Наталія Лелюх Natalia Leliyukh

* 1974

  • «Це був шикарний, конєшно, ефір у Скабєєвої, причому мені довелося його тоді подивитись. Ніколи не дивилася ефіри Скабєєвої, а тут я подивилася — вдруг. Тому що там показали нашу клініку, показали трошки мене, показали наш бренд. І сказали, що в клініці… так як у нас клініка займається екстракорпоральним заплідненням, тобто це так звані дітки, які зачаті поза мамою і татом в пробірці. І сказала Скабєєва, що ми вирощуємо “отборных бендеровцев с повышенным уровнем русофобии”. Я сказала: “Да, нарешті Скабєєва за весь цей час сказала правду”. Тому що в нас навіть… в нас є окрема ембріологічна лабораторія, де ростуть ембріончики. Коли не було світла, коли світло виключали, ми все кругом економили тільки для того, щоб генератор працював на цих ембріончиків, щоб вони вижили, щоб ми могли їх там підсадити. У нас заборонено голосно говорити біля ембріончиків, у нас заборонено розмовляти російською взагалі в клініці, а біля ембріончиків так вообще, у нас там грає спеціальна музика, в основному або українських композиторів, або щоб українською співали, у нас заборонено користуватися парфумами, ну це окремо, у нас в клініці не користуються парфумами, і у нас кожен ембріончик отримує похрещення від ембріолога. Він, ембріолог, читає йому щось з українських класиків, перед тим як підсадити. Так що, я думаю, що в нас русофобія починається з ембріончиків. <…> У нас знімали сюжет. Ми зараз на багато якихось платформах намагаємося говорити про те, що — і я це говорю часто, — що хлопці, які зараз на передовій, на жаль, ті контузії, той ПТСР і ті поранення, які вони там отримують, можуть стати причиною їх неплідності в подальшому. І ми у себе в клініці — і зараз багато репродуктивних клінік, — для військовослужбовців ми робимо кріоконсервацію сперми безкоштовно. Тобто приходьте до нас, здайте сперму, і потім якщо дасть Боженька, ви захочете мати дітей, а у вас не буде такої змоги зробити це вже самостійно, у нас буде ваша сперма, ви зможете її скористатися для запліднення, для того щоб у вас народилися ваші здорові дітки».

  • «Ми ж їдемо в такі села, де на все село… наприклад, ми приїхали в Кам’янку, це Харківська область, в якій по тридцять мін у дворі, де ще сапери навіть не працювали. Де бігає стая із тисячі собак і не менше тисячі котів, які підриваються на мінах, і всього чотири людини там живе. На все величезне село залишилось чотири людини. І ми їх знайшли, там допомогли, надали допомогу і надали ліки. Але туди ніхто не поїде ще, тому що там дуже небезпечно. Там просто… там ще… там в дворах прямо ще є заховані люди, лежали закопані. І собаки гризли малу берцовую косточку людськую. А ще там поруч ток, на якому зерно гниє. Тоді гнило, це осінь була. Його залило, пробило дах, дощ, і зерно залилося. І воно гнило, а гниюче зерно — це трупний запах, це запах білка, який розпадається. І просто над цим селом стоїть оцей запах. Нікого немає, собаки з косточками в зубах… І ти розумієш, що ти десь-десь трошечки там, десь вообще непонятно де. Росія… і ще дуже… завжди мене дуже… знову скажу слово «вкурвлює», що ти бачиш, що росіяни, які там жили, стояли, що вони… це не просто прилетіло щось. А вони спеціально ламають. Вони спеціально гадять. Вони спеціально роблять щось таке бридке. Грубо кажучи, ти приходиш, а на столі насрано, просто тому що от так захотілося. Тобто оці всі речі — вони не то що дратують, вони просто… ти розумієш, з ким ми воюєм. Да, не можна принижувати їх, з точки зору їх… дійсно, вони деякі підрозділи, деякі напрямки… офігєнні військові, і ми тому не можемо їх там одразу перемогти. Аби всі вони були дураками, то зрозуміло, що щось би було. Але ти просто бачиш оцю зневагу до людей, зневагу до здобутків, зневагу до культури. І це мене, конєшно, це мене перевертає. І ще таке дивне спостереження, що коли ти там, ти бачиш цей жах весь, там не страшно. А коли ти бачиш це по телевізору або навіть наше ж відео… Да, ми знімаємо там відео, знімаємо якісь фотографії. Ти коли потім це дивишся з екрану, а ще не дай боже з екрану телевізора, я його не дивлюся, но не дай боже, от там тебе пробирає».

  • «Безруки село. В якому п’ять місяців немає світла, в якому залишилася амбулаторія, вона вціліла. Але вона… там нема нікому працювати. Є санітарка, і потім, уже пізніше з’явилась медсестра. Ми приїхали, почали питати, кому треба допомога, що, куди… І нам дали певні адреси. Ми проїздили, подивилися цих людей. І потім кажуть: «Там ще за залізною дорогою є декілька хат, і в одній з хат живе родина, чоловік і дружина похилого віку. Їм точно треба, щоб хтось подивився, бо вони там з цукровим діабетом». Плюс 40 на вулиці, жара, серпень, все як положено. На горизонті вибухи, над нами дрони періодично літають. Ми приїжджаємо туди. Я заходжу в цю хату. Там бабуся і дідусь, бабусі щось під 80, дідусь ще старший. Я міряю цукор. У неї — при нормі з цукровим діабетом 8, — у неї 25. І вона дуже погано себе почуває. Я кажу: “А інсулін є?”. Вона каже: “Інсулін-то є, но інсулін повинен зберігатися в холоді. Світла немає, холодильники не працюють, ми його зберігаємо в погребі”. Ну, там в погребі плюс 15, відповідно цей інсулін уже нічого не робить. Не працює. Я там залишаю шприц-ручки, які зберігаються при температурі 24, пояснюю, як їх колоти, розказую чоловіку все. І ми після цього — це такий важкий був виїзд, — ми їдемо назад в Харків. І нам кажуть, телефонують Тані, кажуть: “Є можливість сьогодні зустрітися з керівником харківського ДОЗу [Департамент охорони здоров’я]. <…> І у вас якраз… ви там три дні вже на Харківщині, у вас є що йому розповісти. Давайте ви поїдете і там розкажете”. І ми такі: “Конєшно, да, ми щас приїдемо”. Приїжджаємо. А в нас в команді — у нас невелика команда — я одна лікар, тільки я лікар, тільки я маю медичну освіту. І ми тут заходимо, красівий кабінет, всьо хорошо, красіва карта, карта, де показано, де зайнято, де не зайнято… І от: дякую вам, що ви такі молодці. Ми питаємо: “Що у вас по гуманітарці?” — “По гуманітарці у нас все погано”. Вірніше, як “все погано”. У них по гуманітарці є розчини і є якісь розхідники для операційних. А по системі “Доступні ліки” ніхто гуманітарку з-за кордону не передає, тому що це ліки, які не можна купити без рецепту за кордоном. Відповідно, для того щоб їх передали, це треба складна схема передачі. І ці ліки не отримують. І те, що робимо, — ми їх просто тупо розвозимо по людям і даєм ліки від тиску, від діабету, від чогось іще. І він каже: “Дивіться, в мене так все класно налагоджено. От вчора провів перемовини про віарівські очки [окуляри віртуальної реальності], про телемедицину, що в нас наших пацієнтів в Харкові будуть консультувати з Лос-Анджелеса. От дивіться, як у нас тут все красіво і круто”. І сидить зі мною поряд Таня Тимошенко — це колишній директор «Добробута» [мережа приватних медичних клінік]. Вона була одним із організаторів медицини катастроф, а зараз вона працює в ВОЗі. І вона під столом тримає мене за ногу. Тобто вона розуміє, що я вже сиджу червоного кольору, що я щас буду… буду така “кузькину мать” всім показувать. Вона мене тримає за ногу, каже: “Наташа, спокойно”. Я не витримую, кажу: “Які віарівські окуляри, ви про що? От ми тільки що були в селі, де немає світла, де немає інсуліну і люди гинуть від цукрового діабету. Їм консультація з Лос-Анджелеса вообще ні хєра не нужна, вообще. Їм треба інсулін, світло, холодильники або якась мобільна бригада, яка туди приїжджає, надає медичну допомогу, залишає ліки і повертається. Бо ми з Києва до вас приїхали. У вас в Харкові є машини? Є машини. Чому ви не можете посадити на них лікарів і відправити їх туди?”. — “Бо там стріляють, вони туди не поїдуть”. — “Я розумію. Ви питали? Можливо, знайдеться хтось, хто поїде? Тому що я туди їжджу, я їжджу волонтером, мені ніхто за це грошей жодних не платить. Я їжджу, тому що я не можу по-іншому”. А він каже: “Я не можу нікого знайти, в мене ніхто не їздить”. Я кажу: “Так а на хєра вам тоді віарівські окуляри, коли ви не можете забезпечити елементарними речами ваші підопічні території?”. В общем, це про те, що можна змінити».

  • «Тоді у мене було таке: нащо мені знати якісь політичні речі? Нащо вони мені? В мене ж професія вообще аполітична. І звичайно, що Майдан це дуже сильно змінив. Дуже сильно змінив. Коли в тебе тоді вперше з’явилась якась реальна… ти бачила людей, які реально біля тебе могли загинути. Ми якраз чергували в бібліотеці на Грушевського в ніч штурму цього будинку… Господі, там, де був музей Леніна… Український дім. І коли було мінус 16 і були брандспойти з водою. І нам до бібліотеки Грушевського приносили хлопців. Поки їх доносили, вони вже були в льодяній корці просто. І ми їх… ламали на них одяг, у нас уже грілися розчини, ми починали капати їх теплими розчинами, починали їх розтирати. Вони приходили в себе. Казали: “Є у вас одяг?”. — “Є”. Одягалися і йшли знову. “Куди ти пішов?!” — “Ні, ні. Нам туда”. Ти бачив оцих всіх людей, які готові були… І знаєте, що було найстрашніше для мене на Майдані насправді? Значить, бібліотека Грушевського. Ми — прям в цьому холі. У нас було чотири операційних стола. Якийсь там склад чогось… І ми там і оперували, і надавали допомогу, і все-все робили. А в туалет щоб піти, треба було іти… там туалет трошки за рогом. І якраз вікна туалетів виходили на стадіон Лобановського, там уже, де стояли омонівці [правоохоронці-спецпризначенці]. Ти підходиш… Перший раз пішла в туалет, вибачте за такі подробиці. Підходжу до туалету, а на ньому напис: “Не включайте світло. Працюють снайпери”. І ти вже не хочеш в туалет, всьо».

  • «І прийшов час вже отримувати якийсь розподіл. Ми прийшли, я прийшла, ми разом з шефом пішли до Богатирьова. Ми пішли і сказали, що… От він каже: “Ось Наташа, вона в нас на кафедрі, вона ходить чергує, вона умнічка. Ми б хотіли її взяти до нас на кафедру асистентом”. Мені кажуть: “В тебе є десять тисяч доларів?”. Кажу: “Немає”. Каже: “Ну, вибач, в мене є хто заплатить ці гроші”. І все, я вийшла, мій шеф вийшов, йому незручно. Я бачу, як він просто так себе почуває, кажу: “Все нормально, розберемося”. Я потім ще десь місяць не могла прийти забрати свої речі зі шкафчика в роздягальні, і я зрозуміла, що мені треба щось шукати. Мій (на той момент ми вже не жили разом) колишній чоловік, але в нього були якісь зв’язки в горздраві [Департамент охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації], ні, не в горздраві, а в облздраві [Департамент охорони здоров’я Київської обласної державної адміністрації], бо в мене була прописка Київської області. І завдяки цій прописці в Київській області мене через облздрав… там сказали: “Іди в такий-то кабінет, там поговориш. І бери з собою півтори тисячі доларів”. Півтори тисячі в мене було, які я назбирала, я розуміла, що коли я буду розподілятися, це не буде безкоштовно, це буде за гроші. І я прийшла туди, мені сказали: “Окей, ось є два місця: є місце дитячого анестезіолога-реаніматолога і місце акушера-гінеколога”. Хірургії не було».

  • Full recordings
  • 1

    Kyiv, 03.04.2023

    (audio)
    duration: 03:35:16
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Універсальна лікарка

Липень 2022 року
Липень 2022 року
photo: witness archive

Спеціалістка з жіночого здоровʼя, літераторка, лекторка і волонтерка Наталія Миколаївна Лелюх (у дівоцтві Доценко) народилась 3 січня 1974 року в місті Ніжин Чернігівської області. Після закінчення Національного медичного університету імені О. О. Богомольця вона через системну корупцію не змогла отримати місце хірурга, але обрала дотичну спеціальність — акушер-гінеколог — і зробила блискучу кар’єру. Від 1999 року працювала в державних пологових будинках та приватних клініках Києва, обіймала різні адміністративні посади, зареєструвала три патенти на винаходи і стала відомою спеціалісткою з жіночого репродуктивного здоров’я.Один із важливих напрямів професійної діяльності Наталії Лелюх— боротьба з невіглаством. Пані Наталія стала популяризаторкою принципів доказової медицини і захисницею прав пацієнток. У 2012 році заснувала «Жіночий клуб Наталії Лелюх», на зустрічах якого читала публічні лекції. Написала і видала науково-популярну книгу «Відверта розмова про жіноче здоров’я». Була медикинею на Майдані під час Революції гідності, а після початку повномасштабного вторгнення російських військ стала універсальною лікаркою у складі поліцейської та гуманітарної місії, що надає першу допомогу мешканцям деокупованих українських міст і сіл. У 2023 році Наталія Лелюх продовжує співпрацю з благодійними фондами «Свої» та «Волонтерська сотня Україна-Світ», готує до публікації другу книгу і працює над створенням школи післядипломної освіти лікарів.