Ірина Клеванова Iryna Klevanova

У нас, знаєте, так все легко було. Не заморочувались якимись національними питаннями, не було, не виникало якихось тьорок з приводу «якою мовою ти розмовляєш». У мене друзі, з якими ми бігали по вулицях, гуляли по подвір’ю і українською мовою говорили, і польською, і російською. В таборах отих піонерських так само. Ви знаєте, я навіть знайшла свою фотографію, коли мені було скільки там — чотири чи скільки рочків у садочку, — шо я в українському костюмі. Значить, вже тоді це не знищувалось так, знаєте, під корінь, що на свята чи там ще… Нє. Це було. Значить, мама мені спеціально робила цей віночок, вишиваночку — це все. Я он принесла — фотографії є. Я так само своїй дитині… Я дуже люблю цю фотографію, вона просто... і дитина там моя така… красуня, і я згадую, як було завдання — значить, це були травневі свята — обов’язково вдягнути дитину в український стрій, так? Я шукала. Де я тільки — по знайомих, по той всьо… Знайшла. Знайшла не так просто, щоб там щось якась деталь була, а саме український повноцінний костюм. Я така була піднесена в тому плані, мені це дуже так... І ніколи такі питання не виникали. От інститут, торгово-економічний інститут, так? Це був від кооперації, центросоюзівський. Студенти там вчилися у нас зі всього Радянського Союзу — із Білорусії, із Таджикістану, з Росії… Нє, з Росії, напевно, не було, напевно, не було. З України з усіх куточків. Потім іноземні студенти були: Польща, В’єтнам, болгари, німці. У мене в друзях. Так, викладання в інституті йшло російською мовою. Всі роботи ми писали російською мовою. Але ті студенти, які з’їхались і вчились, вони ж не тільки російською мовою розмовляли, звісно. І так ми й товаришували, дружили. Я до сих пір — Любця моя, дуже така моя душевна подруга. Вона живе в Луцьку, ми з нею спілкуємося українською. Було таке — і російською, і українською, — але коли почалася війна, я сказала: все. Я російську мову — може, щось прочитаю, може, щось… ну, прочитаю якусь об’яву. Отак от художню літературу я нічого, принципово. Ми почистили всю нашу бібліотеку, що тільки можливо повіддавали всі книжки, я не хочу навіть тримати. Розмовляти російською я не буду! Взагалі. До мене звертаються на вулиці, питають, як там пройти, чи поясніть шось, — і російською. Я розумію, що, може, людина потребує, щоб з нею говорили російською. Нє, я не буду, знаєте. Я собі отаке от установку дала, сказала: все, для мене це… Просто як відрізала. Відсікла. Я не можу миритися з тим, що вбивають, знищують. Моментом все змінилося. Я простити цього ніколи не зможу. І саме менше, що я для себе можу, для своєї країни — це бути українкою, це говорити українською. Відчувати все, що відбувається зараз в країні. Співчувати. Я волонтерю так, як я можу, ви розумієте. Я не можу донатити багато, але як пенсія приходить — я постійно.

А щоби якісь такі традиції вдома, там от святкувати Великдень, святити пасочку — боже упасі. Я коли працювала в ОРСі (відділ робочого снабженія — забезпечення, це при залізній дорозі таке, торгова організація)... І там була така потреба виникла, щоби я заміщала нашу комсомольського лідера, як вона називалася, боже, Надя, пам’ятаю, — секретар комсомольської організації ОРСу, і мене ніби як її замісника. Бо вона поїхала в Чорнобиль, тоді бахнув Чорнобиль, і вона туди на перших, як то кажуть, рядах поїхала. І мене, значить… Так сталося, що Великдень і пішли святити паску. А тоді виловлювали — комсомольці, молодь, стояли спеціально там ловили, занотовували прізвища. І — збори: ти мусиш в райкомі комсомолу, мені кажуть, ти мусиш провести збори і розібратися з тими людьми. Я ніколи не проводила ніяких зборів, нічого. Боже, для мене це взагалі… Я в той райком приходила, як в якусь організацію, де очікувала, що мене чи будуть питати, чи будуть щось робити. Такий страх якийсь був, таке якесь неприємне це було. Таке. І от збори ці. Я пам’ятаю: я говорю, що, значить, так і так, були зафіксовані такі то, такі то люди, ми маємо якесь рішення. Всі сидять мовчать. Яке рішення? Що? Хто? Хто пропонує? Хтось там щось підняв руку, може, догану якусь чи що. А в мене було розпорядження з комсомолу того райкому, що треба їх чуть лі не виключити з рядів. А я не можу зрозуміти — як, за що людину виключати, що вона просто пішла в церкву? Бо ми свого часу просто цікавилися, ми ходили по церквах, пам’ятаю — в польський костел ходили.

Ви знаєте, раніше — за молодості, за юності — мені було все одно, хто я. Я знаю, що я розмовляла російською мовою, і все. Мені здавалося — які питання. Навіть не стояло. А вже зараз для мене це дуже важливо — ідентичність, як ви кажете, так. І я вважаю, що в мене є багато коріння, різні, бо, напевно, щось є і азіатське, і, я так думаю, щось все ж таки єврейське є в мене. І українське — це стовідсотково, бо з різних сторін воно — і з маминої сторони, і з татової сторони. Я себе відчуваю зараз повністю — у зв’язку з тим, що я говорю українською, я притримуюсь всіх, все, що стосується України, — все мені на серці, розумієте. Це мені зараз близько. Я цікавлюся кухнею повністю. Я одяг передивилася, свій гардероб. Я читаю тільки книжки, які… Я історію дуже почала вивчати українську — мені дуже цікаво ті часи, починаючи зі «Слова о полку Ігоревім», де отак воно проти всіх князів і так далі, і так далі… Я рахую фактично, що я українка. І я горжуся цим, пишаюся. Я так себе сприймаю.

Студенткою, будучи на канікулах, запропонували поїхати відвезти дітей наших в польський ніби табір. А поляки приїхали по обміну до нас. І ми от поїхали. Ми жили в Бещадах, в горах, навіть переглядали фотографії, і мені дуже приємно було це згадати. Харцежи вони називаються, ті поляки, діти, ця організація їхня. Вони жили в наметах біля готелю, який там був. Наші діти жили в готелі безпосередньо, а ті поляки поруч з тим готелем свій такий табір розташували і жили в тих наметах. І ми з ними якісь спільні заходи, багато чого цікавого, і отак от нас повозили по екскурсіях, і я тоді в Освенцимі була, дуже це все вразило… І з нами в групі серед наших вожатих, керівників, була одна жіночка, така трошки старша. Я була, ще одна студентка була, і оця ніби керівник групи була. І отакий от момент там був. Значить, ми сидимо в холі того готелю, вільний час, і вона змушує всіх дітей співати гімн… Тоді це я студентка була, значить, ще вчилася, [19]79-й, [19]78-й поїхала… гімн Радянського Союзу. Розучувати той гімн. А я їй кажу. А всі поляки ходять так і дивляться на нас, як ненормальні. Я кажу: «Ти розумієш, що ми тут створюємо якусь таку нехорошу ситуацію, і дітям вже надоїло, вони вже годину співають, розучують. Нащо тут сидіти і напружувати поляків? Для чого? Ми ж можемо вийти в ліс, ми ж можемо на галявині там це співати, якщо ти так хочеш». То вона стуканула сюди до Львова, і коли ми приїхали, це було так перекручено, шо я антісовєтчіну там таку, і моєму татові виговорювали на килимі, там десь в партійних тих кабінетах, що — чим займається твоя дочка? Я пам’ятаю, він мені такий струс мозку зробив — тобто, що там було? А я і кажу на голубом глазє, я говорю: «Тату, я нічого, але я не можу це сприймати нормально, це ж ідіотизм який!» Чого сидіти і там верещати співати? Знущатися. Навіть над гімном знущатися, бо діти — це ж не було… Отакі от моменти.