The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олеся Мілованова Olesia Milovanova (* 1981)

• народилася 1981 року в Старобільську Луганської області

• здобула три освіти: викладач музики та художньої культури (Луганський педагогічний університет), магістр державного управління (Східноукраїнський університет ім. Володимира Даля), магістр історії й археології (Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка).

• пройшла всі кар’єрні щаблі у Старобільському районному краєзнавчому музеї — від музейного доглядача до директорки

• 2015 р. — очолила Луганський обласний краєзнавчий музей, який було відновлено на базі Старобільського музею. У підпорядкуванні опинились 18 краєзнавчих музеїв Луганської області

• 2016 р. — розпочала співпрацю з проєктом «Музей відкрито на ремонт».

• 24 лютого 2022 року опинилася в окупації. Провела в окупованому Старобільську півтора місяця

• переїхала до Львова разом із сином. Допомагала співробітникам музею з евакуацією

• відновлює роботу Луганського обласного краєзнавчого музею на базі музею «Територія терору» у Львові

Директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова провела в окупованому Старобільську півтора місяця. Російські війська підійшли до її рідного міста 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення. Вона бачила, як місцеве населення чинило опір окупаційній владі. Разом із сином їй вдалося виїхати до Львова. Колекція залишися в окупації. І вже вдруге Олеся Мілованова  була змушена розпочинати роботу музею з нуля. 

Про родину та дитинство

Олеся Мілованова народилася 1981 року в місті Старобільськ Луганської області. Родина Мілованових переїхала на Луганщину із Кубані після Другої світової війни ближче до родичів, щоб пережити скрутні повоєнні роки. У Старобільську в Олесиної бабусі народилося четверо доньок.

Мати пані Олесі, Тетяна Володимирівна Мілованова, була директоркою Старобільського районного краєзнавчого музею, часто їздила в експедиції та допомагала сільським краєзнавчим музеям, які були в її підпорядкуванні, збирати експозиції. Щоб далі рухатися по кар’єрних щаблях, їй треба було вступати до комуністичної партії, однак Тетяна Мілованова цього не хотіла. У родині негативно ставились до всього радянського, обговорювали депортації та табори. Під час однієї з таких розмов «на кухні» Олеся почула, що Ленін помер від сифілісу, та розповіла про це у школі. Вона також відмовилася вступати в піонери. У період «перебудови» це вже не передбачало серйозних наслідків, однак Олесю на шкільній лінійці публічно виключили з жовтенят.

Як пережили «дев’яності»

У часи економічної кризи 1990-х сім’ю утримував дідусь. Коли він помер, основний грошовий дохід приносила мама. Тоді Старобільський музей був відділом Луганського обласного музею, а отже, фінансувався коштом обласного бюджету, тому працівники, на відміну від багатьох інших, таки отримували заробітну плату. Це були незначні гроші, тож родина садила город, тримала курей. Пані Олеся почала працювати в 16-річному віці: вона прибирала музей перед відкриттям, а потім йшла на заняття до педагогічного університету. На той момент робота в музеї була життєвою необхідністю: «треба було виживати та заробляти гроші».

«Я усвідомила, що в музеї можна робити класні речі»

Пані Олеся відчула в собі лідерські якості ще в юності — в університеті її обрали старостою. Люди завжди йшли за нею. Однак тоді вона не розуміла, ким хотіла би бути. За першою освітою пані Олеся — викладачка музики та художньої культури. Пізніше закінчила магістратуру державного управління в Східноукраїнському національному університеті ім. Володимира Даля в Луганську, однак під час навчання усвідомила, що не хоче працювати держслужбовцем. Також отримала ступінь магістра історії та археології. Паралельно зі здобуттям освіти продовжувала працювати у музеї. Вона запропонувала влаштувати першу у Старобільську «Ніч у музеї» — нічну театралізовану екскурсію. Організовувала виїзні екскурсії. Цікавилась, що роблять у західних музеях. У 2013 році, коли пані Олеся вже була старшим науковим співробітником, через місяць після пологів вона брала участь у міжнародній науковій конференції. У декретну відпустку не пішла, брала немовля з собою на роботу.

«Одразу було розуміння, що за ті зміни доведеться платити кров’ю»

Події, що відбувалися в Києві у листопаді 2013-го – лютому 2014 року, підтримала незначна частина населення Старобільська. Пані Олеся поділяла прагнення до змін, яких потребувала країна, та водночас побоювалась, що за них доведеться дорого платити: «Я казала своєму чоловіку: “Ми кров’ю вмиємося після Майдану”. У мене одразу було розуміння, що вони так вчепилися і кров’ю напилися, що воно кров’ю закінчиться». Її страхи справдилися — вбивство Небесної Сотні на Майдані Незалежності, окупація Криму, війна на Донбасі.

«Ми звикли жити біля війни»

Улітку 2014 року багато людей з Луганщини тікали від бойових дій через Старобільськ. 

За словами пані Олесі, на той момент у місті не було організовано жодної централізованої допомоги для біженців — родини з дітьми були змушені ночувати на вулиці біля вокзалу. Пані Олеся разом з іншими небайдужими приїжджали й забирали цих людей до себе на ночівлю. 

«Телефон передавався, наприклад, знайомим. От вони [біженці] зупинялися. Їх питають, як вони виїхали. У Мілованових залишитися можна. “Ми від тих-то”. Тобто, зовсім чужі люди... “Там темно. Жінка сидить з дітьми: одне — немовля, інша — дівчинка”, — просто таксисти сказали. Моя подруга стрибнула в таксі, поїхала. Жінка, бідна, злякалася — темно і таксі під’їжджає. “Та не бійтеся, мені про вас сказали. У мене переночуєте, поїсте. Зранку я вам викличу таксі та поїдете далі”». 

З початком війни на Сході України пані Олеся не хотіла виїжджати з прифронтового регіону і продовжувала працювати. У 2015 році вона очолила Луганський обласний краєзнавчий музей, який було відновлено у Старобільську. Попереднє керівництво музею відмовилось переміщувати колекцію, тож вона залишилась в окупованому Луганську. Багато наукових співробітників виїхало, однак усі наукові напрацювання були втрачені. Роботу музею потрібно було організовувати з нуля і з новою командою. У підпорядкуванні пані Олесі були всі музеї Луганщини по український бік фронту. «Ми займалися з усіма музеями Луганської області, щоб там не було “Великої вітчизняної”, а була “Друга світова війна”, щоб правильно подавалася інформація, щоб етикетаж був українською мовою… Ми їздили, ми розмовляли з директорами, що це треба переробити й чому саме».

У Старобільську з’явились військові з усієї України. Тож пані Олеся вирішила налагодити знайомство з військовим керівництвом. Так у музеї почали з’являтися експонати з АТО, військові відвідували експозицію та масові заходи. Співпраця тривала: «Я з військовими їздила створювати музеї. Ми під обстрілами створювали музеї. Я приїжджаю, чую канонаду <…> Біля музею отакенна вирва, снаряд прилітає. Ми то обходимо. Нас дівчата зустрічають. Кава, чай, дивимося музей, говоримо про майбутнє. Все, дзвінок: “Хлопці, я тут відпрацювала”. — “Ми теж відпрацювали”. Мене хлопці, військові, забирають і ми їдемо далі».  

Співпраця з проєктом «Музей відкрито на ремонт»

Уже на посаді директорки Олеся Мілованова познайомилася з культурними менеджерами Ольгою Гончар та Леонідом Марущаком. Вони привезли на Донеччину та Луганщину проєкт «Музей відкрито на ремонт», метою якого було розвивати локальні музеї. У рамках проєкту музейні співробітники зі східних областей відвідали численні українські музеї на заході України, зокрема у Львові та Вінниці. Культурний обмін приніс плоди: «Мої музеї надихнулись. Вони почали писати проєкти. У нас пішли внутрішні зміни: вони повірили в себе, обросли контактами». Паралельно з’являються громадські організації та молодіжні ініціативи, що також приходять у музей.

Про підготовку евакуації музеїв. «Головне, слід було підготуватися морально. Все інше не спрацювало»

Наприкінці 2021 року, коли про можливість великого російського вторгнення повідомила американська розвідка, пані Олеся почала готувати музеї до евакуації. Як стверджує Мілованова, від керівництва щодо цього не було жодних вказівок, але вона помічала, що українські військові до чогось готуються. Роздала працівникам трудові книжки, у музеях готували підвали, пакували експонати, закуповували ліхтарі та запасалися водою. Було створено чат для працівників, відповідальних за евакуацію. «До останнього ми сподівалися, що нічого не буде. Найстрашніше, що я могла прогнозувати, що буде захоплення всієї території Донецької та Луганської областей. Не більше. Ні Харків, ні те, що під Києвом було. Таке й в страшному сні не могло наснитися». Коли почалось повномасштабне російське вторгнення, Старобільськ та значна частина Луганщини майже одразу опинилися в окупації. Вивозити музеї вже було неможливо, однак працівники спустили експонати у сховище, а також сховали уставні документи та печатку. Ті музеї, що залишалися на підконтрольній Україні території, проводили евакуацію під обстрілами. Після 24 лютого 2022 року з-за кордону передали необхідні пакувальні матеріали. З логістикою допомагали волонтери.

Перші дні окупації 

Зранку 24 лютого 2022 року пані Олеся написала заступникам та завідувачам фондів: «Діємо по протоколу. Відповідальні збираються зараз у музеї, інші вдома чекають розпоряджень», далі — звернулась до колективу у загальному чаті: «Люди, почалась війна. Працюємо, зберігаємо спокій, тримаємось, спускаємо експонати. Перевіряємо ще раз, чи запаслися водою. Тримаємо один одного в курсі». На той момент у її підпорядкуванні було понад 200 підлеглих у 18 музеях. Постійне спілкування у чаті не дало співробітникам музеїв розгубитися. 

Після того, як росіяни окупували Старобільськ, їхні війська рушили далі. Кілька днів у місті було «безвладдя», поки не прийшли представники так званої ЛНР (самопроголошена «Луганська народна республіка»). Однак місцеві зустріли їх протестами: «У нас у кожному населеному пункті були страшні протести. Всі наші люди ходили на протест. Ще й на камери потрапили. Їх потім усіх переслідували… Жінки та чоловіки. Дуже багато жінок і дітей виходили. Вони їх не пускали у місто… В жодному населеному пункті не було такого, щоб їх прийняли. По кілька днів, по тижню не пускали». «Еленерівці» не очікували такого спротиву. 

«Спочатку вони ще гралися у молоду республіку»

Коли зрештою війська ЛНР зайшли у Старобільськ, то почали переслідувати проукраїнське населення — учасників АТО/ООС (Антитерористична операція, Операція об’єднаних сил) та їхні сім’ї, активістів, представників української влади. Пані Олеся знала: якщо не сховати експонати та матеріали про АТО/ООС з музею, вони можуть втрапити до окупантів і будуть використані для розправи над українськими військовими та їхніми родинами. Разом з іншими колегами вони змогли витягнути друковані матеріали та навіть комп’ютери, на яких зберігалася ця інформація. 

Згодом Олесі подзвонили з окупаційної влади та запропонували роботу. Вона усвідомила — тепер вона в небезпеці. «Їхня ціль щодо людей, яких вони переслідують, щоб ти пішла співпрацювати. Це набагато цінніше». Телевізійна «картинка», де «визволителів» вітають маргінали, вже не працювала. Метою окупантів було показати, що «молоду республіку» підтримують освічені люди. За інформацію, що відома пані Олесі на момент запису інтерв’ю, окупанти уже відкрито проводять репресії проти проукраїнських громадян, викрадають та катують людей, доля багатьох викрадених залишається невідомою: «Зараз є розуміння, що після деокупації ми побачимо там страшні речі».

Про виїзд з окупації та переміщення музею до Львова

Пані Олеся разом із сином провела в окупованому Старобільську півтора місяця. З виїздом допоміг хлопець із Сіверодонецька, який забрав їх на прохання військових. Перебравшись у Львів, Олеся Мілованова продовжила стежити за ситуацією навколо її музею у Старобільську. Їй відомо, що музей очолила одна з її колишніх заступниць, яка пішла на співпрацю з ворогом.

Рішення, що Луганський обласний краєзнавчий музей евакуюють у Львів, було прийнято ще до 24 лютого 2022 року. Олеся Мілованова підтримувала контакт з Ольгою Гончар, директоркою музею «Територія терору» та засновницею Музейного кризового центру. Щоб продовжити працювати у Львові, довелося перереєструвати всі статутні документи. Пані Олеся спільно з кризовим центром допомагала з евакуацією всім підлеглим, які хотіли виїхати, передавала гроші та шукала житло. Зараз музей перебуває на базі музею «Територія терору»: збирає нову колекцію та проводить освітні заходи.