Вікторія Набокова Viktoriya Nabokova

Ми усі були за незалежну Україну. І ми з цими ідеями і на сьогодні. Я бачу, що Україна... Я не знаю, що б з нею було, якщо б ми не обрали цього. То, що ми обрали, — це правильно. І я бачу ті кроки. Якщо б нас отак не відкидувало — наш братик [Росія] іноді не відкидував нас, то ми б на сьогодні дуже були розквітлими. Я розумію, що сьогодні коїться, — це заздрість до нас. Я тільки так можу [пояснити]. Злость і заздрість. Тому що ми можемо, ми прагнемо і ми хочемо.

Я пам’ятаю: Помаранчева революція, у нас вибори — третій тур. Враховуючи, що ми ж працювали. Тода я в дільниці була. Складно було, приїжджала. Я пам’ятаю цей третій тур. Я предсєдатєль дільничної комісії, складно, важко в плані того, що в самой комісії разброд, тому що третій тур вже поділили були 50 на 50. І оранжеві шарфики обов’язкові були атрибутом. До нас, я пам’ятаю, в комісію секретарем приїхала жінка з Києва [Київської області], з Вишневого. І вона так боялася. — Це вона від Ющенка, представник Ющенка? — Да. Вона так боялася, а потім ми так... Я не знаю, я не можу говорити про всіх. Ми на дільниці, у нас нічого не було, всьо було прозоро. Тим паче стільки наблюдачів, що ти даже єслі захочеш щось зробити, неможливо, за тобою по п’ятах ходять вєздє. Тому, коли ця пачка з Януковичем росла на її очах, це був вибір наших людей, це ж ми не могли на це вплинути. І от вона бачила: Янукович, Янукович, Янукович, Янукович. І потім ми вечеряли разом. І она говорить: «Я коли сюди їхала…». А їй, я так розумію, необхідні були гроші. У неї дочка повинна була народити. (Я не пам’ятаю імені, це ж такі історії.) Она говорит: «Мені всі говорили, куди ти їдеш, тебе вб’ють. А мені так класно з вами, дівчата». В основному ж дівчата в комісіях, і ми з нею попрощалися як друзі. Тобто ми усі люди. Не нада кожному… Коли приїжджали, нам говорили: «Тут усі бандіти». Я говорю: «От дивіться, от ані ми. Ну може, якщо ми бандити, то бандити…». Може, ми правильно налагоджували роботу, може, нам саме люди гарні попалися. Було дружно. Було харашо. Тобто вибір людьми був зроблений. Ми зафіксували і передали. Тобто ми впливати не могли на це ніяким чином. Ну то що люди, коториє поїхали від нас, вони поїхали з любов’ю до нас, ми це відчували.

Я ні в яких мітингах не могла приймати участь, тому що я на той момент була головою виборчої комісії, і ми ж должни бить неупереджені ні до кого, тому… Ми це бачили, но ніякої [участі не брали]. Якось повліяти на це було складно, тому що, я пам’ятаю, коли до мене прийшли, я сиділа, працювала на комп’ютері. Нікакой таємниці немає. І вони заходять. Вони всі в балаклавах, говорять мені: «Ми у вас заберемо комп’ютер». <…> — Це у виборчій комісії чи в інституті? — У виборчій комісії, я ж на той час [там була]. «Ми заберемо у вас комп’ютер. Ви не проти?» Я кажу: «Ну як я можу бути проти? Ви зі зброєю, я просто сижу. Я жінка, сижу і працюю». Я говорю: «Я не можу бути проти. Розумієте, я не буду своє життя віддавати за комп’ютер. Це зрозуміло». От вони забрали монітор. Ну, це освіченість просто. Забрали монітор. Забрали принтер. А моноблок оставілі. Ладно. Я сіжу, вони понєслі монітор, понєслі. Потом прийшов другой принтер взял. Я ж сіжу, думаю: «Ну зараз же прийдуть». Виглядую. Дєжурна сидить. Я кажу: «Де вони?». — «Вже всьо, поїхали». Справілісь.

Я пам’ятаю, як в Святогірськ, в Лиман завозили — мости ж зруйновані — завозили хліб на лодках. Я пам’ятаю Укрпошту. Я пам’ятаю тих дітей, яких доставали з падвалів. І коли мені говорять: «Що необхідно?» — я говорю: «Санітайзери. На сьогодні давайте санітайзери». І хлібом накормимо. І пам’ятаю, після цього, після деокупації, перший Новий рік, який ми проводили в безпечних бомбосховищах в Святогірську, в Лимані. Ці діти, коли вони як волчата. Ну, подарункам радіють, як усі діти. І в цьому році ми багато присвятили подарункам дітям на Новий рік. Складно на сьогодні говорити про певне відновлення. Ми ж розуміємо, що ворог ось тут. Ну, техніку, яка була спалена, убрали, дерева якось прибираються. Святогірськ. І це завдяки простим людям. Обичним простим людям. Для цього необхідності немає там. І ето класно, що нам не надо їм говорити: «Йдіть убирайте». Вони встають. Ми бачимо по прильотах. От в Слов’янську, коли приліт в сьомій годині, я ввечері їхала — все вичищено. Я живу біля воєнкомата. Коли в воєнкомат прилетіло в дев’ятій годині, я якраз тільки проїхала. Їду, так багато машин. А я живу зовсім поруч. Так багато, що думаю: «Боже, от стільки машин військових». Знаєте, как ото карканула, накаркала, как говориться. І тільки приїхала на роботу — бабах. Чоловік телефонує, говорить: «Це біля нас. Всьо, ну слава Богу». Ввечері їду, все прибрано. Це ж завдяки нашим комунальникам, це їх подвиг. Це ж дуже важко. Це дуже важко, це постійна робота, не дивлячись ні на час, ні на де, ні на що. Тому Донеччина — вона сильна, вона вистоїть, я розумію. І ми все відновимо. Ну, жаль. В рамках «Великого будівництва» [урядова програма, що розпочалась 2020 року] багато чого було зроблено. Такі школи, в яких з заздрістю я б навчалася і сєйчас. І коли діти говорять, я говорю: знаєте, коли ми відкривали ці школи, коли ми були на відкритті, ми розуміли цю програму. А дороги. Які у нас дороги? Це ж чудо — як водій можу сказати. Ну, а школа, садочки, лікарні, обладнання, все. І я ж говорю, це заздрість наших ворогів. Вони розуміють, у них такого немає. І це ж є приклади цього. Коли вони подивляються нашим домівкам, так самим простим. Це ж не те що ми говоримо про якісь дворци. Ми говоримо про прості домівки. Тобто я розумію, що все равно буде наша Україна сильна, незалежна і не дивлячись ні на що. Знаєте, испытание даётся сильнейшим. Тому ми його пройдемо.