The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ihor Oleshchuk Ігор Олещук (* 1931)

• народився 21 травня 1931 року у селі Чорний Ліс біля Збаража Тернопільської області

• ще з юнацтва доєднався до молодіжного крила ОУН як розвідник-інформатор під псевдонімом Грушка

• був засуджений 1948 року до примусово-виправних робіт

• відбував покарання у Воркуті, працюючи на шахті

• завдяки товаришам, зміг отримати кваліфікацію та працювати медбратом

• у 1953 році взяв участь у Воркутському повстанні

• після смерті Сталіна, справу Ігора Олещука переглянули і скоротили його термін ув’язнення

• повернувся в Україну в кінці 1955 року

• займається громадською діяльністю, працює старшим науковим співробітником Історико-меморіального музею політичних в’язнів

• на основі власних спогадів написав декілька книжок

“МЕНІ ПРИСВОЇЛИ ПСЕВДОНІМ ГРУШКА”

Ігор Олещук народився 21 травня 1931 року у селі Чорний Ліс біля Збаража Тернопільської області у сім’ї селян Андрія (1889 року народження) та Марти (1897 року народження) Олещуків.

Початкову школу пан Ігор закінчив у рідному селі. А вже в п’ятий клас - пішов до Збаразької гімназії. З 1942 по 1944 роки навчався у Тернопільській українській гімназії. Далі - продовжив навчання в радянській школі.

“У селі вся молодь помагала підпіллю”

В 1939 році в село заходить радянська армія. Ігор Олещук пам’ятає її як ворожо настроєну та недовірливу до місцевого населення. 

Пану Ігору пригадується, як в Збаражі влітку 1941 року була проголошена незалежність України Організацією Українських Націоналістів (ОУН): “Ми з села вийшли з прапорами. 5 кілометрів до міста йшли, на площу Сокола. Біля будинку Сокола було зроблено підвищення. Я бачив, як люди плакали, обнімалися, проголошували незалежність”.

Ігор Олещук згадує, що четверо його двоюрідних братів (Богдан Олещук, Тарас Олещук, Ярослав Олещук, Андрій Ющишин) та двоє двоюрідних сестер (Ольга Олещук, Стефанія Олещук) були у “глибокому підпіллі” - перебували в криївках. Спілкування з ними та іншими родичами, читання підпільної повстанської преси (“Ідея і чин”, “До зброї”, “Повстанець”) вплинули на формування національної свідомості в пана Ігора.

В 1946 році Ігоря Олещука прийняли в молодіжне крило ОУН. Він отримав псевдонім Грушка. Працював в організації як розвідник-інформатор по селі Чорний Ліс та Збаразькому районі, готуючи щомісячні звіти.

В 1947 році звіт №3, підписаний псевдо Грушка, був знайдений кадебістами при обшуку криївки районної організації УПА. По почерку Ігора Олещука знайшли. Та 18 жовтня 1948 року його заарештовують.

“Мене так били”

Під час допитів в районному КДБ в Збаражі, пан Ігор не визнавав, що звіт написаний ним. Тоді він отримав важкі побої. Отримавши зізнання, кадебісти спонували Ігоря Олещука до співпраці.

Опісля, його перевезли в Тернопільське обласне КДБ, де мав відбутися військовий трибунал. Ігор Олещук пригадує жахливі умови у переповненій камері, де він перебував. Люди там були майже голі. Всі сиділи на мішках. Ні нар, ні ліжок не було. В кутку камери стояла “параша” - туалет, який виносили раз в добу. Кожного нового в’язня садили біля параші. 

Приблизно через місяць відбувся військовий трибунал, який виніс вирок Ігорю Олещук - 20 років примусово-виправних робіт. 

Із Тернополя, пана Ігора перевезли в пересильну тюрму до Львова. 

“12 місяців зими”

Близько півтори місяці йшов етап зі Льова до Воркути. Дуже тяжкою була дорога до Воркути взимку. При прибутті у пункт призначення, в людей не виявилося відповідного одягу до погодніх умов (в час прибуття було мінус 40 градусів). За деякий час відповідний одяг був наданий. 

В’язнів ділили на три категорії по стану здоров’я: 1) придатних до тяжкої фізичної праці, 2) придатних до середньої фізичної праці, 3) придатних до легкої фізичної праці. Перші дві категорії працювали в шахті під землею, а третя категорія - обслуговувала шахту назовні. Ігоря Олещука відправили на роботи “під землю” - в шахту №6 у Воркуті. 

Робота була надзвичайно тяжкою. Робочий день тривав 10-12 годин, при тому, харчування шахтарів було невідповідне. Ігор Олещук чотири рази страждав на дистрофію. Після цього йому полегшили роботу.

Старші таборові товариші вирішили допомогти пану Ігору, й перекваліфікувати його. Один із товаришів - Микола Прокопович дістав для молодого хлопця книжку про анатомію людини. Додатково, Ігор Олещук володів латинською мовою. Невдовзі, він здав екзамен начальнику санітарної частини на позицію медбрата. І почав працювати в травматологічному пункті у шахті. А пізніше - у туберкульозному відділенні місцевої лікарні.

Ігор Олещук зазначив, що політичні в’язні швидко знаходили спільну мову та об’єднувалися, незалежно від національності. Проте, “із росіянами завжди було важко говорити”.

Окрім цього, в таборі діяла підпільна ОУН, організована Миколою Сорокою. Ігору Олещуку теж пропонували вступити у її лави, але він відмовився. І вважає це правильним рішенням, тому-що всіх членів підпільної організації потім пересудили.

У 1953 році Ігор Олещук взяв участь у Воркутському повстанні. В’язні домоглися того, що їм із одягу зняли номерні знаки, зняли решітки з вікон та дверей, покращили побутові умови, забезпечили робочим спецодягом і почали переглядати справи. 

Псля смерті Й. Сталіна, у 1954 році справу Ігоря Олещука переглянули, та скоротили термін його ув’язнення до восьми років. А так, як він мав виконаним 150% трудового плану, то його звільнили ще на рік швидше, - у кінці 1955 року. 

“Маємо прекрасну землю”

Повернувшись на рідну Тернопільщину, пан Ігор почав працювати монтажником на цукрову заводі, щоб забезпечувати свою сім’ю.

Невдовзі він поступив до Львівської Політехніки, де отримав фах інженера.

До 1985 року Ігор Олещук постійно бував на допитах в КДБ щодо “антирадянських висловлювань”.

У 1990-і роки Ігор Олещук активно включився в громадсько-політичну діяльність. Став членом “Народного Руху України”, “Товариства української мови”.

В 1991 році він був реабілотований. 

Зараз живе у Тернополі, та працює старшим науковим співробітником Історико-меморіального музею політичних в’язнів.

Ігор Олещук написав три книги, з яких дві автобіографічні: “Шлях до світанку”, “Шлях до прозріння”, “Малолітні в’язні Тернопільщини”.

-----------

I HAVE BEEN ASSIGNED A COVER NAME “HRUSHKA” (PEAR)

Ihor Oleshchuk was born on May 21, 1931, in the village of Chorny Lis near Zbarazh, Ternopil region, in the family of peasants Andriy (born in 1889) and Marta (born in 1897) Oleshchuk.

Mr. Ihor finished primary school in his native village. He went to the fifth grade to Zbarazh gymnasium. From 1942 to 1944, he studied at the Ternopil Ukrainian Gymnasium. Then he continued his studies at a Soviet school.

“In the village, all the young people helped the underground movement”

In 1939, the Soviet army entered the village. Ihor Oleshchuk recalls the Soviet army as hostile and distrustful of the local population.

Mr. Ihor remembers how the independence of Ukraine was proclaimed in Zbarazh in the summer of 1941 by the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN): “We left the village with flags. We walked 5 kilometers to the city, to Sokol Square. An elevation was made near Sokol’s house. I saw people crying, hugging, declaring independence.”

Ihor Oleshchuk recalls that four of his cousins (Bohdan Oleshchuk, Taras Oleshchuk, Yaroslav Oleshchuk, Andriy Yushchyshyn) and two more cousins (Olha Oleshchuk, Stefaniya Oleshchuk) were “in deep hiding” - were in hiding places. Communication with them and with other relatives, reading the underground insurgent press (“Idea and Act”, “To Arms”, “Insurgent”) influenced the formation of national consciousness of Mr. Ihor.

In 1946, Ihor Oleshchuk was admitted to the OUN youth wing. He was given a cover name Hrushka. He worked in the organization as a spy-informant in the village of Chornyi Lis and Zbarazh district, preparing monthly reports.

In 1947, report No. 3, signed by the cover name Hrushka, was found by the KGB during a search of the hideout of the UPA district organization. Ihor Oleshchuk was found because of his handwriting. And on October 18, 1948, he was arrested.

“I was beaten a lot”

During interrogations at the district KGB in Zbarazh, Mr. Ihor didn’t admit that the report had been written by him. Then he was severely beaten. After receiving the confession, the KGB encouraged Ihor Oleshchuk to cooperate.

He was later transferred to the Ternopil Regional KGB, where a military tribunal was to take place. Ihor Oleshchuk recalls the terrible conditions in the crowded cell where he was. The people there were almost naked. Everyone was sitting on sacks. There were no bunks or beds. In the corner of the cell was a “parasha” (a closestool) - a toilet, which was taken out once a day. Each new prisoner was placed near the parasha.

About a month later, a military tribunal sentenced Ihor Oleshchuk to 20 years in prison.

From Ternopil, Mr. Ihor was transferred to a transit prison in Lviv.

“12 months of winter”

The prisoner transport from Lviv to Vorkuta took about a month and a half. The road to Vorkuta was very difficult in the winter. Upon arrival at the destination, people didn’t find appropriate clothing for the weather (at the time of arrival it was minus 40 degrees). After some time, appropriate clothing was provided.

Prisoners were divided into three categories according to their state of health: 1) fit for heavy physical labor, 2) fit for medium physical labor, and 3) fit for light physical labor. The first two categories worked in an underground mine, and the third category worked for the mine outside. Ihor Oleshchuk was sent to work “underground” - in mine No. 6 in Vorkuta.

The work was extremely hard. The working day lasted 10-12 hours, and the miners’ diet was inadequate. Ihor Oleshchuk suffered from dystrophy four times. After that, he was given easier work.

Senior camp comrades decided to help Mr. Ihor and requalified him. One of his comrades, Mykola Prokopovych, got for the young boy a book about human anatomy. Additionally, Ihor Oleshchuk knew Latin. Soon, he passed the exam for the head of the sanitary unit for the position of a nurse man. And he started working at the trauma center in the mine. And later - in the tuberculosis department of the local hospital.

Ihor Oleshchuk noted that political prisoners quickly found a common language and united, regardless of nationality. However, “it was always difficult to talk to the Russians”.

In addition, there was an OUN underground movement in the camp, organized by Mykola Soroka. Ihor Oleshchuk was also offered to join it, but he refused. And he considers it the right decision because all members of the underground organization were later convicted.

In 1953, Ihor Oleshchuk took part in the Vorkuta uprising. As the result of the uprising, the prisoners managed to have their personal numbers removed from their clothes, the management removed the bars from windows and doors, their living conditions were improved, they received work clothes, and their cases started being reviewed.

After Stalin’s death, Ihor Oleshchuk’s case was reconsidered in 1954, and his sentence was reduced to eight years. And since he had fulfilled 150% of his work plan, he was released a year earlier - at the end of 1955.

“We have a beautiful land”

Returning to his native Ternopil region, Mr. Ihor began working as an assembler at a sugar factory to provide for his family.

He soon entered Lviv Polytechnic, where he received a degree in engineering.

Until 1985, Ihor Oleshchuk was constantly interrogated by the KGB regarding “anti-Soviet statements.”

In the 1990s, Ihor Oleshchuk became actively involved in public and political activities. He became a member of the People’s Movement of Ukraine and the Ukrainian Language Society.

In 1991, he was rehabilitated.

He lives in Ternopil now and works as a senior researcher at the Historical and Memorial Museum of Political Prisoners.

Ihor Oleschuk wrote three books, two of which are autobiographical: “The Way to Dawn”, “The Way to Enlightenment”, “Juvenile Prisoners of Ternopil Region”.