Олеся Мілованова Olesia Milovanova

* 1981

  • «Були у нас експонати по АТО і ООС. А ми окуповані були, ходили у нас військові з автоматами. Вони по п’ять штук ходили. Ми пробиралися в музей і витягували ці матеріали, комп’ютери виносили. Ви розумієте, якщо б нас взяли, нас просто на підвал кинули б. Я не знаю, що з нами було б. То вже вважається мародерством. Я у своєму музеї, директорка музею по українським законам, зі свого музею виношу... Але так, як вони окупували, то я — мародер. Я ніхто. Я краду у “молодої республіки”. То мене у в’язницю кинули б. А там було дуже багато матеріалів АТО і ООС: списки, люди, адреси, контакти. Ми дуже багато збирали тих матеріалів. І використавши б ті матеріали, вони б усіх... Що стукачі не донесли... Де воював, як загинув. Там на нього ще й “докази його злочинної діяльності як фашиста і нациста”, можна так було розцінювати. І ті матеріали теж треба було забрати, як у паперовому вигляді [так і в електронному]... Ми витягли в паперовому. А я кажу: “І що? А в комп'ютерах все?”. Стали комп’ютери витягати. Ми ж не могли [залишити матеріали]. Як ми не витягнемо? Їх же уб’ють».

  • «Поки було це “безвладдя”, поки вони атовців шукали, я ще ховалася. А потім вони подзвонили і запропонували роботу. Тоді вже зрозуміла, що все, за мною прийшли. […] Їхня ціль — це не прийти й побити. Їхня ціль щодо людей, яких вони переслідують, щоб ти пішла співпрацювати. Це набагато цінніше. Бо ті відео з алкоголіками з Сєвєродонецька, з маргінальними — беззубі, алкоголіки, це ж видно, що вони не благополучні: “Ой, рідненькі, ви прийшли! Як ми вас чекали!”, — цим уже нікого не надуриш. Вони ж бачать, що то алкоголіки і маргінальні прошарки суспільства. А тут як? Якщо ти — музейник, то людина освічена. І ще говориш: “Так-так, Росія права і ми вас чекали”. Це дорогого вартує, бо те [відео з маргіналами] на публіку не працювало. Навіть на російську публіку той контент вже не відпрацьовував. Тому вони були зацікавлені, щоб долучити якнайбільше тих, хто працював у музеях, бібліотеках, до співпраці. Різними [методами]. Обіцянками грошей: “Ти ж розумієш. А що тобі не так? Гроші платити будемо”. “Ти залишишся на своєму місці”, — такі ще вмовляння. “Ну і що? Тут же Росія поруч”. Такі ще залякування: “А ти що, за нацистів?”»

  • «Ми зробили чат в месенджері у фейсбуці і долучили туди всіх музейників — директорів і наукових співробітників, активних або завфондами [завідувачами фондів], найактивніших. І 24-го [лютого 2022 року] — це ж була наша перша система евакуації, — я спочатку сказала заступникам, що почалась війна, і як діяти: “Діємо по протоколу. Відповідальні збираються зараз у музеї, інші вдома чекають розпоряджень”. Я, заступники, головний бухгалтер — ті, хто повинен вийти 24-го зранку на роботу, тобто до музею прибути<…> І далі одразу [написала] в загальний чат: “Люди, почалась війна. Працюємо, зберігаємо спокій, тримаємось, спускаємо експонати. Перевіряємо ще раз, чи запаслися водою. Тримаємо один одного в курсі”. Ми по своєму чатику розуміли [пересування російських військ]. Першою написала директорка Міловського музею [селище Мілове Старобільського району] і відео нам скинула: “Все, — говорить, — прорвали оборону і йдуть, як таргани. Ідуть, ідуть, ідуть! Переходять із позначкою Z”. — “Стріляють?” — “Ні, крутяться, крутяться”. — “Наші чинять опір?” — “Ні, не чинять… Покрутилися, — говорить, — і пруть, і пруть<…> Ми розуміли їхнє переміщення. Далі на Біловодськ пішли. Біловодськ — не можуть, застрягли. Пішли на Новопсков. Після обіду вони вже під Старобільськом були, але все їхнє пересування ми знали. Що Марківку пройшли — два постріли… Вже у нас… Прапори не змінюють... Ми розуміли, що ми разом. Нам в окупації, особливо в перші дні, не дало розгубитися те, що ми були на зв'язку. Кожну секунду в нашому чаті щось пілікало. Ми всі писали один одному: що відбувається, хто як переживає. У нас [в Старобільську] не було бомбардувань. Нас просто одразу окупували. Дівчат — Лисичанськ, Рубіжне, — почали нещадно бомбити авіабомбами, з усієї зброї. Дівчата писали, що паніка [панічні атаки] була. Одна дівчина проходила курс [психологічна вправа "5-4-3-2-1"]: “Назви 5 предметів, що навколо тебе, назви щось іще...”. І вона писала... Я написала: “Дівчата, помоліться за мого чоловіка. Вони в оточенні, немає зв’язку. Костик може загинути”. І ми всі, цілий вечір — всі музеї і всі в чаті[...], — підтримували, писали. Кожен день починався: “Вода є, того немає, там стріляють, там в музей лізуть чи все добре...”. Ми кожен день були на зв'язочку».

  • «З війною [початок АТО, 2014 рік] приїжджають військові, дуже багато. А це вже відбувається, свого роду культурний обмін, тому що [військові] приїжджають з різних регіонів... Бачу, що тут хлопці зі всієї України. Вони повинні знати локальну історію регіону, в якому вони зараз перебувають. Вони повинні нас зрозуміти. Я пішла до керівництва “з автоматами” і добилася [щоб військові відвідали музей]. Вони дуже здивувалися. По сьогоднішній день вони досі згадують, коли ми з ними зустрічаємося, як я до них пішла знайомитись. Вони в шоці були. Це зараз прийнято військово-цивільне співробітництво. То з’являється набагато пізніше, коли по бібліотеках військові ходять, зустрічі. Того спочатку не було, я сама пішла і всі ці контакти налагодила. У нас почали з’являтися експонати, до нас почали приходити на заходи. Військові, які <…> тут дислокуються, почали до нас приїжджати. Про наш музей навіть почали передавати інформацію: “Горілку продають там, дівчата — там, баня — там, і обов’язково підіть у музей. Боже, який тут музей! Обов’язково підіть у музей!”. До нас уже приходять: “А нам хлопці говорили, що у вас тут музей. Нам порадили, нам сказали...”».

  • «У нас до всього партійного, до радянського в сім’ї дуже негативно ставилися, але МГУ [Московський державний університет], в Москві виступала багато на наукових конференціях. Її [маму О.М.] далі запрошували вчитися. Треба було піти в комсомол і далі. Тобто там без партії було неможливо зробити кар’єру. І якщо б вона пішла по партійній лінії, так, як її запрошували, вона зробила б блискучу кар’єру. Вона сказала, що то все брехливе, гниле. Вона терпіти цього всього взагалі не могла, вона насміхалася над цим. Займалася своїм музеєм і далі не пішла робити кар’єру. З бабусею те ж саме. Вони все розуміли, що відбувається. Дідусь — те саме. <…> Так як мама ще була істориком, то у нас іще на кухні, вдома, такі речі транслювалися, що “нічого хорошого”. Розповідалося і про переселення, і про табори. А потім я якось почула, що Ленін від сифілісу помер, і пішла у школі це розказала. <…> Я пам’ятаю, що мене взяли в жовтенята. Ну всі йшли. Я не надавала цьому значення. На наступний день я загубила той значок [нагрудний значок у формі п’ятикутної зірки із зображенням малолітнього Леніна]. А потім, коли сказали, що треба в піонери вступати, я єдина в класі відмовилася. У той час за це вже не переслідували, але косо дивилися. За те, що я відмовилася бути піонером. “А як же? Там мама?”, — а я вже розказала й про Леніна, й про інше... Слава Богу, на той час така “відлига” була, мені за те нічого не було. Навіщось вишикували школу, мені перед тією лінійкою причепили значок [жовтенят], бо я його не носила, і урочисто зняли. Так що мене розвінчали з тих жовтенят за те, що я далі таке транслюю».

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 10.11.2022

    (audio)
    duration: 02:41:14
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Про те, що робили музейні працівники під час війни, можна буде зняти не один фільм

 На виставці “Гордість твоя, Луганщино” – 2021 рік.
На виставці “Гордість твоя, Луганщино” – 2021 рік.
photo: family archive

Мілованова Олеся Володимирівна народилася у 1981 році у місті Старобільськ Луганської області. Мама Олесі була директоркою Старобільського районного краєзнавчого музею. У шкільні роки Олесю публічно виключили із жовтенят за відмову вступати у піонери. Через фінансову необхідність почала працювати у шістнадцятирічному віці — прибирала в музеї перед відкриттям, а потім йшла на заняття до педагогічного університету. За першою освітою — викладач музики та художньої культури. Згодом завершила магістратуру державного управління в Східноукраїнському національному університеті ім. Володимира Даля в Луганську (після 2014 року заклад переміщено у Сіверодонецьк), однак зрозуміла, що державна служба — не її покликання. Також закінчила магістратуру історії й археології Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. До кар’єри у Старобільському районному краєзнавчому музеї спершу ставилась несерйозно, однак, реалізувавши кілька власних ініціатив, зацікавилась роботою. Пройшла кар’єрний шлях від доглядачки до директорки музею. У 2015 році очолила Луганський обласний краєзнавчий музей, відновлений на базі Старобільського краєзнавчого музею. В її підпорядкуванні перебувало 18 музеїв Луганщини по український бік фронту. З 2016 року співпрацює з проєктом «Музей відкрито на ремонт», разом з музейними працівниками відвідує музеї на заході України. Після початку повномасштабного російського наступу провела півтора місяця в окупованому Старобільську. Разом з іншими колегами таємно діставала з музею експонати та матеріали про учасників АТО/ООС, щоб окупанти не використали це для розправи. Переїхала до Львова та допомогла евакуюватися співробітникам музею, які теж хотіли виїхати з окупації. Відновила роботу Луганського обласного краєзнавчого музею на базі музею «Територія терору» у Львові.