Олена Костенко Olena Kostenko

* 1973

  • «Якраз 20-ті числа лютого. От майже він [Віктор Янукович] тільки втік — і всьо. Була тут же, по суті, Керч захоплена. Блоковано, цей погранзагін. Оце було найстрашніше, мабуть. Я кожного дня… В мене ще собака була… Керч — вона така, це довге-довге місто від паромної переправи з порту “Кавказ” на Керч і туди на весь цей Кримський полуостров. Це одна дорога по суті, центральна вулиця. Вона йде через все місто. Я жила поза цією вулицею, а ходила на море, в парк гуляти з собакою. Тобто я переходила цю дорогу двічі на день точно, кожного дня. Кожний раз, в який би час це не було, я бачила ці колони, постоянно стояла і чекала, поки пройдуть якісь то БТРи [бронетранспортери], то БМП [бойові машини піхоти], то оці, з солдатами. З іншого боку ходили в степ гуляти, а там залізна дорога, яка теж іде з цієї переправи на півострів. Там ішли цілі ешелони. Я нараховувала до 40 танків. Вони були незачехльонні. Тобто це була просто демонстрація така, яскрава дуже. Я бачила, всі люди були дуже пригнічені. Це було реально страшно, не зрозуміло нічого. Було ясно, що з нами відбувається щось дуже катастрофічне, але що з цим робити, було дуже незрозуміло. Потім я побачила, десь уже так через два роки точно, як змінилися люди. От ті мої нові сусіди, яких я пам’ятаю, коли я приїхала і коли я знайомилась. Вони там постійно висаджували кучі квітів. Всі-всі двори. Це ж південь, там уже в середині лютого і крокуси, і тюльпани, і все на світі. Дуже-дуже гарні двори отим, що це ж українці, вони ж бачать десь земельку трошки — починають туди щось засовувати, все це квітне. Потім, коли був окупований півострів, ці люди, вони дуже закрилися. З ними неможливо вже було розмовляти ні про що, крім ці квіти. Вони обрали для себе — оце безпечна тема, більше ми ні про що не говоримо».

  • «Я не знайшла роботу, бо… Точніше, мене запросили в ДГМА [Донбаську державну машинобудівну академію] викладати якраз культурологію, але тодішній ректор ДГМА дуже не любив ректора КЕГІ [Краматорського економічно-гуманітарного інституту] і сказав: “Ніхто з КЕГІ в мене працювати не буде”. На цьому моя кар’єра завершилась. І, здається, рік я шукала роботу, будь-яку причому. Будь-яку. Це було неможливо. Бо [19]98-й, мені здається, — це… Можливо, це просто моє життя так склалося. Мені цей рік здається найбільш якимось жостким таким. Майже не було грошей. Я навіть пам’ятаю, що влітку на два місяці я відправила маму… У мене вже був син. Я заміж… В мене був такий громадянський брак. Він дуже швидко розпався, але в мене був син. Йому на той момент десь було років чотири. Мама тільки пішла на пенсію. От якраз був такий момент, я закінчила інститут і не працюю, мама вже пішла на пенсію, якась невеличка пенсія. Я їх просто відправила в Запоріжжя до родичів — там її улюблена сестра жила — і сказала: “Живіть там, от поки вас не виженуть просто”. Я просто тут жила на мамину пенсію, це були якісь дуже-дуже маленькі гроші. Я пам’ятаю, що могла тільки купити собі, може, яйця і хліба, і все. Це було літо. В мене навіть був такий позорний момент мого життя, коли я сідала, на велосипеді їхала кудись в поля, щось там собі знаходити поїсти. Там десь моркву дьорну, там якогось кабачка. Отак-от я жила це літо».

  • «Ми прийшли в школу на початок навчання, і ми не пішли до класів, ми просто вистроїлися… Скільки ж у нас… Здається, по чотири паралелі було, ні, по три паралелі, дев’яті-десяті класи. Ми просто стояли на оцьому плацу на лінійки, не заходили до школи, требували, щоб… Ми створили якусь комісію, яка мала піти туди, до директора, яка запрошувала директора до спілкування з нами. Якісь чи два, чи три уроки ми отак-от просто простояли, поки вони не пішли на якісь [поступки]. Я пам’ятаю, що вони не повністю все задовольнили, але пішли на якісь нам такі послаблення. Це нас задовольнило». — «Батьків потім в школу не викликали?» — «Моїх — ні, бо я не була комсомолка. Можливо, через оці комсомольські лінії там щось було, звичайно. Бо я пам’ятаю, що ці люди, комсорги класів, вони були дуже сумні з цього приводу». — «А всі діти підтримали оцю ідею забастовки?» —«Да, бо це було принципово. Ми дуже довго, я пам’ятаю, вмовляли саме оцих комсомольських активістів. Мова була про те, що це і для них як би теж краще, що вони стають більш помітними, не просто статистами, яким керівництво школи щось доручає. А що вони можуть возглавіть оцей рух і стати… Вони ж теж були такі ж, як ми, діти і дивились такі ж фільми. Їм хотілося бути важливими».

  • «Моя родина була дуже бідна. Це, мабуть, найяскравіший спогад мого дитинства. Я пам’ятаю всі ці черги, за маслом черги, за м’ясом, ну буквально за всім. Тому це були дуже-дуже прості страви [на свята]. Це була картопля, як правило, толчонка, пюре. Це були якісь катлєтки, бо в них можна додати хліба, чогось такого, до м’яса, щоб зробити це побільше. Це звичайно. Канєшно, святкові страви — це олів’є. Олів’є я пам’ятаю тільки двічі на рік. Це Новий рік і це мій день народження, це кінець січня. Оце в мене було два. Також це були дві шоколадки “Оленка”. Теж на Новий Рік і на мій день народження».

  • «Моя бабуся народилася у 1916 році. Вона померла, коли мені було 11 років, тобто тільки саме моє дитинство я могла з нею поспілкуватися і щось спитати. Але це були радянські часи. Я дуже добре пам’ятаю, що бабуся дуже не хотіла розповідати про те, як вони жили. Тільки такими якимись краплинками мені доводилося собі відбудовувати це життя. Це було дуже важке життя в селі. Вона пережила обидва голодомори. [19]32 року їй було 16 років. От про цей Голодомор вона взагалі не розповідала. Я пам’ятаю, навіть коли я вже запитувала, бо я знала, що щось таке було, вона так дуже зціплювала прям губи. Вона боялася до самої смерті розповідати про ті часи. Але це точно було дуже важко, тому що вона збирала всі ці крихтиночки. Оці всі були забобони з приводу хліба, що його якось різати не можна, тільки ламати. Що треба збирати всі крихтиночки і не можна нічого викидати. Отакі у неї були дуже важкі спогади. А от мама вже пам’ятала [19]47 рік. Вони були дітьми маленькими, п’ятеро дітей було у бабусі. Всі пагодки, буквально один-два рочки різниці. Мама розповідала, що вони ходили в ліс — зима ж в голод найбільш сувора. Вони викопували, що там починало [рости], можливо, якісь рослинки. Вони копали, діти, просто і їли ці корішочки, першу оцю зелень якусь, тому що зовсім нічого було реально їсти».

  • Full recordings
  • 1

    Kramatorsk, Donetsk region , 12.04.2024

    (audio)
    duration: 02:05:42
Full recordings are available only for logged users.

«Жити за своїм вибором» у Краматорську

Олена Костенко, 2022 р.
Олена Костенко, 2022 р.
photo: Personal archive of Olena Kostenko

Олена Сергіївна Костенко — культурологиня, медійниця, працівниця громадської організації. Народилася 1973 року в Краматорську. Її батьки познайомилися на борту тихоокеанського лайнера, де працювали, проте розійшлися ще до повернення матері в Україну. Пані Олена зростала в Краматорську, навчалася в художній школі, наприкінці 1980-х років захоплювалася рок-музикою. У 1989 році брала участь у шкільному страйку. Закінчення школи збіглося в часі з розпадом Радянського Союзу. У грудні 1991 року 18-річною вперше проголосувала — на референдумі про незалежність України. Не змогла вступити у заклад вищої освіти одразу й працювала поштаркою. У 1993 році вступила в Краматорський економіко-гуманітарний інститут та вивчала культурологію. Після завершення навчання не змогла знайти роботу за фахом. Була вимушена шити одяг та працювати секретаркою на СТО. У 1999 році їй вдалося переконати керівництво місцевої радіостанції, що потрібно створювати контент на культурні теми. Відтоді працювала в медійній сфері. У 2013 році переїхала в Крим, тому стала свідком окупації півострова. Поживши після цього на Одещині та у Львові, 2017 року повернулася в рідне місто. Одразу після повномасштабного вторгнення переїхала на Вінниччину, але влітку 2023 року повернулася. У 2024-му працює у громадській організації «Фонд розвитку громади», що допомагає внутрішньо переміщеним особам у Краматорську.