? Хто вам сказав, що Колима - це Азія?
Тут череп знайшли праазійської раси.
Єдиний зразок у музеї спочив.
Уздовж усієї колимської траси
Лежать європейські самі кісточки.
1100 кілометрів второвано.
Кусень Європи отут ампутовано.
Дорога змордовано серпантинно
Корчиться спазмами, спазмами, спазмами
Ну, хто вам сказав? Хто ж вам сказав, що Колима - це Азія?”
Десь коли мені було 14 років - це був 63-й рік, я почав писати. З того часу писав вірші і ховав їх глибоко й далеко, бо вже тоді деякі з них були антисовєцкі. Ховав їх в такий старий тапчан австрійський - ну, це наївне було таке моє бачення, бо я знав, що за це можу мати утиски.
В часи тимчасового потепління хрущовського дідусь десь, це був останній рік правління Хрущова - 63-й, так мені запам'яталося, дідусь і бабуся належали до тих “діппі” - “displaced persons”. Вони в останній рік війни виїхали в Німеччину, потрапили в американську зону окупації, а відтак - потрапили в Америку. Жили в Нью Йорку - Лонг Айленд. Дідусь в часи потепління, так званої “хрущовської відлиги”, коли дозволили українцям приїжджати сюди, приїхав з бабусею як турист - це батьки тата. Ну, і коли я йому прочитав декілька своїх речей, він каже, тебе за це Хрущов не ув'язнить - він так напівжартома сказав.
Роман Кісь народився 9 травня 1949 року у Львові в сім’ї професора історії та вчительки георграфії.
У 1956 році пішов до першого класу львівської школи №4.
У 1966 році вступає на філологічний факультет Львівського університету. Під час університетського навчання відвідує студентський літературний гурток “Кузня Франка” та долучається до створення самвидавчого альманаху “Скриня”.
У 1972 році пан Роман почав працювати у Музеї етнографії Національної Академії наук УРСР. Через неможливість захищати дисертацію українською мовою, Роман Кісь звільняється із музею, і на три роки їде на Чукотку, де пасе оленів із місцевими народами.
Після повернення до Львова, за антирадянську позицію, у 1980-х років йому фабрикують дві справи, за якими він відбув ув’язнення.
Останні десятиліття Роман Кісь жив у Львові, та працював старшим науковим співробітником Інституту народознавства Національної академії наук України.
Роман Кісь помер 13 грудня 2020 року.
