The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Валентина Нікіруй Valentyna Nikiruy (* 1951)

• народилась 10 березня 1951 року в селі Криничне Болградського району Одеської області у сім’ї болгар

• у 1967 році закінчила вісім класів школи в селі Каланчак Ізмаїльського району Одеської області

• з 1967 по 1971 рік навчалась на музичному відділенні педагогічного училища у Білгороді-Дністровському

• у 1970 році вийшла заміж за Михайла Івановича Нікіруя

• 1973 року подружжя Нікіруїв створило Народний ансамбль української народної музики «Веселка», який став лауреатом численних міжнародних фестивалів

• у 1976 році ансамбль виступав на музичному фестивалі у тогочасній Югославії, представляючи Радянський Союз

• 1991 року Валентина Нікіруй разом з донькою відвідали Болгарію, де познайомилися з далекими родичами

• у 2024 році живе у Білгороді-Дністровському, є солісткою та хормейстеркою ансамблю «Веселка», керує церковним хором

Валентина Нікіруй — етнічна болгарка, яка разом з чоловіком уже понад 50 років керує ансамблем української народної музики «Веселка» у Білгороді-Дністровському на Одещині. Все своє життя вона присвятила українській народній музиці, при цьому не забуваючи й своє болгарське коріння. 

Болгарська родина в бесарабських степах

Валентина Афанасіївна Нікіруй (дівоче прізвище Ґєорґієва) народилася 10 березня 1951 року в селі Криничне Болградського району Одеської області у родині етнічних болгар. Її батьки були уродженцями села Каланчак Ізмаїльського району, яке ще з початку ХІХ століття заселяли переселенці з Болгарії. І батькова, і мамина родини походять з болгарського історичного регіону Добруджа, відомого ще як Задунав’я. У 1830-х роках предки пані Валентини переселилися до України і заснували село Дермендери, яке згодом отримало назву Каланчак, що в перекладі з турецької означає «колодязь». 

Після встановлення радянської влади в цій частині Бесарабії родина пані Валентини не зазнала репресій під час колективізації, бо не була заможною. Батько, Афанасій Гаврилович Калудов, працював комбайнером, трактористом, вівчарем. Був майстром на всі руки, допомагав односельцям будувати хати, виготовляв зброю, робив постоли (взуття зі свинячої шкіри). Мати, Ґєорґієва Парасковія Михайлівна, працювала в колгоспі, пізніше — поштаркою, швачкою. Батьки обожнювали музику й часто співали під час хатньої чи городньої роботи. 

Дитинство маленька Валентина провела у селі Каланчак, де знала кожен клаптик землі. Вона любила кататися на комбайні з татом, допомагати матері з хатніми справами, співати й танцювати. Основними цінностями в родині були хороша поведінка та працьовитість, адже в селі було багато важкої роботи. 

Зберегти національні традиції за радянських часів

Родина пані Валентини дотримувалась болгарських традицій. Коли йшли в гості, мати обов’язково пекла коровай або баніци у печі, а тато брав карафку з вином, закриту кукурудзяним качаном. Попри те що радянська влада не схвалювала відзначання релігійних і обрядових свят, у селі святкували Масницю. Болгари намагались відзначати й Великдень у 1960-70-ті, коли міліція постійно розганяла вірян. Місцеву болгарську церкву на той час уже зруйнували і перетворили на смітник: «Релігію підміняли чимось іншим. Недобрим, звичайно. І люди росли такими німими». Однак бабуся Єва по татовій лінії все життя була ревною вірянкою і потайки водила дітей у церкву до сусіднього села. 

Святкування Різдва у болгар відбувалось 25 грудня, колядувати могли тільки чоловіки і хлопчики, які виконували колядки болгарською мовою. Вперше пишне святкування Різдва 7 січня пані Валентина побачила на Тернопільщині, в родині свого чоловіка. Там вона познайомилася з традицією вертепів, почула українські колядки, які дуже припали їй до душі, і дала собі обіцянку: «У мене кожен рік буде таке сімейне свято». 

Усі в селі спілкувались між собою болгарською, а навчання в школі велось виключно російською мовою. Коли дівчина навчалась у 8 класі, у село приїхала нова вчителька української мови й літератури. Саме тоді пані Валентина полюбила українську і відтоді завжди намагалася відповідати нею на уроках. 

Студентське життя у Білгороді-Дністровському

Любов до музики передалась дівчині від батьків: батько любив танцювати, а мама співала на всіх весіллях і знала багато болгарських пісень. Сама ж Валентина була дуже активною та ініціативною: виступала, співала, брала участь у концертах. 

У 1967 році закінчила вісім класів сільської школи і вступила на музичне відділення педагогічного училища міста Білгород-Дністровський. Співала у колективі «Берізка», багато виступала сольно. Після закінчення училища деякий час вела вокальний гурток у Будинку культури, згодом працювала музичною керівницею в дитячому садочку.

Під час навчання в училищі пані Валентина познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком — молодим викладачем Михайлом Нікіруєм родом з Тернопільської області. Тоді ж вона почала активно спілкуватися українською, наполегливо її вивчала: «Треба мати бажання. Свідоме бажання. Якщо є бажання — все можна вивчити». 

На третьому курсі пройшла прослуховування до київської консерваторії й отримала запрошення вступити на підготовче відділення, проте відмовилась і обрала інший шлях, про який ніколи потім не шкодувала. Після закінчення третього курсу, влітку 1970 року, пані Валентина і пан Михайло одружилися. 

«Нам хотілось чогось більшого»: становлення ансамблю «Веселка»

У 1973 році подружжя Нікіруїв вирішило створити власний колектив, який назвали «Веселка» через різнобарвні костюми, у яких виступали музиканти. Спочатку це було тріо, що складалось зі скрипаля, сопілкаря та баяніста. Згодом до ансамблю приєдналися викладачі училища, студенти, знайомі родини Нікіруїв, яким була цікава українська народна пісня. Пані Валентина та її чоловік не мали визначеного бачення щодо діяльності колективу, але постійно експериментували: «Мій чоловік — це така людина, яка з нічого може зробити щось. От він почув пісню — він її одразу і розписав. Я не вмію то робити, а йому це просто. Він ночами писав, аранжував і оркестрував». Одразу вирішили, що це буде ансамбль української музики, але співали у колективі представники різних народів: болгари, гагаузи, молдавани, росіяни, українці. У репертуарі ансамблю «Веселка» були й ті пісні, які майже неможливо було почути на Одещині: українські народні, зокрема обрядові, пісні українських композиторів і, звісно, старовинні болгарські. Грали також музику інших слов’янських народів, яку виконували на українських народних інструментах — сопілці, цимбалах, скрипці, бандурі тощо. 

Сильного тиску з боку радянської влади на колектив пані Валентина не пригадує. Однак межі дозволеного відчувалися: Михайло Іванович Нікіруй розумів, що українські колядки та щедрівки не пропустять до репертуару ансамблю через цензуру, тому часто використовував традиційну музику, а от слова релігійного змісту змінював: «Не “син Божий народився”, а “рік новий народився”». Завідувач відділу культури під час святкових концертів навіть виходив із зали, бо боявся, що за таку діяльність підлеглих його притягнуть до відповідальності. 

У 1976 році ансамбль уперше виступав за кордоном — на фестивалі у тогочасній Югославії, де артисти представляли Радянський Союз: «Маленький колектив, десь на Бесарабії, в якомусь Білгород-Дністровську… Це для нас була велика честь!». Разом із колективом їздив і представник спецслужб, який стежив за поведінкою артистів за кордоном. Закордонна публіка приймала ансамбль тепло, незважаючи на мовний бар’єр. 

Свобода після проголошення незалежності

На думку пані Валентини, після проголошення незалежності України не всі розуміли значення цієї події. Але для учасників «Веселки» почалась нова епоха. Тепер виїзд за кордон став вільним. Колектив більше не боявся виконувати одну зі своїх улюблених, відому сьогодні на весь світ пісню українських січових стрільців початку ХХ століття — «Ой у лузі червона калина», яку за радянських часів не можна було співати публічно. Ансамбль виступав з концертами у Великій Британії, Румунії, Болгарії, Швейцарії, Італії, Польщі й неодноразово ставав лауреатом міжнародних фольклорних конкурсів та фестивалів. 

Валентина та Михайло Нікіруї мають двох дітей: Богдана та Зореславу, які теж є учасниками ансамблю «Веселка». Діти вчилися в російськомовних школах, але вдома родина завжди спілкувалася українською. Пані Валентина навчила Богдана та Зореславу болгарської мови, але, на жаль, вони не мають розмовної практики. 

У 1991 році Валентина Нікіруй разом з донькою вперше їздили до Болгарії, де зустрілися зі своїми болгарськими родичами, познайомилися з тамтешніми фольклорними колективами.

«Для мене російська мова вмерла»: життя після повномасштабного вторгнення Росії

З лютого 2022 року дехто з учасників ансамблю вступив до лав Збройних сил України. «Веселка» постійно виступає на благодійних ярмарках, збираючи кошти на потреби українського війська. Трапляються і виступи у військових частинах. «Коли ми даємо концерти, ми раді, що даємо людям радість, що вони послухали нас. І ми такі щасливі, що ми щось принесли приємне, а люди розслабилися від усіх тих подій», — каже пані Валентина. У 2023-му ансамбль відзначив 50 років з дня створення.

Сьогодні, окрім участі в ансамблі, пані Валентина керує церковним хором і співає в ньому сама, а також продовжує працювати вчителькою-методисткою в рідному коледжі.

Валентина Нікіруй відчуває себе українкою, бо живе на цій землі й говорить українською. Вона наголошує, що радянська влада робила все, щоб люди забували своє коріння. Тому сьогодні болгарська громада Бесарабії відроджує національні традиції і свята, відновлює занедбані церкви. Але водночас дуже важливо, вважає пані Валентина, «щоб болгарська спільнота більше повернулася до України» і допомагала будувати державу.