Валентина Нікіруй Valentyna Nikiruy

«Це така подія була, що це в історії України, мені здається, сама головна подія була. Тому що люди і сама держава дуже багато років чекали цієї незалежності. Я пам’ятаю Чорновола і усіх наших дисидентів, шестидесятників, як вони радувалися. І пам’ятаю потім, як прапор несли великий, в Верховній Раді як вони занесли. Потім з міста до міста по дорогах стояли люди — ланцюг цей був. І знаєте, що мені запам’яталося — в той час я слухала радіо, і одна бабуся сказала таку річ, видно, їй уже багато років було. Вона каже: “Я тепер можу спокійно помирати, бо я почула нарешті гімн України, свобідної держави”. От я це так запам’ятала. І ще у нас така пісня, я казала вже, — “Ой, у лузі червона калина”. Ми її майже не чули, її не дуже співали. А в нашому колективі вона була, ми її співали і дуже гордилися тим. І от з тих пір наша пісня, ми вже не боялися її виставляти, розумієте? І коли зараз під час війни почала вона звучати, я кажу: “Міхасю, наша пісня розійшлася по всьому світу зараз. Я не в тому конкретному смислі, що наша пісня, — що все-таки ми її чуєм. Раніше ми її не чули дуже. А тепер ми її чуєм усюди. У всіх куточках навіть світу».

«Закінчується третій курс, ми подаємо заяву, і він мене везе до себе додому на оглядини. Привіз, все. А наші батьки, коль я уже подала заяву, вони вже готуються до весілля. І вони нам пишуть, що такого-то числа в серпні буде весілля. Ми пошили наряди вже там у Тернополі, їдемо. Холєра почалась. У нас не проїхати, не пройти. Ми доїхали до Кишиньова — ми автобусом їхали — і вернулися назад. Ми таке страхіття побачили: весь вокзал усипаний людьми, на вокзалі поїзди, людей не допускають нікуди, одні медсьостри бігають в халатах тих, жах. І ми приїхали після обіду, десь під вечір, там переночували, пересиділи і зранку назад, поки є дорога, поки ще не закрили, вертаємся назад. Пишем мамі чи дзвоним, я вже не пам’ятаю, що таке було, перемовини були, що ми не можемо виїхати, нас не випускають, а там ті не вірять. Вони кажуть: “Ми вже все приготовили, і горілку наварили, і то, то, то”. Мама кричить: “Я одінуся нєвєстою, тато — женіхом, і будемо справляти весілля замість вас!”. Ой, ну це таке було. Ми вирішуємо знову виїжджати. Ой, то таке було, я вам передать не можу. Це, по-моєму, ні в кого такого весілля не було. Їдемо, сідаємо на поїзд, їдемо. Куди ми їдем — не знаю. У всякому разі їдем, і їдем, і їдем. Доїжджаєм до Раздєльної, всьо — поїзд далі не їде. Міхаїл Іванович вибігає, там десь з кимось він переговорив чи що і приходить, каже: “Валя, виходь бігом, зараз підем там десь…”. Ми, по-моєму, кілометр чи півтора десь йшли, і там якийсь поїзд їхав через Молдову на Білгород-Дністровський. І ми знову цілу ніч їхали. Куди ми їдем… І зранку ми приїжджаємо, дивимся — наш вокзал Білгород-Дністровський — слава тобі господи, приїхали! Міхаїл Іванович жив на квартирі, я в гуртожитку жила, тепер вже я прийшла до нього. Наряди єсть. Каже: “Ну шо, Валя?”. А нам назначили на 27 серпня розпис. Ми одягаємся, ідем на розпис, там однокурсники прийшли, викладачі прийшли. Ми розписалися і заказали машину, і поїхали ми на весілля. Ми приїжджаєм, а я ж одіта, і Міхаїл Іванович одітий — так, як ми сіли в таксі, так і їдем. І мама мене зустрічає отак — кулаком! Уявляєте собі?! Молоду! Їде на своє весілля, і кулаком нас зустрічає! Ой боже мій! А я ж іще їх і боялась так, і мені так, не знаю, як себе поводити, бо вже ніби і чоловік є. Ой боже мій! Ну нічого, все, потім відгуляли весілля, зробили так, як було — в суботу мене там заплітали, бо в нас молоду заплітають, придане моє дивилися. На весілля тато найняв музикантів з Криничного, двох акордеоністів, була музика дуже гарна. Зі сторони Міхаїла Івановича нікого не було. І з моєї сторони — тільки мої родичі. Ні знайомих, ні студентів я не могла запросити. Холєра, не можна! Не мож виїхати, розумієте? І вот в таких-от умовах ми і справили. А вінчалися ми набагато пізніше, бо церкви тоді не було, ми потім вже дійшли до того і повінчалися. Відгуляли весілля, і в понеділок ми знову машину заказуєм, той же самий водій — він знайомий був Міхаїла Івановича. Він приїхав нас забрав, і я вже першого вересня пішла на заняття на четвертий курс. Ми заходим, нас викладачі вітають, всі поздоровляють, що ми вже пара. І четвертий курс я вже була Нікіруй».

«Якщо взяти село наше, як і всі села, вони… <…> Дякуючи тому, що вони працьовиті, що вони своїми руками все це роблять, вони мали курей, гусей, свиней тримали, вони працювали тяжко, скажімо так. Але в той час всі переживали. Уявляєте собі, у нас щоб щось купити — в магазинах нічого не було. Я йду, наприклад, на ринок і дивлюся — стоїть черга: що дають? Зараз ми йдем зі списком на ринок, а раньше такого не було — що побачиш, то й береш. Дають миски, дають бідончики — тобто посуду продають. І ти стаєш, ти не знаєш, що там є, ти стаєш в чергу. Ті черги — вони вимотували. Причому ти ще й працюєш. От у нас тут на углу був магазин — 20-й магазин, продуктовий. Зранку, отут, де ви заходите, хата, тут жила бабуся Зіна. “Тьотя Зіна, я зайняла чергу, наглядайте, будь ласка”. І ми так занімали чергу, а я біжу на роботу. А о п’ятій годині будуть масло, сир, молоко давати. Отаке у нас було. А талони ці тоже! Ми пройшли це все, розумієте? І от я вже прибігаю з роботи, вже бабу Зіну відпускаю, а вона тут сидить уже, з бабками говорить і лялякає собі, а тримає чергу, інакше, якщо загубиш чергу, — нічого ж не буде. Отак-от ми жили. Наприклад, купити дітям речі такі гарні — не мож було. І не було. Ми шили. У нас так вийшло, що в мене чоловік у [19]90 році поїхав у Францію до дядька. Він приїхав, я питаю: “Міхасю, а як там у них з цукром?”. Бо у нас же всьо на талонах. А він каже: “Знаєш, я тобі нічого не буду розповідати, ну ти май на увазі, що я тобі зробив визов. Ми ходили з дядьком там у посольство, і ми тобі зробили визов. Поїдеш на слідуючий рік і сама побачиш, як люди живуть”. Він каже: “Я не можу тобі розповісти, це треба бачити”. І коли я поїхала на другий рік у Францію, подивилася, я питаю у дядька: “Дядьку, а скажіть, в тих магазинах коли-небудь кінчаються ці товари?”. Від того, що там всьо є, і причому в таких великих масштабах, — для мене це було незрозуміло, розумієте? Ми, наприклад, їхали на Тернопільщину, є такий Борщів — містечко. Коли ми зайшли в магазин, вірите, — пустий магазин, нічого нема. Щось там, і та продавчиня стоїть. І в мене жах… У нас тут хоч щось є, хоч на базарі купиш. В магазинах тут теж таке-от — прийдеш, хочеш купити щось таке гарне для посуди — немає нічого. В мене каструль не було. А я так любила ту посуду всю. Раніше дуже важко було то всьо достати. Всьо по блату. Кажуть на роботі: “Сьогодні, дівчата, привезли товар — будуть давати взуття, чеське”. Раньше чеське взуття у нас котувалося. Боже, стоїмо в тих чергах… А меблі як я доставала! Меблі я записувалася, і цілий місяць ми тримали чергу оцю. А записалася я на діван: треба мені було діван, бо діти ростуть, треба було діван купити. Я цілий місяць простояла в черзі, прийшов той день, привезли меблі. Раз на місяць привозили. Беру я той діван, а мені колєга каже: “Валя, а от іще шафи дають”. Так я мало того, що я той діван взяла, я чи шафу ще взяла… Я вже не пам’ятаю. Чи письмовий стіл. Є — зразу, моя черга прийшла, ще вони є — я взяла. Отак ми стояли… Це просто, знаєте, над людьми знущалися. І ти стоїш, як раб, як уніжений, себе не відчуваєш. Де та свідомість буде гонорова?!».

«Нас порекомендували як колектив. Ми, звичайно, відгукнулись на це. Але я вам хочу сказати, що ця поїздка не просто так і далася. Нашого директора училища викликали декілька раз в Москву. Потім, ми поїхали не самі, нам дали людину — спостерігача чи як воно називається, так і скажем — зі служб, які слідкують за колективом. Щоб не дай бог. Щоби ви в магазині нічого не брали. Нас прямо так і науськували. Вони нас зібрали перед тим і дали нам ЦУ [ірон. «ценные указания»], як ми себе маєм поводити, щоб ми ні шаг направо, ні шаг наліво. Якщо ви заходите в магазин, дивіться, що вони там будуть вас щось питати, вам щось будуть давати — пакет чи ще щось. І так вони дуже нас настроїли на те, що ми маєм “по стрункє смірно” — то туда, то сюда. Виступили — поїхали. Хочу вам сказати, що вони нам робили вечори там після виступів, всі колективи збиралися. І до нас люди підходили. І от я, чесно кажучи, коли німці до нас підійшли, я старалась так… не подавати вид, що мені приємно… Вони мені подарили, наприклад… У них не було що, вони не знали, але вони подарували мені хусточку таку. Я її навіть боялась взяти, розумієте! Сєргєй Борісовіч так головою дав зрозуміти, що це можна. Розумієте? Взагалі навіть коли ми їхали в поїзді, ми бачили, як зняли одну людину, видно, вичислили, що він десь їхав. Прямо десь там на якійсь зупинці зняли людину».