The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Людмила Козак Kozak Ludmyla (* 1947)

• народилася 14 червня 1947 року у Празі (Чехія)

• закінчила у 1965 році Львівську середню школу № 28

• закінчила 1972 року вечірнє відділення фізичного факультету Львівського державного (нині — національного) університету імені Івана Франка за спеціальністю «Радіофізик»

• пропрацювала вчителькою фізики спочатку у Львівській середній школі № 65 (1973–1978), а в 1978–1990 роках — у Львівській середній школі № 15

• завідувачка відділу освіти Залізничного райвиконкому Львівської міської ради у 1990–2002 роках

• отримала в 1997 році почесне звання «Заслужений працівник освіти України»

• координаторка освітніх програм у фонді «Право і демократія» у 2002–2004 роках

• депутатка Львівської обласної ради від Блоку Юлії Тимошенко (2006–2010), голова постійної комісії з питань освіти та науки

Людмила Володимирівна Козак у вересні 2022 року організувала і провела zoom-конференцію, присвячену 100-річчю від дня народження її батька — Гошовського Володимира Леонідовича. На цій конференції зібралися рідні з усього світу, нащадки Гошовських. Вони вшановували пам’ять власного роду, дивилися фотокартки, ділилися спогадами. «Людина живе, поки її пам’ятають, — вважає пані Людмила, — а родина дає міцний фундамент для дорослого життя». 

Прага — Ужгород 

Пані Людмила народилася у Празі 14 червня 1947 року. Її батьки, Володимир Гошовський та Елішка Коважова, познайомилися в Чехії, куди родина Гошовських переїхала з Ужгорода. Леонід Гошовський і його чотири молоді сини з 1937 року стали жити в Празі на вулиці Петра Реска, 5. А поверхом нижче жила Елішка, якій було 15 років. Батьки застерігали її задивлятися на молодих «русаців», та Володимир і Елішка закохалися одне в одного, а 1942 року побралися. У 1943-му народилася в Празі їхня перша дитина — донька Тамара.

Коли закінчилася Друга світова війна, родина вирішила повертатися до Ужгорода. «Російські агітатори увійшли в емігрантське коло — змальовували повоєнне радянське життя і необхідність відбудови», — розповідає пані Людмила. Тому всі четверо синів її дідуся Леоніда Гошовського з родинами повернулися до України різними шляхами. Володимир з малою дочкою і дружиною 14 січня 1946 року приїхали до Ужгорода та оселилися недалеко від батька, на вул. Театральній, 15 (зараз там висить меморіальна дошка видатному вченому В. Гошовському). Елішка вдруге завагітніла і не могла уявити, як народжуватиме в холодному післявоєнному місті, тому через деякий час поїхала в Прагу до батьків з малою Тамарою. Улітку 1947 року в Празі народилася Людмила Володимирівна. Лише через рік Елішку з дітьми пустили назад до Радянського Союзу, тому Володимир побачив другу доньку, коли тій уже був рік. У пані Людмили є ще молодший брат Леонід, який народився 1951 року в Ужгороді. 

Батько — життєвий орієнтир

Володимир Гошовський — батько пані Людмили — непересічна особистість, з багатьма талантами, енергією та духовною глибиною усе життя був для доньки прикладом для наслідування. Він — учений зі світовим ім’ям, музикознавець та фольклорист, який першим у світі почав застосовувати можливості кібернетики для аналізу музичних текстів. 

Був наймолодшим сином (народився 25 вересня 1922 року в Ужгороді) у родині Леоніда Васильовича та Єлизавети Миколаївни Гошовських. Мав ще трьох братів: Василя, Миколая та Олександра. Мати була вірменкою, батько — українцем.  Усі чоловіки в родині здобули вищу освіту. Пан Володимир закінчив філософський факультет у Карловому університеті, цікавився етнографією, мовами, філологією, музикою. 

У Радянському Союзі не визнали диплома пана Володимира, і він після повернення до Ужгорода почав працювати в етнографічному музеї, а згодом — викладати народні інструменти і гітару в Ужгородському музучилищі. Вступив до Львівської консерваторії, яку закінчив екстерном. Із 1950-х років почав збирати народні пісні, які вважав ідентифікатором народу, його душею.

«Тато їздив по селах, і це все він сам — за свої гроші, на своєму ентузіазмі. Це не просто — прийти в село або десь зустріти на полонині пастуха і сказати йому: співай! З ним треба було поговорити, мій тато був надзвичайно комунікабельний, надзвичайно обізнаний, він був такий цікавий співрозмовник, що хто з ним зустрічався — завжди відкривав йому душу. І тато мав той ключик, що людям хотілося співати. Він завжди тримав руку на пульсі науки. З’явилися магнітофони — він придбав магнітофон, а тоді такий бобінний магнітофон важив десь 20 кілограм, і мама зшила такий великий рюкзак, і з тим 20-кілограмовим рюкзаком він ходив по селах і записував пісні».

За декілька років етнографічних експедицій зібрав понад 1500 пісень, провів їхній аналіз і дослідив. Необхідність опрацювати такий обсяг інформації змусила Володимира Гошовського самостійно вивчити кібернетику і почати застосовувати її методи для аналізу народних пісень. Це заняття стало справою його життя.   

Дитинство в багатонаціональному культурному середовищі 

Дитинство пані Людмили минуло в Ужгороді та Львові, куди батько 1961 року переїхав викладати музикознавство, а у 1963 році перевіз усю родину. Пані Людмила згадує дитинство з теплом і вдячністю. Родина була з багатонаціональним корінням: мама пана Володимира — вірменка, дружина — чешка, батько — українець. Цікаво, що між собою батьки пані Людмили говорили німецькою мовою, особливо коли справа стосувалася виховання дітей. 

«Вірменською не говорили. Розмовляли і російською, і чеською одночасно, російська родина була велика… Інстинктивно говорила з татом українською, а з мамою — чеською мовою… У Радянському Союзі в 16 років давали паспорт. Коли мені виповнилося 16 років, треба було заповнити анкету. І от я заповнюю анкету і там була графа “національність”. Питаюся в тата: “А якої я національності, як я народилася в Празі, мама — чешка, а живу в Україні і тато — українець?”. А тато мені каже: “А якою мовою ти молишся?”. Знаєте, мама мене вчила — чеські пісні, чеські молитви, ми читали чеські книжки. Тато  вчив українських. І я так зупинилася, думаю. І ввечері я зрозуміла. Що молюся я українською. І тато каже: “Якщо ти з Богом розмовляєш українською, то ти — українка”».  

Багато уваги в родині завжди приділяли духовному та релігійному життю:

«…Богослужіння Радіо “Ватікан” ми слухали, “Свободная Европа” тоді російською мовою було радіо, і BBC. Я з дитинства пам’ятаю, як тато нас малих будив посеред ночі, тому що коли богослужіння транслювалось всенощно вночі, він сонних нас піднімав з ліжечка, садовив біля того радіо і ми слухали “Христос Воскрес!” обов’язково, і це створювало нам обов’язково святкову атмосферу».

У Львові пані Людмила закінчила школу № 28 , недалеко від якої родина проживала на вулиці Ломоносова:  «… Вона тоді була з поглибленим вивченням німецької мови, а я вчила англійську <…> татові дуже імпонувала ця школа, бо в двадцять восьмій школі в радянські часи, наприклад, всі учні — у шкільній формі. А білий комірець завжди був вишитий вишивкою».

Уже у 1960-х роках у школі завжди відбувалися шевченківські вечори: «Там був прекрасний директор, який любов до України нам дуже гарно прищепив».  

Згадує пані Людмила й активну участь батька у своєму вихованні, у розвитку її мислення і поглядів: «Я в школі була дуже активна — активна піонерка, потім — активна комсомолка, і тато мене завжди пригальмовував. І коли він бачив, що я дуже занадто багато там скачу — а мене обирали і я така рада приходила додому: “А я голова радзагону, а я голова учкому!” — то тато мене садив, брав газету “Правда” і читав зі мною. Читав і розказував — тут написано ось те, а це означає — ось так-то і так-то, а насправді відбулося те-то й те-то». 

Кібернетичні дослідження Володимира Гошовського і наукове життя родини

Володимир Гошовський продовжував активно вивчати народні пісні.  Перша його книжка вийшла у Москві у 1968 році і містила у собі як тексти автентичних українських пісень, так і їхній переклад російською мовою, бо без цього видання в той час було неможливим. Його друга книжка — «Біля витоків народної музики слов’ян», де порівнював спільні речі, спільні течії між піснями, музикою, фольклором різних слов’янських народів. Ця книга була перекладена чеською, а також її Володимир Гошовський захистив  як кандидатську дисертацію.  

Непорозуміння у роботі (кібернетичні дослідження вважалися «буржуазною» наукою) призвели до звільнення у 1969 році, після чого Володимир Гошовський «перейшов на творчу роботу» — займався самостійними дослідженнями, писав статті. У 1974-му  поїхав у Єреван, на Батьківщину своєї матері — йому дали можливість працювати в обчислювальному центрі, заглибитись у дослідження. Мріяв, що пані Людмила стане математикинею, але вона обрала фізику. Закінчила у 1972 році фізичний факультет Львівського державного (зараз — національного) університету імені Івана Франка за спеціальністю «Радіофізика» у Львові — вчилася на вечірньому і одночасно працювала на кафедрі загальної фізики.  «Свобода вибору — вдома пріоритет, але всі прислухались до авторитету батька». Зі своїм чоловіком Михайлом Козаком пані Людмила познайомилася на кафедрі. Шлюб вони взяли у ЗАГСі Львова, а ввечері потягом поїхали до Ужгорода, де їх обвінчав священник. У 1969 році в пари народився син Ярослав, а в 1971-му — Святослав.

Школа

У 1965–1967 роках пані Людмила працювала на кафедрі загальної фізики Львівського державного  університету  імені Івана Франка на посадах лаборанта і кваліфікованого робітника. А з 1973-го вчителювала спочатку у Львівській середній школі № 65 (1973–1978), далі — у середній школі № 15 (1978–1990). У роботі з дітьми молода вчителька була дуже відповідальною: «Можливо, тому, що я мала перед собою такий приклад батька — як треба працювати, я дуже багато читала, дуже багато вчилася і як вчитель робила такий поступ — бо так само була атестація, присвоювали звання. Пам’ятаю, як мене представили до звання “вчитель-методист”, це були 80-ті роки, і прийшли з відділу освіти інспектувати до мене на уроки, і той інспектор запропонував досвід моєї роботи представити на виставці досягнень народного господарства... а я інстинктивно робила те, що робив мій тато, і ця моя робота називалася “Системний підхід до планування і проведення уроків”. Системний підхід! Тато мене навчив, що щоб ти не робив, усе має бути в системі, а не просто так». 

Пані Людмила мала мету не лише навчити дітей фізики, а й виховати добрих людей: «Це радянська школа. І хоча я викладала фізику, все одно ніхто мене не звільняв від уроків виховних годин, я проводила політінформації. На фізиці задачі мали бути атеїстичного спрямування, або використання матеріалів такого-то з’їзду (на уроках фізики!). Тобто задачу я мала складати таким чином, щоб там в тексті звучало, що план був видобути стільки чавуну, а видобули більше. Мені було дуже тяжко викручуватися, але атеїстичного виховання я ніколи не проводила».  

Український національний рух

Коли наприкінці 1980-х років почалося відродження української культури, пані Людмила створила у школі, де працювала, осередок Товариства української мови і ввійшла до складу Руху («Народний рух України за перебудову!»):  

«…Мене висунули на посаду завідувача відділу освіти. Тоді не призначали, як зараз міський голова чи голова районної адміністрації вирішує, хто буде, а тоді сесія призначала. І ось на сесії винесли (у Львові дуже радикально підійшли до змін в зв’язку з незалежністю. Ми першими пам’ятники тут зносили) і от так само першими зі всіх посад, а тоді будь-яка посада — це мусив бути представник партії, то звільнили всіх представників, і відповідно представники Руху, безпартійні отримали ті посади, але їх обирали на сесії. Мене особисто на сесії районної ради обирали».

Тогочасний досвід роботи на посаді завідувача освіти пані Людмила зараз згадує як позитивний — вона відчувала підтримку депутатів, коли пропонувала на розгляд ініціативи в освітній сфері, могла запроваджувати інновації, експериментувати. Це були роки активної роботи, але пані Людмила встигала підвищувати і свою кваліфікацію — вчилася в міжнародній школі управління (очно-заочно), пройшла конкурсний відбір на навчання у Чикаго (курс «Демократизація управління в незалежній державі»), вивчала лідерство в освіті, керівництво командою. У 1997 році отримала почесне звання заслуженого працівника освіти України.  Реалізуватися як освітянка-управлінка пані Людмила прагнула ще з часів вчителювання у радянській школі, але тоді для того були специфічні умови: 

 «Я виступала також на вчительських конференціях, семінарах, і мене запросили на розмову ＜...＞ чи не планую я “кар’єру свою покращувати”. Якщо я хочу бути навіть завучем, то мені для цього треба вступити в партію. Я прийшла додому така горда і татові розказую: “Уявляєш, мене, може, призначать завучем, але я всього-на-всього мушу в партію вступити”. Тато зі мною спокійненько поговорив, і я його зрозуміла, не плакала, у всякому випадку, він мені пояснив, що як вчитель я набагато більше можу зробити, ніж як завуч чи директор школи». 

Уже в незалежній Україні стало можливим запроваджувати нове і прогресивне в освітній сфері, бо нові люди, які прийшли до влади на початку 1990-х, розуміли, що освіта — основа нової держави, і прагнули розбудовувати суспільство за новими правилами. Пані Людмила та її однодумці-освітяни розробили систему освіти на засадах християнської моралі, допомагали організації «Пласт», до якої входив і син Людмили, Святослав.   

Родина пані Людмили не лишилася й осторонь головних подій тогочасної боротьби українського народу — обидва сини були учасниками студентського руху і брали участь у Революції на граніті. «…Може, я погана мама, бо їх ніде не стримувала. Вони скрізь, як то кажуть — “метелик летить на полум’я свічки”, вони скрізь мусили бути. Наприклад, на цей Ланцюг [ідеться про акцію “Живий ланцюг”, яка відбулася в неділю, 21 січня 1990 року, напередодні свята Злуки], то я зі своїми вчителями їхала в такий-то район Львівської області — ми там стояли на Ланцюгу. Чоловік з університетом — у такому-то районі, а сини роз’їхалися так само. Але в Ланцюгу стояли всі, прапори їм шила мама, їх бабуся шила прапори, і той прапор дотепер у нас вдома є, який бабуся пошила. І коли Славко вчився в університеті, якраз наступив той період, коли молодь дозріла до таких революційних змін. Я навіть спочатку і не знала, він навіть мені не сказав. Він поїхав до Києва і чи то в якійсь газеті була фотографія, чи хтось мені сказав… здається, що то навіть з Америки нам прислали вирізку з якоїсь там україномовної газети, і там на фотографії Славко стоїть, і в нього тут: “Я голодую” — вони на собі мали такі плакати».

Пишався своїми онуками й Володимир Гошовський. Сам він заснував товариство «Рідна пісня», де ентузіасти вивчали і поширювали українські народні пісні, формував архів записів народної пісні. Не стало Володимира Гошовського у 1996-му, коли йому було 74 роки. Родина пані Людмили і нащадки Гошовських кожного року на поминальні свята і річниці вшановують пам’ять голови своєї родини, дбайливо ставляться до передачі цієї пам’яті наступним поколінням. Усі члени родини обізнані в її генеалогії та пам’ятних датах.  

Прагнення до змін і політична діяльність

«Перерваний політ» — такою, зі слів пані Людмили, була її кар’єра в освітянському управлінні. Хотілося працювати і після пенсії, але через політичну конкуренцію пані Людмила вимушено покинула посаду: «…Маєш ще багато планів, маєш вже, нарешті, досвід (для мене було дуже важливо, що я навчилася керувати освітою), вже було нормальне законодавство, в якому ми брали участь, — свої пропозиції до кожного закону ми надавали, їх приймали… І ось тут я мусила піти на пенсію». 

Свою активність пані Людмила скерувала на громадсько-політичну діяльність: вступила до лав партії «Батьківщина», яку очолювала Юлія Тимошенко.  Захоплення особистістю та політичною харизмою Юлії Тимошенко зародилося ще під час Помаранчевої революції:  «＜...＞Це була робота нон-стоп, 24 години на добу. Всі щиро ми працювали, всі щиро допомагали. І потім щиро шкодували, що отак розійшлися шляхи Ющенка і Тимошенко…»  

У 2006 році пані Людмила стала депутатом Львівської обласної ради від Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ). Депутатська каденція тривала до 2010 року, пані Людмила очолювала Комісію з питань освіти при обласній раді. Але досвід свого другого  депутатства вона оцінює інакше, ніж першого: «Досвід не є позитивним». Займала посаду заступника голови облради і керівника фракції — мала багато адміністративної роботи. Та політика виявилася не тією справою, якій пані Людмила хотіла і надалі присвячувати час: «Я фізик, маю логічне мислення. Завжди надавала пріоритет аргументам і фактам. І от я зіткнулася з тим, що можна на зборах фракції не слухати аргументи і факти, а тільки “політична доцільність”. Виявилося, що я не політик». 

Сьогодні, у 2022 році, під час повномасштабного російського вторгнення і воєнних дій, пані Людмила мешкає у Львові. Її молодший син Святослав пішов на фронт добровольцем. Пані Людмила у перші місяці війни постійно працювала на волонтерській кухні, готувала їжу для переселенців, військових. «Я зараз великих змін не зроблю. Зараз можу тільки молитися. І в цьому я стійка. Знаю, що маю робити, і знаю, що молитва допомагає. У мене свій фронт — молитовний».