The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Валентина Нікіруй Valentyna Nikiruy (* 1951)

• народилась 10 березня 1951 року в селі Криничне Болградського району Одеської області у сім’ї болгар

• у 1967 році закінчила вісім класів школи в селі Каланчак Ізмаїльського району Одеської області

• з 1967 по 1971 рік навчалась на музичному відділенні педагогічного училища у Білгороді-Дністровському

• у 1970 році вийшла заміж за Михайла Івановича Нікіруя

• 1973 року подружжя Нікіруїв створило Народний ансамбль української народної музики «Веселка», який став лауреатом численних міжнародних фестивалів

• у 1976 році ансамбль виступав на музичному фестивалі у тогочасній Югославії, представляючи Радянський Союз

• 1991 року Валентина Нікіруй разом з донькою відвідали Болгарію, де познайомилися з далекими родичами

• у 2024 році живе у Білгороді-Дністровському, є солісткою та хормейстеркою ансамблю «Веселка», керує церковним хором

You can find the English-language version below

Валентина Нікіруй — етнічна болгарка, яка разом з чоловіком уже понад 50 років керує ансамблем української народної музики «Веселка» у Білгороді-Дністровському на Одещині. Все своє життя вона присвятила українській народній музиці, при цьому не забуваючи й своє болгарське коріння. 

Болгарська родина в бесарабських степах

Валентина Афанасіївна Нікіруй (дівоче прізвище Ґєорґієва) народилася 10 березня 1951 року в селі Криничне Болградського району Одеської області у родині етнічних болгар. Її батьки були уродженцями села Каланчак Ізмаїльського району, яке ще з початку ХІХ століття заселяли переселенці з Болгарії. І батькова, і мамина родини походять з болгарського історичного регіону Добруджа, відомого ще як Задунав’я. У 1830-х роках предки пані Валентини переселилися до України і заснували село Дермендери, яке згодом отримало назву Каланчак, що в перекладі з турецької означає «колодязь». 

Після встановлення радянської влади в цій частині Бесарабії родина пані Валентини не зазнала репресій під час колективізації, бо не була заможною. Батько, Афанасій Гаврилович Калудов, працював комбайнером, трактористом, вівчарем. Був майстром на всі руки, допомагав односельцям будувати хати, виготовляв зброю, робив постоли (взуття зі свинячої шкіри). Мати, Ґєорґієва Парасковія Михайлівна, працювала в колгоспі, пізніше — поштаркою, швачкою. Батьки обожнювали музику й часто співали під час хатньої чи городньої роботи. 

Дитинство маленька Валентина провела у селі Каланчак, де знала кожен клаптик землі. Вона любила кататися на комбайні з татом, допомагати матері з хатніми справами, співати й танцювати. Основними цінностями в родині були хороша поведінка та працьовитість, адже в селі було багато важкої роботи. 

Зберегти національні традиції за радянських часів

Родина пані Валентини дотримувалась болгарських традицій. Коли йшли в гості, мати обов’язково пекла коровай або баніци у печі, а тато брав карафку з вином, закриту кукурудзяним качаном. Попри те що радянська влада не схвалювала відзначання релігійних і обрядових свят, у селі святкували Масницю. Болгари намагались відзначати й Великдень у 1960-70-ті, коли міліція постійно розганяла вірян. Місцеву болгарську церкву на той час уже зруйнували і перетворили на смітник: «Релігію підміняли чимось іншим. Недобрим, звичайно. І люди росли такими німими». Однак бабуся Єва по татовій лінії все життя була ревною вірянкою і потайки водила дітей у церкву до сусіднього села. 

Святкування Різдва у болгар відбувалось 25 грудня, колядувати могли тільки чоловіки і хлопчики, які виконували колядки болгарською мовою. Вперше пишне святкування Різдва 7 січня пані Валентина побачила на Тернопільщині, в родині свого чоловіка. Там вона познайомилася з традицією вертепів, почула українські колядки, які дуже припали їй до душі, і дала собі обіцянку: «У мене кожен рік буде таке сімейне свято». 

Усі в селі спілкувались між собою болгарською, а навчання в школі велось виключно російською мовою. Коли дівчина навчалась у 8 класі, у село приїхала нова вчителька української мови й літератури. Саме тоді пані Валентина полюбила українську і відтоді завжди намагалася відповідати нею на уроках. 

Студентське життя у Білгороді-Дністровському

Любов до музики передалась дівчині від батьків: батько любив танцювати, а мама співала на всіх весіллях і знала багато болгарських пісень. Сама ж Валентина була дуже активною та ініціативною: виступала, співала, брала участь у концертах. 

У 1967 році закінчила вісім класів сільської школи і вступила на музичне відділення педагогічного училища міста Білгород-Дністровський. Співала у колективі «Берізка», багато виступала сольно. Після закінчення училища деякий час вела вокальний гурток у Будинку культури, згодом працювала музичною керівницею в дитячому садочку.

Під час навчання в училищі пані Валентина познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком — молодим викладачем Михайлом Нікіруєм родом з Тернопільської області. Тоді ж вона почала активно спілкуватися українською, наполегливо її вивчала: «Треба мати бажання. Свідоме бажання. Якщо є бажання — все можна вивчити». 

На третьому курсі пройшла прослуховування до київської консерваторії й отримала запрошення вступити на підготовче відділення, проте відмовилась і обрала інший шлях, про який ніколи потім не шкодувала. Після закінчення третього курсу, влітку 1970 року, пані Валентина і пан Михайло одружилися. 

«Нам хотілось чогось більшого»: становлення ансамблю «Веселка»

У 1973 році подружжя Нікіруїв вирішило створити власний колектив, який назвали «Веселка» через різнобарвні костюми, у яких виступали музиканти. Спочатку це було тріо, що складалось зі скрипаля, сопілкаря та баяніста. Згодом до ансамблю приєдналися викладачі училища, студенти, знайомі родини Нікіруїв, яким була цікава українська народна пісня. Пані Валентина та її чоловік не мали визначеного бачення щодо діяльності колективу, але постійно експериментували: «Мій чоловік — це така людина, яка з нічого може зробити щось. От він почув пісню — він її одразу і розписав. Я не вмію то робити, а йому це просто. Він ночами писав, аранжував і оркестрував». Одразу вирішили, що це буде ансамбль української музики, але співали у колективі представники різних народів: болгари, гагаузи, молдавани, росіяни, українці. У репертуарі ансамблю «Веселка» були й ті пісні, які майже неможливо було почути на Одещині: українські народні, зокрема обрядові, пісні українських композиторів і, звісно, старовинні болгарські. Грали також музику інших слов’янських народів, яку виконували на українських народних інструментах — сопілці, цимбалах, скрипці, бандурі тощо. 

Сильного тиску з боку радянської влади на колектив пані Валентина не пригадує. Однак межі дозволеного відчувалися: Михайло Іванович Нікіруй розумів, що українські колядки та щедрівки не пропустять до репертуару ансамблю через цензуру, тому часто використовував традиційну музику, а от слова релігійного змісту змінював: «Не “син Божий народився”, а “рік новий народився”». Завідувач відділу культури під час святкових концертів навіть виходив із зали, бо боявся, що за таку діяльність підлеглих його притягнуть до відповідальності. 

У 1976 році ансамбль уперше виступав за кордоном — на фестивалі у тогочасній Югославії, де артисти представляли Радянський Союз: «Маленький колектив, десь на Бесарабії, в якомусь Білгород-Дністровську… Це для нас була велика честь!». Разом із колективом їздив і представник спецслужб, який стежив за поведінкою артистів за кордоном. Закордонна публіка приймала ансамбль тепло, незважаючи на мовний бар’єр. 

Свобода після проголошення незалежності

На думку пані Валентини, після проголошення незалежності України не всі розуміли значення цієї події. Але для учасників «Веселки» почалась нова епоха. Тепер виїзд за кордон став вільним. Колектив більше не боявся виконувати одну зі своїх улюблених, відому сьогодні на весь світ пісню українських січових стрільців початку ХХ століття — «Ой у лузі червона калина», яку за радянських часів не можна було співати публічно. Ансамбль виступав з концертами у Великій Британії, Румунії, Болгарії, Швейцарії, Італії, Польщі й неодноразово ставав лауреатом міжнародних фольклорних конкурсів та фестивалів. 

Валентина та Михайло Нікіруї мають двох дітей: Богдана та Зореславу, які теж є учасниками ансамблю «Веселка». Діти вчилися в російськомовних школах, але вдома родина завжди спілкувалася українською. Пані Валентина навчила Богдана та Зореславу болгарської мови, але, на жаль, вони не мають розмовної практики. 

У 1991 році Валентина Нікіруй разом з донькою вперше їздили до Болгарії, де зустрілися зі своїми болгарськими родичами, познайомилися з тамтешніми фольклорними колективами.

«Для мене російська мова вмерла»: життя після повномасштабного вторгнення Росії

З лютого 2022 року дехто з учасників ансамблю вступив до лав Збройних сил України. «Веселка» постійно виступає на благодійних ярмарках, збираючи кошти на потреби українського війська. Трапляються і виступи у військових частинах. «Коли ми даємо концерти, ми раді, що даємо людям радість, що вони послухали нас. І ми такі щасливі, що ми щось принесли приємне, а люди розслабилися від усіх тих подій», — каже пані Валентина. У 2023-му ансамбль відзначив 50 років з дня створення.

Сьогодні, окрім участі в ансамблі, пані Валентина керує церковним хором і співає в ньому сама, а також продовжує працювати вчителькою-методисткою в рідному коледжі.

Валентина Нікіруй відчуває себе українкою, бо живе на цій землі й говорить українською. Вона наголошує, що радянська влада робила все, щоб люди забували своє коріння. Тому сьогодні болгарська громада Бесарабії відроджує національні традиції і свята, відновлює занедбані церкви. Але водночас дуже важливо, вважає пані Валентина, «щоб болгарська спільнота більше повернулася до України» і допомагала будувати державу.

________________________________________

Valentyna Nikiruy is an ethnic Bulgarian who, together with her husband, has been leading the Ukrainian folk music ensemble “Veselka” in Bilhorod-Dnistrovskyi, Odesa region, for over 50 years. She has dedicated her entire life to Ukrainian folk music while also preserving her Bulgarian roots.

A Bulgarian family in the Bessarabian steppes

Valentyna Nikirui (née Heorhiyeva) was born on March 10, 1951, in the village of Krynychne, Bolhrad district, Odesa region, into a family of ethnic Bulgarians. Her parents were from the village of Kalanchak in Izmail district, which had been settled by Bulgarian migrants since the early 19th century. Both her father’s and mother’s families came from the Bulgarian historical region of Dobrudja, also known as Transdanubia. In the 1830s, Valentyna’s ancestors relocated to Ukraine and founded the village of Dermendery, later renamed Kalanchak, which translates to “well” in Turkish.

After Soviet rule was established in this part of Bessarabia, Valentyna’s family was not subjected to repression during collectivization because they were not wealthy. Her father, Afanasiy Kaludov, worked as a combine operator, tractor driver, and shepherd. A jack-of-all-trades, he helped fellow villagers build houses, crafted weapons, and made postoly (pigskin shoes). Her mother, Paraskoviya Heorhiyeva, worked on a collective farm, later becoming a postwoman and seamstress. Her parents adored music and often sang while doing household or fieldwork.

Little Valentyna spent her childhood in Kalanchak, knowing every inch of the land. She loved riding on the combine with her father, helping her mother with housework, singing, and dancing. The core values in the family were good behavior and hard work, as life in the village required a lot of labor.

Preserving ethnic traditions in Soviet times

Valentyna’s family observed Bulgarian traditions. When visiting guests, her mother always baked a korovai bread or banitsa pastry in the oven, while her father brought a carafe of wine sealed with a corn cob. Although the Soviet authorities disapproved of religious and ritual celebrations, Masnytsia was still observed in the village. Bulgarians also tried to celebrate Easter in the 1960s and 1970s, despite constant police crackdowns on believers. By then, the local Bulgarian church had already been destroyed and turned into a garbage dump: “Religion was replaced with something else. Something bad, of course. And people grew up mute.” However, her grandmother Yeva, on her father’s side, remained a devout believer all her life and secretly took the children to church in a neighboring village.

For Bulgarians, Christmas was celebrated on December 25, with caroling permitted only for men and boys, who sang Bulgarian carols. Valentyna first witnessed a grand Christmas celebration on January 7 in the Ternopil region, in her husband’s family. There she got acquainted with the tradition of nativity scenes, heard Ukrainian carols, which deeply touched her heart, and made herself a promise: “Every year, I will have such a family celebration.”

In the village, everyone spoke Bulgarian, while schooling was conducted exclusively in Russian. When Valentyna was in the 8th grade, a new Ukrainian language and literature teacher arrived in the village. It was then that she fell in love with the Ukrainian language and has since always tried to respond in Ukrainian during lessons.

Student life in Bilhorod-Dnistrovskyi

Valentyna inherited her love for music from her parents: her father enjoyed dancing, while her mother sang at every wedding and knew many Bulgarian songs. Valentyna herself was very active and enthusiastic — she performed, sang, and participated in concerts.

In 1967, she completed eight grades of village school and enrolled in the music department of the pedagogical college in Bilhorod-Dnistrovskyi. She sang in the “Berizka” ensemble and frequently performed solo. After graduating from college, she briefly led a vocal group at the House of Culture and later worked as a music instructor in a kindergarten.

During her college years, Valentyna met her future husband, Mykhailo Nikiruy, a young teacher from the Ternopil region. Around this time, she also began actively communicating in Ukrainian, diligently learning the language: “One must have the desire — a conscious desire. If you have the desire, you can learn anything.”

In her third year, she passed an audition for the Kyiv Conservatory and received an invitation to its preparatory department. However, she declined and chose a different path — a decision she never regretted. After completing her third year, in the summer of 1970, Valentyna and Mykhailo got married.

“We wanted something more”: the formation of the Veselka Ensemble

In 1973, the Nikiruys decided to form their own ensemble, naming it “Veselka” (“Rainbow”) because of the colorful costumes worn by the musicians. Initially, it was a trio consisting of a violinist, a sopilka player, and an accordionist. Gradually, the ensemble expanded to include college teachers, students, and friends of the Nikiruys who shared an interest in Ukrainian folk songs. Valentyna and her husband did not have a clear vision for the group at first, but they constantly experimented: “My husband is the kind of person who can create something out of nothing. He hears a song — he immediately arranges it. I can’t do that, but for him, it’s effortless. He would stay up at night writing, arranging, and orchestrating.”

From the outset, they decided that the ensemble would focus on Ukrainian music, but its members came from various ethnic backgrounds — Bulgarians, Gagauz, Moldovans, Russians, and Ukrainians. The “Veselka” repertoire included rare songs scarcely heard in the Odesa region — Ukrainian folk and ritual songs, compositions by Ukrainian composers, and, of course, old Bulgarian melodies. They also played music from other Slavic peoples and performed on traditional Ukrainian instruments such as the sopilka, cymbals, violin, and bandura.

Valentyna does not recall facing significant pressure from Soviet authorities, but restrictions were always present. Mykhailo Nikiruy understood that Ukrainian Christmas carols and shchedrivky (New Year’s songs) would not pass censorship, so he often kept the traditional melodies but altered religious lyrics: “Instead of ‘the Son of God is born,’ [we sang] ‘the New Year is born.’”

The head of the cultural department would even leave the hall during holiday concerts, fearing he could be held accountable for his subordinates’ activities.

In 1976, the ensemble performed abroad for the first time, at a festival in then-Yugoslavia, representing the Soviet Union: “A small ensemble, from somewhere in Bessarabia, in some Bilhorod-Dnistrovskyi… It was a great honor for us!” A special service officer accompanied the group, monitoring the performers’ behavior abroad. Despite the language barrier, foreign audiences warmly received the ensemble.

Freedom after the declaration of independence

According to Valentyna, not everyone was aware of the significance of Ukraine’s independence when it was declared. However, for the members of “Veselka,” a new era began. Traveling abroad is no longer a challenge. The band no longer feared performing one of their favorite songs—the now world-famous anthem of the Ukrainian Sich Riflemen from the early 20th century, “Oy u luzi chervona kalyna” (“Oh, the Red Viburnum in the Meadow”), which had been banned under Soviet rule. The ensemble gave concerts in the United Kingdom, Romania, Bulgaria, Switzerland, Italy, and Poland. They repeatedly became laureates of international folklore competitions and festivals..

Valentyna and Mykhailo Nikirui have two children, Bohdan and Zoreslava, both also members of “Veselka.” Though they attended Russian-language schools, the family always spoke Ukrainian at home. Valentyna also taught them Bulgarian, but unfortunately, they have little conversational practice.

In 1991, Valentyna traveled to Bulgaria with her daughter for the first time, where they met their Bulgarian relatives and became acquainted with local folklore ensembles.

“For me, the Russian language is dead”: life after Russia’s full-scale invasion

Since February 2022, some members of the ensemble have joined the ranks of the Armed Forces of Ukraine. “Veselka” actively performs at charity fairs, raising funds for the Ukrainian military. They also give concerts in military units. “When we perform, we are happy to bring people joy, to let them listen to our music. And we feel so fulfilled knowing we’ve provided something uplifting, helping people unwind from everything that’s happening,” says Valentyna. In 2023, the ensemble celebrated its 50th anniversary.

Today, in addition to her work with “Veselka,” Valentyna leads and sings in a church choir while continuing her work as a teacher-methodologist at her alma mater.

Valentyna Nikiruy feels Ukrainian because she lives on this land and speaks the language. She emphasizes that Soviet rule did everything possible to make people forget their roots. That is why today, the Bulgarian community in Bessarabia is reviving their traditions and holidays and restoring neglected churches. However, she also believes it is crucial “for the Bulgarian community to embrace Ukraine more” and contribute to building the country.