The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Mykola Kostyshyn Микола Костишин (* 1941)

• Народився 17 грудня 1941 р. на хуторі Ферналівка, Львівська область (околиці м. Львова).

• Старша сестра Стефа була зв’язковою УПА, а тітка Катерина Щупач - бійчинею.

• В період нацистської окупації батько переховував дочку сусіда-єврея Бендика - Пеппу; а після облави на сусіда Колодія, в 1950 р., його сина Дуду.

• Разом з батьками, братами та сестрами був виселений восени 1950 р.

• Сім’я була виселена в Тіміров, а пізніше в Шору - поселення в Хакаській автономній республіці, Красноярського краю, РРФСР.

• У Шорі знайшов першу роботу та отримав трудову книжку.

• Перші повернулися в Україну батьки - в 1962 р. В 1964 р., повернувся оповідач.

• На другий день після того, як отримав прописку забрали в армію. До 1967 р. служив в радіотехнічних військах.

Note: English translation follows at the end of Ukrainian text:

Микола Костишин народився 17 грудня 1941 р. на хуторі Ферналівка, що біля Львова, в селянській сім’ї.

Дитинство під час і після війни - спогади до 1950 р. 

На момент виселення в сім’ї Марії та Василя Костишин, восени 1950 р., окрім Миколи було четверо дітей: Стефанія, 1934 р.н., Роман, 1937 р.н, Мирон, 1946 р.н. та Люба, 1949 р.н. Микола був третьою дитиною, пізніше, вже після повернення з Сибіру, у 1962 р., народилась ще одна дівчинка - Люся. 

На хуторі Ферналівка, що на околицях Львова, сім’я жила разом з бабцею та тіткою Катериною Щукач. Тітка була бійчинею УПА, а її племінниця, сестра оповідача, Стефанія була зв’язковою: 

“Бо то таких дорослих не посилали щось сказати партизанам, а во таких одинадцять, дванадцять років посилали дівчат щось сказати”.

Микола Костишин добре запам’ятав облаву в будинку сусіда Колодія. У полі сусіда, де росла кукурудза, партизани, серед них був і син господаря, влаштували криївку - “і там наші завжди... там криївки були, і там сі наші переховували в тій кукурудзі”. Сусід не здав пайки континґенту, а коли приїхали питатися, чого він не здав, то побачили, що в будинку, окрім сім’ї, ще хтось є: “... а там наші були і автоматом, як потягнули зразу двох забили: то був голова обласної ради, но і замісник чи шофер, а третього ранили. Він  ше так встиг вилетіти, бо так було однорядне село,  во так би, та, во і туво дорога була, він ше стиг якось через цю дорогу і впав. А то була осінь, знаєте, сніжок припав, зимно було, добре зимно було. І впав, і притаївся. Заким той гарнізон приїхав, а тих двох взяла за руки, за ноги і виволокла з хати на подвір’я їх, а той ся притаїв”.  Після цього Колодія разом з дружиною заарештували, а Василь Костишин забрав їхнього сина і переховував його: “І казали, хто тих дітей возьме, каже - “то ми всю сім’ю розстріляєм”. То тато ідного хлопця взяв і в вечер, пам’ятаю, сіно накладував і так переховував того ідного хлопця , а решта, решта не знаю хто там взяв переховувати. Їсти там мама заносила там тому хлопцю, щоб… щоб він жив”.

Вже у Сибірі батько розповів, що раніше, ще під час нацистської окупації, переховував також дочку сусіда-єврея Бендика: “А то ше було таке, бо тоже був такий приказ, як ми тримали жидівку, по сусідству коло нас жив жид. Мав склеп [магазин] свій, ше за польської тоже, був свій склеп. Коли німці вкрочили його забрали, а казали, як дітей.... тоже дітей… вони і дітей в неї забрали. Я не знаю всьо, я хотів всьо сі в тата запитати де та - Пепка, її називали. О. Як, вона сі..., як... скіко бо німці строго-настрого наказали, якщо буде жидівку тримати, вся сім’я буде розстріляна. І... То я не можу в точності довести скільки тато тримав там, її в тій певниці. І, то я не можу сусідові то… Скільки її тато тримав там в тій півниці. Бо то вони приїхали за тими жидами і так-во взяв за руку, викинули в машини, маленкий, ше не маленький не дбали то всьо”.

“І завезли нас на Пелтевну, сюда во” - перебування у львівській пересильній тюрмі №25.

Восени 1950 р. сім’ю забрали у пересильну тюрму №25, що на вул. Пелтевній - на місце, де до 1944 р. було ґетто. Оповідач розповів, що вони знали, що невдовзі їх будуть виселяти - “но, ми же знали, шо висиляють в селі. Але поняття ми не мали, що таке Сибір, чи мама, чи там тато. В Сибір висиляють вас і всьо”. 

В тюрмі в’язні намагалися маленькими справами чинити опір наглядачам: “Тільки приходили [наглядачі] в камеру, ше була така газета “Правда” чи той “Вести”, якось так, [перевіряти] чи ми ся занімаєм політінформацією. О, а наші, де там, хто там читав їхню ту політінформацію. Вони, як прийшли, наші взяли, так пам’ятаю, до неї взєли, наоборот ту газету, о, як ся читає, то читає так во, а наші взяли наоборот ту газету. А вони сі так дивлят, я до нині пам’ятаю, їх приходило три-чтри чоловіка. Каже: “слушай, шо ти читаєш - каже, бере, перевертає - отак надо читать - каже. Іздівались тоже, як могли, над тими москалями, а наші не хтіли сі бояти, хоть йшли на смерть”.

У день арешту, коли описували власність виселених, мама оповідача сказала, що все господарство належить бабусі, відповідно, пізніше бабуся могла передавати рідним невеликі “пакунки” до в’язниці - “та всьо було, і молоко, і м’єсо, і яйця були, і горілка, навіть була, і то було, як ся називає, всьо було”.

Дорога 

“Приїхали вагони. А то прості вагони, як скот перевозять, приїхали підчепили.  Пам’ятаю, тоже  нас вели - з одної сторони з автоматами були і пси були. Таке через три-чотири чоловіка пес, пес, псів солдати мали. І так нас всіх вели, дітей, і всіх до вагонів вели, і поселили нас в вагони. І повезли в Сибір.

Найбільше з поїздки Миколі запам’ятався момент, коли на станціях заходили солдати і питалися, чи є мертві. У вагоні їхало разом восьмеро сімей. Оповідач, точно памятає, що ніхто не захворів, бо всі боялися - “то як заслабли, то зразу треба було вмирати, хто там хворіє…” 

“Хто знав, яке воно в Сибіру?”

Сім’я була переселена в Хакаську автономну республіку в Красноярському краї – спочатку в околиці поселення Тіміров, а пізніше Шори. В цьому регіоні поселення залежало від запасів родовищ, тому, коли видобуток закінчували, людей перевозили в інші місця поблизу: 

“Ми там жили, ви не думайте, шо таво хата, шо я туво живу, то добре, шо я вже з жінкою ту во си поставив. Я не можу порахувати скіко і в яких місцях нас перевозили. Ми кожні дев’ять днів сі розписувалися, шо б ми не повтікали звідтам. Комендатура така була, розписувалися кажду суботу тато з мамою. Нам тілько можно було виїхати десять кілометрів від місця проживання. А привезли нас… як нас привезли, то дали вам там стареньку якусь хату плюшкові, то юж там таракани були. І плюшкові, як спомню з ночі ті таракани так падали на людей, дітей, на маму, то на сім’ю дали. Пожили шість місяців чи п’ять місяців переїхали знов, в друге місце перевозили. То же і якийсь бо, звезли в такий якийсь клуб пам’ятаю, такий здоровий деревний клуб був. А якась така руска пічка була, я ше такої пічки навіть не видів, ше до нині мені згадується. А до стелі було два чи три метри. І так тоже там жили, довго не жилисьмо. Машина зраня приїжає: “Садітесь в другое место поедите”. А привозили, як привозили ні дров нема, нічого нема, попробуй, напали ту хату, обігрій то во всьо. То мама вже тутайки получила інсульт, о… не могла ходити, сидіти не могла, бо сі бідна намерзлася. Бо вони тако то татові, ше давали роботу там, а мама та як була мама як вони тото казали, по їхньому. Ну як багато дітей як тото сі каже? Багатодітна, та. На роботу мама не йшла, но треба було дітей коло дітей було бути. То татови валянки, ватнік, сподні - то можна жити, а мамі нічо - спортивного не мала, ні сподень, ні спортивного, сукенку як взяла то і мала”.

У Сибірі Микола Костишин також продовжив навчання в школі, проте там мав також певні труднощі: 

“Можу вам повісти, як мене зі сьомого класу вигнали. Був урок історії. Ну. І вчителька виступає, що Бога нема. А мама мене сильно вчила до Бога. Мама старшою сестрицею тувово робила, ходила до церкви. Як вечір прийшов заставляла нас сі молити. А я виступив, всі сі мовчет, а я виступив, а я виступив - Бог був і є. Ну і ніц. Визивають маму, мене вигнати не вигнали. Визиваєть маму- “Ми вчимо дітей, що Бога нема, а ви вчите, що - ніби то мама вчить - що Бог є”. А мама каже так: “Я вчу дітей, що Бог є”. “Тоді ми вашу дитину не допускаєм до школи” і мене вже не допустили, але я вже потім пішов восьмий закінчив. Але то вже не була наука, то я вже на роботу начав ходити і раз пішов, раз не пішов і то таке було”.

У 1958 р. вдалось влаштуватися на роботу: “І йду я і тут барак був, кантора там була і наш барак був, бо ми в бараці жили. А на зустріч йде людина – “Здрасте, Здрасте, приймаю на роботу”. А я зразу догадався і кажу: “Скільки будете платити?” – до того начальника. “Тисячу двісті рублей” – каже. То я і согласився. Тато в шахті робив і мав 900 рублів, а ту 1200. Я прийшов і мамі то повідаю. Мама каже: “Ти дурний, тато так працює і має 900 рублів, а то тобі 1200 дадуть… та обдурять тебе як пацана”. А я маму не послухав і пішов. А то треба було рейку носити, вони вимірювали там всьо, то я ціле літо носив [...] А вкінці місяця приїхав він і заплатив, але то мама втішилася. То тисячу двісті рублів то знаєте. Я там проробив три-чотири місяці, мамі, то я мамі віддавав гроші і цей во”.

Повернення

Батьки разом з сестрами повернулися в 1962 р., а Микола з братом залишився ще заробити гроші для того, щоб сім’я могла влаштуватися в Україні. В 1964 р. повернулися і брати. Після повернення був призваний до армії, служив у радіотехнічних військах: 

“Мене приписали [отримав прописку] і на другий день мене до армії забрали, уявіть собі яка то ненн…Ше мене в таку армію забрали, шо було зв’язана з Варшавським договором, знаєте. Я і строюся, і строюся, ті генерали приїзджають то з Польші, то з Чехословаччини, то з Венгрії, я казав «Друг другу, то взагалі, волів я бути в Сибіру чим в тій армії три роки». 

Демобілізувався у 1967 р., проживає у с. Малехів, Львівської області.  

---------------------------------------------------

Mykola Kostyshyn was born on December 17, 1941, in the village of Fernalivka, near Lviv, into a peasant family.

Childhood during and after the war - memories up to 1950

At the time of the eviction in the family of Mariya and Vasyl Kostyshyn, in the autumn of 1950, in addition to Mykola, there were four children: Stefaniya, born in 1934, Roman, born in 1937, Myron, born in 1946, and Liuba, born in 1949. Mykola was the third child, later, after returning from Siberia, in 1962, another girl was born - Liusia.

In the village of Fernalivka, on the outskirts of Lviv, the family lived with their grandmother and aunt Kateryna Shchukach. His aunt was a UPA fighter, and her niece, the narrator’s sister, Stefaniya, was a liaison:

“So adults weren’t sent to say something to the insurgents, usually girls of the 11-12 years old were sent to pass the information.”

Mykola Kostyshyn remembers vividly the raid on the house of his neighbor Kolodiy. In the neighbor’s field, where corn grew, the insurgents (among them was the owner’s son) set up a hideout – “and there were always “our people” inside... There were hiding places, and our people hid in the corn.” The neighbor didn’t hand over the rations to the contingent, and when they came to ask why he didn’t hand them over, they saw there was someone else in the house beside the family. “... There was the chairman of the regional council, and also the deputy or the driver, and the third person that got wounded. He still managed to storm out, because it was a single-row village, so to speak, there was a road. He somehow managed to cross this road and fell to the ground. And it was autumn, you know, it snowed, it was cold, it was freezing cold. And he fell and hid. Then the garrison arrived, and they took the two men by the arms and legs and dragged them out of the house into their yard, but that one - he hid.” After that, Kolodiy and his wife were arrested, and Vasyl Kostyshyn took their son and hid him: “And they said who would take those children - they would shoot the whole family.” Then my father took one boy and in the evening, I remember, he laid hay and hid that boy, and the rest, the rest I don’t know who took and hid them. My mother used to bring the boy some food... So he could live there.”

When in Siberia, the father said that earlier, during the Nazi occupation, he also hid the daughter of a Jewish neighbor Bendyk: He had his own sklep [shop], even under the Polish rule, he already had his own sklep. When the Germans came they took [him] away, and his kids... He also took away her kids. I don’t know everything, I wanted to ask my dad where Pepka was, that was her name. Ah. I wanted to ask how was she... How... Because the Germans strictly ordered that if you kept a Jew, the whole family would be shot. And... Then I can’t prove exactly how long my dad kept her there, in that cellar. And, I don’t know how the neighbor... I don’t know how long my father hid her in the cellar. Because when people came to take away the Jews they just grabbed by the hand and they didn’t care if you were an adult or a kid.”

“And they took us to Peltevna, here” - stay in the Lviv transit prison No. 25.

In the autumn of 1950, the family was taken to the transit prison No. 25 on Peltevna street - to the place where before 1944 there was a ghetto. The narrator said they knew they would be evicted soon - “but we knew that people were being evicted in the village. But we had no idea what Siberia was, neither my mom nor my dad knew much. We were evicted to Siberia and that’s all we knew.”

In prison, the prisoners tried to resist the guards with small deeds: Oh, and our people, no one cared to read the political information. When they [the guards] came in, our guys, I remember vividly, they took the newspaper upside down and pretended to read it. They took it upsidedown. And they [the guards] were looking at that... I still remember, usually, three or four men came in. They said [in Russian]: “Listen, how are you reading it? He takes the newspaper, turns it over, “this is how you should read it.” They also mocked those Muscovites as much as they could, our people didn’t want to be afraid, even though they were going to face death.”

On the day of the arrest, when describing the property of the evicted, the narrator’s mother said the whole farm belonged to her grandmother, so later her grandmother could send her relatives small “packages” to the prison – “there were many things: milk, meat, eggs, and also vodka, so we had, we had everything in there”.

The road

“The train cars have arrived. And those were the simple train cars, made for transporting cattle. The train cars arrives and got attached. I remember, we were also escorted there - on the one side there were people with rifles, and also there were dogs. Every 3-4 people there was a dog, a dog, soldiers had dogs. And so they took us all, they took children, and all of us to the carriages, and put us in the carriages. And transported us to Siberia.

Most of all, Mykola remembers the moment when soldiers came inside the train cars on the stations and asked if there were dead people. There were eight families traveling in the train car together. The narrator remembers for sure that no one got sick because everyone was afraid – “as soon as you became weak, you had to die, who could survive just being sick…”

“Who knew what it was like in Siberia?”

The family was relocated to the Khakassia Autonomous Republic in the Krasnoyarsk Territory - first near the settlement of Timirov, and later to Shora. In this region, the settlement depended on the reserves of deposits, so when production was completed, people were transported to other places nearby:

“We lived there, don’t think that it looked like this house, where I live, it’s good that I’ve already built this house with my wife. I can’t count how many times and to what places we were transported. We checked in every nine days so that we would not run away. There was the commandant’s office and my father and mother checked in there every Saturday. We could only leave for a maximum of ten kilometers from the place of residence. And they brought us… They brought us, they gave us an old house there, there were cockroaches inside. I remember during the night, the cockroaches were falling on people, children, on my mother, that’s how a house usually looked that they gave to families. We usually lived at one place for 5-6 months and then we were moved to the next place. I also remember we were taken to a club, I remember, there was a huge wooden house. And there was a Russian stove, I hadn’t ever seen such a stove, I still remember it. And the ceiling was two or three meters. And so we lived there too, we didn’t live long there. The car arrived at the down: “Go to the car, we are taking you to a new place.” And they transported us, they transported us, and at that place, there was no firewood, nothing, and how could we heat the house then. Then my mother had a stroke right away, she couldn’t walk, she couldn’t sit because she was often cold. Because for my dad, he gave him some work there, and my mother, my mother was as they called her... They called her... When you have many children, how is it called? Mother of a large family. My mother didn’t go to work, it was necessary for her to look after children. So my dad had boots, a quilted jacket, underpants - it was easier for him, and mom had nothing - she had no sportswear, no underwear, no sportswear, all she had was a dress she brought with her.”

In Siberia, Mykola Kostyshyn also continued his studies at school, but he also had some difficulties there:

“I can tell you how I was expelled from the seventh grade. There was a history lesson. Well... And the teacher says there is no God. And my mother taught me a lot about God. My mother used to work with my older sister, she went to church. When evening came, she made us pray. And I started speaking, everyone was silent, and I told them, and I told them - God exists and will always exist. Well, and that’s it. They called my mother to the school, but they didn’t kick me out. They called my mom in and said, “We teach children there is no God, and you teach - as if the mother teaches - that God exists.” And the mother answered, “I teach children that God exists.” “Then we do not allow your child to attend the school” and I was not allowed, but then I went to the eighth grade later. But it was no longer proper studying, I started going to work and I wasn’t attending all the classes.”

In 1958 I managed to get a job: “And there was a barrack, the office was there and our barrack was there, we lived in the barrack. And a was walking towards me – “Hello, hello, I’m hiring.” And I immediately guessed and said: “How much will you pay?” - to that boss. “One thousand two hundred rubles,” he answered. So I agreed. Dad worked in the mine and made 900 rubles, and here I was offered 1200. I came home and told my mother. Mom said: “You’re silly, your dad works hard in the mine and has 900 rubles, and you say you will be paid 1200… They are going to fool you like a small kid.” But I didn’t listen to my mother and accepted the job offer. And then I had to carry rails, they measured everything, I was carrying the rails all summer [...] And at the end of the month he [the boss] came and paid, and my mother was so happy. It was one thousand two hundred rubles, it was a lot. I worked there for three or four months, and, and I gave the money to my mother.”

Return

His parents and sisters returned in 1962, and Mykola and his brother still had to earn money so that the family could settle in Ukraine. In 1964 the brothers returned. Upon his return Mykola was drafted into the army, served in the radio troops:

“I was assigned [received a residence permit] and the next day I was taken to the army, imagine... I was taken to the unit which was related to the Warsaw Pact, you know. I was soldiering, those generals came from Poland, Czechoslovakia, Hungary, I was saying [to my friends] “To be honest, I would prefer to be in Siberia than in this army for three years.”

Mykola was demobilized in 1967, he lives in the Malekhiv village, Lviv region.