«Коли почалася Перестройка, була така держава Югославія. <…> Почалося якесь ділення, туди вступили… це великий політичний процес, навіть війська НАТО щось робили.
І сталася одна подія, якби непомітна для всіх інших. Коли НАТО проводило там спецоперацію, то в один момент у нас в Україні (і не тільки у нас в Україні, в Югославії само собою) вимкнулись всі телефонні станції іноземного виробництва — французькі, американські, німецькі. І вони не працювали протягом двох з половиною годин. Якимось таким “дивним чином”. Це те саме, що хотіли зробити з інтернетом, коли були Майдани. Тільки хотіли не на дві з половиною години, а взагалі.
До речі, коли це сталось, ті станції, які були під моїм обслуговуванням, вони також “дивним чином” не вимкнулись. <…> Я трошечки змінив щось там в програмному забезпеченні, закрив зовнішній доступ і по телефону, і через інші канали [і не повідомив виробникам програмного забезпечення]. <…> Але коли він туди стукався, там написано, що він може звернутися. Тобто він пробує зробити несанкціонований доступ і йому треба звернутись до мене. І телефон з адресою».
«На Майдані не був, тобто на демонстрацію не ходив. У мене трошки інший погляд на ці справи… Коли до мене звернулися, сказали: “Давай підемо на демонстрацію”, я запитав: “Навіщо?”
Я розумію, що моє саме головне завдання в тому, щоби в тій же самій Україні не пропав зв’язок і не пропав інтернет. Того найліпший мій вихід на демонстрацію — це не бігати, а забезпечити технологічну можливість, щоб це все працювало. В незалежності де і як. <…>
Інтернет же не відключався. Всі потрошку робили свою справу. Той самий Майдан комунікував через той самий інтернет і через телефон. <…> І це все в нього було, і воно працювало. Забезпечили таку можливість і не дали перехопити керування цим процесом. Тобто залишили його нейтральним.
Оце — в чому був мій Майдан».
«Інтернет з’явився в Україні, але він був у Києві, Харкові, трошки у Львові. А його хотілося мати майже в кожному районному центрі. Максимум, що було — це модем. І ніхто не надавав якихось повноцінних функцій, щоб це можна було зробити.
Країні був наданий виклик: як забезпечити, тобто як можна зробити, щоб інтернет став доступний по всій країні. Тоді приїздили спеціалісти американські, наші (наш Мінзв’язку), вирішували це питання і сказали, що це можна зробити. Але на це знадобиться від півтора до трьох років. І для цього потрібне відповідне фінансування. Я зробив пропозицію, що я цю мелодію вгадаю [зроблю це] за дві години.
Через два дні я намалював бізнес-план, на який гроші не потрібні. Потрібні тільки канали від “Укртелекому” — забезпечити доступ. Був зроблений пілотний проект. І через тиждень до інтернету вже було підключено близько 12–15 тисяч користувачів. Без вкладення з боку держави жодної копійки. Тобто я побудував платформу, через яку це склалося. “[Укр]телеком” виділив для доступу через модем вісімсотий номер [800]. От як це сталось. Воно почало працювати. І всюди, де у тебе був телефон, ти міг зателефонувати через модем на вісімсотий номер і отримати доступ. Так, це була невелика швидкість, бо ми гарантували максимум 1К, але цього було достатньо для того, щоби ти міг отримати пошту, прочитати, відправити. Цілодобово. Зроблено миттєво.
За це рішення тогочасний президент [Леонід Кучма] отримав навіть якусь нагороду від міжнародної спільноти [сміється]».
«Перше українське слово довелося писати транслітерацією. Тобто я набирав символами — для того, щоб набрати одну літеру, я натискав чотири рази різні клавіші — визивав з табличного коду. А потім написав туди драйвера для того, щоб воно розуміло, що треба робити. Після цього мені заборонили підходити до комп’ютера, але почали на комп’ютері писати на українській мові накази».
Віктор Донатович Козюк народився 5 квітня 1963 року в місті Києві. Закінчив українську середню школу (м. Київ) та в 1981 році був призваний до радянської армії, служив у Москві та Московській області в будівельних військах. Під час служби засвоїв більшість будівельних спеціальностей. Після повернення зі служби закінчив підготовчі курси та вступив до Київського автомобільно-дорожнього інституту (тепер Національний транспортний університет) на спеціальність «Мости та тунелі». У 1989–1991 роках працював у Радянському фонді миру (займався розслідуванням та ліквідацією техногенних катастроф). Потім працював у новоствореній телекомунікаційній компанії «Утел». У 1998 році розробив та очолив проєкт доступу до інтернету через номер 800. Під час військової операції НАТО в Югославії 1999 року не допустив зовнішнього втручання в роботу українських міжнародних телефонних станцій. З початку 2000-х років має власні технологічні бізнеси, опосередковано долучався до збереження незалежного доступу до інтернету та нормального функціонування домену UA. Під час Майданів забезпечував стійкість мобільного зв’язку та інтернету для всіх. У 2022 році живе в Києві, виконує технічні замовлення для Збройних сил України, є учасником волонтерського руху.
