«Безруки село. В якому п’ять місяців немає світла, в якому залишилася амбулаторія, вона вціліла. Але вона… там нема нікому працювати. Є санітарка, і потім, уже пізніше з’явилась медсестра. Ми приїхали, почали питати, кому треба допомога, що, куди… І нам дали певні адреси. Ми проїздили, подивилися цих людей. І потім кажуть: «Там ще за залізною дорогою є декілька хат, і в одній з хат живе родина, чоловік і дружина похилого віку. Їм точно треба, щоб хтось подивився, бо вони там з цукровим діабетом». Плюс 40 на вулиці, жара, серпень, все як положено. На горизонті вибухи, над нами дрони періодично літають. Ми приїжджаємо туди. Я заходжу в цю хату. Там бабуся і дідусь, бабусі щось під 80, дідусь ще старший. Я міряю цукор. У неї — при нормі з цукровим діабетом 8, — у неї 25. І вона дуже погано себе почуває. Я кажу: “А інсулін є?”. Вона каже: “Інсулін-то є, но інсулін повинен зберігатися в холоді. Світла немає, холодильники не працюють, ми його зберігаємо в погребі”. Ну, там в погребі плюс 15, відповідно цей інсулін уже нічого не робить. Не працює. Я там залишаю шприц-ручки, які зберігаються при температурі 24, пояснюю, як їх колоти, розказую чоловіку все. І ми після цього — це такий важкий був виїзд, — ми їдемо назад в Харків. І нам кажуть, телефонують Тані, кажуть: “Є можливість сьогодні зустрітися з керівником харківського ДОЗу [Департамент охорони здоров’я]. <…> І у вас якраз… ви там три дні вже на Харківщині, у вас є що йому розповісти. Давайте ви поїдете і там розкажете”. І ми такі: “Конєшно, да, ми щас приїдемо”. Приїжджаємо. А в нас в команді — у нас невелика команда — я одна лікар, тільки я лікар, тільки я маю медичну освіту. І ми тут заходимо, красівий кабінет, всьо хорошо, красіва карта, карта, де показано, де зайнято, де не зайнято… І от: дякую вам, що ви такі молодці. Ми питаємо: “Що у вас по гуманітарці?” — “По гуманітарці у нас все погано”. Вірніше, як “все погано”. У них по гуманітарці є розчини і є якісь розхідники для операційних. А по системі “Доступні ліки” ніхто гуманітарку з-за кордону не передає, тому що це ліки, які не можна купити без рецепту за кордоном. Відповідно, для того щоб їх передали, це треба складна схема передачі. І ці ліки не отримують. І те, що робимо, — ми їх просто тупо розвозимо по людям і даєм ліки від тиску, від діабету, від чогось іще. І він каже: “Дивіться, в мене так все класно налагоджено. От вчора провів перемовини про віарівські очки [окуляри віртуальної реальності], про телемедицину, що в нас наших пацієнтів в Харкові будуть консультувати з Лос-Анджелеса. От дивіться, як у нас тут все красіво і круто”. І сидить зі мною поряд Таня Тимошенко — це колишній директор «Добробута» [мережа приватних медичних клінік]. Вона була одним із організаторів медицини катастроф, а зараз вона працює в ВОЗі. І вона під столом тримає мене за ногу. Тобто вона розуміє, що я вже сиджу червоного кольору, що я щас буду… буду така “кузькину мать” всім показувать. Вона мене тримає за ногу, каже: “Наташа, спокойно”. Я не витримую, кажу: “Які віарівські окуляри, ви про що? От ми тільки що були в селі, де немає світла, де немає інсуліну і люди гинуть від цукрового діабету. Їм консультація з Лос-Анджелеса вообще ні хєра не нужна, вообще. Їм треба інсулін, світло, холодильники або якась мобільна бригада, яка туди приїжджає, надає медичну допомогу, залишає ліки і повертається. Бо ми з Києва до вас приїхали. У вас в Харкові є машини? Є машини. Чому ви не можете посадити на них лікарів і відправити їх туди?”. — “Бо там стріляють, вони туди не поїдуть”. — “Я розумію. Ви питали? Можливо, знайдеться хтось, хто поїде? Тому що я туди їжджу, я їжджу волонтером, мені ніхто за це грошей жодних не платить. Я їжджу, тому що я не можу по-іншому”. А він каже: “Я не можу нікого знайти, в мене ніхто не їздить”. Я кажу: “Так а на хєра вам тоді віарівські окуляри, коли ви не можете забезпечити елементарними речами ваші підопічні території?”. В общем, це про те, що можна змінити».
