The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Наталія Пімкіна Natalia Pimkina (* 1964)

• народилася 14 травня 1964 року в м. Краматорськ Донецької області

• у 1981 році вступила до Краматорського вищого професійного торгово-кулінарного училища

• перебувала у місті під час повені 1985 року

• працювала в центральному універмазі, пізніше — комірницею на складі промторгу, що у часи незалежності став приватним підприємством

• з 2005-го по 2022-й була директоркою автомобільного ринку в Краматорську

• після початку боїв за Краматорськ 12 квітня 2014 року виїхала з родиною на підконтрольну Україні територію і повернулась після звільнення міста від бойовиків «ДНР» 5 липня

• після початку повномасштабного вторгнення Росії евакуювалась з Краматорська до Львова

• у квітні 2022 року приєдналась до команди кухарів благодійної організації World Central Kitchen, що готували обіди для постраждалих від війни

• з кінця 2022 року працює комірницею на складі військторгу у Львові

Český překlad příběhu následuje po ukrajinském originálu:

Наталія Пімкіна народилась і прожила у Краматорську майже все життя. Вона пам’ятає, яким було місто машинобудівників у радянський період, як змінювалось у перші роки незалежності. У 2014 році, коли місто було окуповане російськими бойовиками, вона виїхала на підконтрольну українську територію, та повернулась, як тільки Краматорськ було звільнено. У 2022 році їй знову довелося залишити рідне місто через війну, що завжди була поруч.

Просила бабусю розповісти про війну

Наталія Миколаївна Пімкіна, у дівоцтві Шмирьова, народилася 14 травня 1964 року в місті Краматорськ на Донеччині. Її батько, Микола Шмирьов, 1939 року народження, був родом із селища Билбасівка, що неподалік від міста Слов’янськ Донецької області. У 1941 році його сім’я опинилась під німецькою окупацією у Краматорську. «Розказувала бабуся, як вони ходили на залізничну станцію, крали те вугілля. <…> Ходили кудись в поля, збирали колоски. <…> Дома були куски солі, і діти лизали ту сіль і пили воду, щоб їсти не хотілось», — ділиться пані Наталія. Ці розповіді про батьків дитячий досвід дуже її хвилювали: «Таке питання в мене завжди було в голові: “То як це — діти були голодні?ˮ. Розумієте? Я ж уже так не жила. <…> Я даже другий раз брала той кусочок солі, хотіла його лизнуть, той кусочок солі спробувать».

Мама пані Наталії, Ганна Шмирьова, народилась у 1940 році в Краматорську. Під час Другої світової війни разом зі своєю мамою та старшим братом вони були «евакуйовані» до польського міста Люблін. У середині 1943 року ситуація на фронті змінилась на користь радянської армії, тож німці розпочали примусово вивозити працездатне населення з окупованих територій, іноді цілими сім’ями — це і називали евакуацією: «Вагони, вона казала, де худобу перевозили, як їх везли туди, в ту Польщу, в цих вагонах. Вони не знали, куди їх везуть, плакали. Тримали біля себе дітей. Дуже боялися того, що цих дітей позабирають у них». Попри страхи, умови в Польщі були добрими: «Їх там дуже добре приймали, допомагали з їжею, допомагали з дітьми». У дитинстві пані Наталія часто просила бабусю розповісти про цей період її життя.

Батьку пані Ганни, який залишився у Краматорську, помилково сповістили, що сім’я загинула. Він одружився вдруге. Дійсно, доля багатьох примусово вивезених українців склалася трагічно, однак сім’ї пані Ганни пощастило вціліти та навіть повернутися додому після закінчення війни. Після повернення бабуся пані Наталії пішла працювати на Краматорський металургійний завод, спілкування з чоловіком не підтримувала.

Дитинство у Старому місті

Батьки Наталії Пімкіної були сусідами, спілкувалися в одній компанії, потім одружилися. Вона була старшою дитиною — у 1973 році народилася молодша сестра. Батько працював монтажником-висотником на дрібних підприємствах, потім поїхав на золотокопальні в місто Нерюнгрі, Республіка Саха (Якутія): «Зараз я думаю про те, що мені дуже жалко, тому що молода сім’я, повинні бути разом, а він їхав… Не хватало грошей, тому й їхав». Вдома батько розповідав дітям, як добувають золото, як ходив у тайгу по ягоди та гриби. Мама все життя пропрацювала інженером-технологом на Краматорському заводі важкого верстатобудування. 

Родина проживала разом з бабусею по мамі у Старому місті. Тоді це був район з довоєнною двоповерховою забудовою, де мешкали переважно робітники металургійного заводу. «У нас не було газу, було дві пічки в хаті: одна така була, яка опалювала ці дві кімнати, і була така піч ще й на кухні, на якій бабушка готувала». Влітку, коли було жарко, готували на керогазах, які стояли в під’їзді: «Кожен виносив свій керогаз. Це все чадило!». 

Потім у районі з’явилися багатоповерхівки. У 1990 році, після майже 20 років очікування в черзі, мама пані Наталії отримала квартиру в дев’ятиповерхівці — останній багатоквартирній новобудові у місті. З батьками часто гуляли в парку Леніна (нині Міський сад Бернацького), що розташований за річкою Казенний Торець: «В парку було дуже багато атракціонів, зелені, квітів, троянди пам’ятаю». Молодь збиралась там на танці.

Провалений іспит, що визначив кар’єру

Протягом 1971–1981 років Наталія Пімкіна навчалась у загальноосвітній школі № 1 у Старому місті. «Клас у нас такий був згуртований. Разом ми їздили і на річки, і на екскурсії, і десь відпочивать ми їздили разом. <…> До війни ми практичного кожного року збирались з однокласниками, все це згадували». Після закінчення школи більшість учнів вступали до училищ, профільованих під потреби місцевих заводів, або до Краматорського державного інституту (нині — Донбаська державна машинобудівна академія, у 2022 році через бойові дії переміщена до Тернополя): «Хотіли того, не хотіли, але батьки, навєрно, так підказували. <…> Такий був час, коли з батьками дуже не сперечалися». Мама пані Наталії наполягала, щоб донька також вчилася у цьому інституті, однак вона провалила останній іспит. За високі оцінки в шкільному атестаті дівчину прийняли до Краматорського вищого торгово-кулінарного училища, попри те що навчальний рік уже почався.

«Всі казали: “Де купив? Де купив?ˮ. Людям ніде було цього купить»

Як і іншим молодим дівчатам, Наталії Пімкіній хотілось одягати модні речі, однак придбати їх було складно. «На ринку приїжджали машини з нашого міста, з других місць і могли вивезти, як тоді казали, дефіцит якийсь, якийсь імпортний товар. І такі були черги, що потрібно було по три, по чотири години стояти біля тої машини в черзі. Купиш, не купиш. Люди дралися між собою за ті речі». Мама шила одяг за моделями із журналів, зокрема пошила випускну сукню не лише для доньки, але й для її однокласниць. Згодом пані Наталія літала на закупи до подруги в Одесу: «У них був магазин, який називався “Торгсин” [укр. «Торгзін», у брежнєвську епоху і пізніше називався «Берёзка» — мережа спеціалізованих магазинів, де товари реалізовували за іноземну валюту або сертифікати (чеки)], десь вона брала ці чеки, що можна було помінять. І там уже їздив і купував ті речі, які хотілося». Це були одяг, косметика, парфуми.

Робота в радянській торгівлі й Краматорськ 1990-х

Після училища пані Наталія працювала в центральному універмазі, спершу в секції чоловічої галантереї, потім в секції килимів: «Коврів було багато. Заходив і бачиш ці коври, але купити було неможливо, тому що все це продавалося по черзі». Люди записувалися в чергу й могли чекати на купівлю килима й по пів року. Наприкінці 1980-х вона стала комірницею на складі промторгу: «Це зараз магазини замовляють товари, а тоді такого не було. Приходив товар, а [товарознавець] приносив цю рознарядку <…> і все розпредєлялось по магазинах». Дізнавшись на складі, куди розподілили річ, що сподобалась, пані Наталія просила магазин продати товар саме їй. У 1990-х роках відбувалась приватизація місцевих підприємств: «Ми собі купували ці акції. Тоді, я пам’ятаю, були якісь часи, що люди їх продавали і продавали за такі нормальні гроші. <…> Деякі купили собі навіть квартири, попродавали ці ваучери. Хто як ними розпорядився». Промторг став приватним підприємством під назвою «Саторі», там пані Наталія пропрацювала до 1998 року. Потім була домогосподаркою, поки у 2005 році їй не запропонували посаду директорки Краматорського авторинку. У місті з’являлися нові місця відпочинку, кафе та ресторани: «Якось сучасно, красиво. Можна сказать, як раніш було за кордоном, — ти дивився і не вірив, що таке буває. А тут тобі все це стало з’являться і у нас».

2014–2022. Від боїв за Краматорськ до оновлення міста 

У 2014 році Краматорськ на три місяці опинився під окупацією бойовиків незаконного збройного формування «Донецька народна республіка» («ДНР»). Наталія Пімкіна тоді мешкала неподалік площі Леніна (з 2016-го — площа Миру), тож на власні очі спостерігала, як все починалось. 12 квітня 2014 року там зібрався проросійський мітинг: «Основна маса людей — це були, знаєте, молодьож якась, більше хлопці такі молоді. І таке було враження, що вони під якимось кайфом були». Дівчина на сцені казала, що вони будуть готувати коктейлі Молотова й підуть в «ісполком». Мітингувальники зайшли в міську раду та вивісили над будівлею прапор так званої ДНР. Згодом бойовики захопили районний відділ міліції, а 15 квітня почали штурм Краматорського аеродрому. Пані Наталія з чоловіком виїхали на дачу, що була на підконтрольній Україні території, до них приєдналися знайомі: «Я всім казала, що виїжджайте з міста, їдьте до нас. “Там мало ж у вас місця!ˮ — “Та нічого. Це війна. Хата як рукавичка, то всі приїжджайте!ˮ». Сусіди, які залишалися в Краматорську, ховалися під час обстрілів у квартирі Пімкіних — вона була на першому поверсі. Родина повернулася додому, коли 5 липня місто було звільнене. 

У жовтні 2014 року до Краматорська було перенесено Донецьку обласну державну адміністрацію. Місто почало оновлюватись, з’являлись нові робочі місця. Діяв волонтерський рух. У Краматорську перебувало багато військових, та загалом містяни не відчували, що поруч іде війна: «Люди по якихось своїх справах їздили у “сіру зону” — це біля Горлівки, — то коли я з ними спілкувалась, казали: “От ви не представляєтеˮ. Як у нас у [20]14 році, оце таке — страх, розбите щось було, люди залякані. Розповідали, і аж не вірилось, що у нас так тихо, а там таке є».

«Люди не вірили, але потроху готувалися». Життя від лютого 2022 року

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії комунальні служби та місцеві жителі почали готувати бомбосховище, розташоване під будинком пані Наталії: «І вода в нас там була, і матраци. Хтось стілець принесе, поробили якісь лавки». Розчистили додатковий вихід, провели електрику. Із 24 лютого 2022 року ховатись під час обстрілів у квартиру пані Наталії приходили діти з онуками та сваха. Для онуків облаштували спальні місця у ванній та комірці, тобто за двома стінами. Валерія Пімкіна, донька чоловіка, наполягла на тому, щоби родина виїжджала з міста. Сама вона залишилась у Краматорську, адже займалася волонтерством. 

Наталія Пімкіна з чоловіком прибули до Львова 19 березня 2022 року після двох днів у дорозі: «Їхали і думали: ну, може, це місяць, ну може, більше, а тоді ж — додому». Усвідомивши, що повернутися до рідного Краматорська найближчим часом не вийде, у квітні 2022 року пані Наталія почала шукати роботу. Потрапила до команди кухарів благодійної World Central Kitchen, котра у Львові готувала гарячі обіди для 35 тисяч людей щодня. Наприкінці 2022 року вона влаштувалась комірницею на склад військторгу, де працює і тепер, у 2024-му. У Львові 31 жовтня 2023 року після важкої хвороби помер чоловік пані Наталії. Нині їй потрібно потрапити до Краматорська у справах, але налаштуватись на поїздку важко: «Коли я згадую всі ці постріли, вибухи… Було вже таке, що даже взяла вже квитки на потяг і здала їх, не поїхала. <…> Останній обстріл був, якраз от я б приїхала в той день».

 

Česká verze:

Natalia Pimkina se narodila v Kramatorsku a žije tam téměř celý život. Vzpomíná, jak vypadalo město strojařů za sovětské éry a jak se změnilo v prvních letech nezávislosti. V roce 2014, kdy město obsadili ruští ozbrojenci, odjela na území kontrolované Ukrajinou a vrátila se, jakmile byl Kramatorsk osvobozen. V roce 2022 musela své rodné město znovu opustit kvůli válce, která vždycky byla blízko.

Poprosila jsem babičku, aby mi vyprávěla o válce

Natalia Mykolaivna Pimkina, rozená Šmyriová, se narodila 14. května 1964 ve městě Kramatorsk v Doněcké oblasti. Její otec Mykola Šmyriov, narozený v roce 1939, pocházel z vesnice Bylbasivka nedaleko města Slovjansk v Doněcké oblasti. V roce 1941 se jeho rodina ocitla pod německou okupací v Kramatorsku. „Babička mi vyprávěla, jak chodili na nádraží krást uhlí. <…> Chodili někam do polí a sbírali klasy. <…> Doma byly kousky soli a děti tu sůl olizovaly a zapíjely vodou, aby se jim nechtělo jíst,“ – vypráví paní Natalia. Takové vyprávění o zážitcích z dětství jejích rodičů ji velmi znepokojovalo: „Vždycky jsem měla v hlavě otázku: Jak je to možné, že děti měly hlad? Chápete? Já jsem tak už nežila. <…> Jindy jsem si dokonce ten kousek soli vzala, chtěla jsem ho olíznout, ochutnat ten kousek soli.“

Matka Natalie, Hanna Šmyriová, se narodila v roce 1940 v Kramatorsku. Během druhé světové války byli spolu s matkou a starším bratrem „evakuováni“ do polského Lublinu. V polovině roku 1943 se situace na frontě změnila ve prospěch sovětské armády a Němci začali z okupovaných území násilně vystěhovávat práceschopné obyvatelstvo, někdy i s celými rodinami – říkalo se tomu evakuace: „Mluvila o těch vagonech, kde převáželi dobytek, jak je vezli tam, do toho Polska, v těch vagonech. Oni nevěděli, kam je vezou, plakali. Děti si drželi u sebe. Měli velký strach, že jim děti vezmou.“ Navzdory jejich obavám byly podmínky v Polsku dobré: „Velmi dobře je tam přijali, pomáhali s jídlem, pomáhali s dětmi.“ Jako dítě Natalia často babičku prosila, aby jí o tomto období svého života vyprávěla.

Otce paní Hanny, který zůstal v Kramatorsku, mylně informovali, že rodina zemřela, a on se znovu oženil. Osud mnoha násilně deportovaných Ukrajinců se vyvíjel opravdu tragicky, rodině paní Hanny se však poštěstilo přežít a dokonce se po válce vrátit domů. Po návratu šla Nataliina babička pracovat do Kramatorského metalurgického závodu a s manželem se nestýkala.

Dětství ve Starém Městě

Rodiče Natalie Pimkiny byli sousedé, trávili čas ve stejné společnosti a pak se vzali. Ona byla starším dítětem, v roce 1973 se narodila její mladší sestra. Otec pracoval jako výškový montér v malých podnicích, později odjel pracovat do zlatého dolu v Něrjungri v Republice Sacha (Jakutsko): „Teď přemýšlím o tom, že mě to velmi mrzí, protože mladá rodina by měla být pohromadě, a on odjížděl… Měli jsme málo peněz, tak jezdil.“ Doma otec dětem vyprávěl, jak se těží zlato, jak chodí do tajgy sbírat lesní plody a houby. Matka celý život pracovala jako technoložka v Kramatorské továrně těžkých obráběcích strojů.

Rodina žila s babičkou z matčiny strany na Starém Městě. Tehdy to byla čtvrť s předválečnou dvoupodlažní zástavbou, kde žili převážně dělníci z hutního závodu. „Plyn jsme neměli, v domě byla dvoje kamna: jedna vytápěla tyto dvě místnosti a v kuchyni byla ještě kamna, na kterých babička vařila.“ V létě, když bylo horko, se vařilo na petrolejových kamnech, která stála ve vchodu do domu: „Každý si nosil vlastní petrolej. Všechno to kouřilo!“

Později se v této čtvrti objevily výškové budovy. V roce 1990, po téměř dvacetiletém čekání v pořadníku, dostala Nataliina matka byt v devítipatrovém domě, posledním novém bytovém domě ve městě. S rodiči často chodili na procházky do Leninova parku (nyní Bernatského městský park), který se nachází na druhém břehu řeky Kazennyj Torec: „V parku byla spousta atrakcí, zeleně, květin, pamatuji si růže.“ Mládež se tam scházela k tanci.

Neúspěšná zkouška, která ovlivnila její kariéru

V letech 1971–1981 studovala Natalia Pimkina na střední všeobecně vzdělávací škole č. 1 ve Starém Městě. „Naše třída byla taková semknutá. Jezdili jsme spolu k řekám, na výlety, i někam odpočívat jsme jezdili společně. <…> Před válkou jsme se prakticky každý rok se spolužáky scházeli a na všechno vzpomínali.“ Po maturitě většina studentů nastoupila na vysoké školy specializované pro potřeby místních továren nebo na Kramatorský státní institut (nyní Donbaská státní strojírenská akademie, která byla v roce 2022 kvůli válečným událostem přesunuta do Ternopilu): „Ať už to chtěli, nebo ne, rodiče jim to zřejmě navrhli. <…> Tehdy byla doba, kdy jste se s rodiči moc nehádali.“ Nataliina matka trvala na tom, aby dcera také studovala na tomto institutu, ona ale neudělala poslední zkoušku. Díky výborným známkám na maturitním vysvědčení dívku přijali na Kramatorskou vyšší obchodní a gastronomickou školu, a to i přesto, že školní rok již začal.

„Všichni se ptali: ‚Kde jsi to koupil? Kde jsi to koupil?‘ Lidé to neměli kde koupit.“

Stejně jako jiné mladé dívky, i Natalia Pimkina chtěla nosit módní oblečení, ale sehnat ho bylo těžké. „Na trh přijížděla nákladní auta z našeho města i z jiných míst a vozila, jak se tehdy říkalo, nějaký ‚deficit‘, nějaké zboží z dovozu. A byly tam takové fronty, že se u toho auta muselo stát tři nebo čtyři hodiny. Koupíš, nekoupíš. Lidi se o ty věci mezi sebou prali.“ Matka jí šila šaty podle modelů z módních žurnálů, mimo jiné ušila maturitní šaty nejen pro svou dceru, ale i pro její spolužačky. Později Natalia létala nakupovat ke své kamarádce do Oděsy: „Měli tam [v Oděse] obchod, který se jmenoval Torgsin [ukrajinsky Torhzin, v Brežněvově éře a později se jmenoval Berjozka; šlo o síť specializovaných obchodů, kde se zboží prodávalo za zahraniční valuty nebo certifikáty (šeky); [obdoba českého Tuzexu], a ona někde brala ty šeky, které se daly vyměnit. A tam jsem si jezdila kupovat věci, které jsem chtěla.“ Šlo se o oblečení, kosmetiku a parfémy.

Práce v sovětském obchodu a Kramatorsk v 90. letech 20. století

Po absolvování školy Natalia pracovala v centrálním obchodním domě, nejprve v oddělení pánské galanterie, poté v oddělení koberců: „Koberců bylo hodně. Vešel jsi dovnitř a viděl ty koberce, koupit sis je ale nemohl, protože se prodávaly podle pořadníku.“ Lidé se zapisovali do pořadníku a na koupi koberce mohli čekat až půl roku. Koncem osmdesátých let se stala skladnicí v „promtorgu“ [obchodní organizace v SSSR obchodující s průmyslovým zbožím pro osobní spotřebu]: „V dnešní době si obchody zboží objednávají, tehdy ale nic takového neexistovalo. Přišlo zboží a [zbožíznalec] přinesl ten pořadník <…> a vše se rozdělovalo mezi obchody.“ Když paní Natalia ve skladu zjistila, kam bylo distribuováno zboží, které se jí líbilo, požádala obchod, aby ho prodal právě jí. V devadesátých letech 20. století začalo docházet k privatizaci místních podniků: „My jsme si ty akcie kupovali. Pamatuji si, že byly časy, kdy je lidé prodávali, a prodávali je za takové normální peníze. <…> Někteří si dokonce koupili byty, když prodali ty kupony. Kdo jak s nimi naložil.“ „Promtorg“ se stal soukromým podnikem „Satori“ a paní Natalia tam pracovala až do roku 1998. Později byla ženou v domácnosti, dokud jí v roce 2005 nenabídli místo ředitelky kramatorského autobazaru. Ve městě se objevovala nová místa pro trávení volného času, kavárny a restaurace: „Nějak moderní, krásné. Dá se říct, jako to kdysi bývalo v zahraničí – díval ses a nemohl uvěřit, že něco takového může být. A najednou se to všechno začalo objevovat i u nás.“

2014–2022. Od bojů o Kramatorsk po obnovu města

V roce 2014 byl Kramatorsk na tři měsíce obsazen ozbrojenci nelegální ozbrojené skupiny „Doněcká lidová republika“ („DLR“). Natalia Pimkina tehdy bydlela nedaleko Leninova náměstí (od roku 2016 náměstí Míru), takže na vlastní oči sledovala, jak to všechno začalo. Dne 12. dubna 2014 se tam konal proruský mítink: „Převážná část lidí byla, víte, nějaká mládež, hlavně chlapci, takoví mladí. A vypadalo to, jako by byli v nějakém rauši.“ Dívka na pódiu říkala, že si udělají Molotovovy koktejly a půjdou k „výkonnému výboru“ [městský úřad]. Demonstranti vstoupili do budovy městské rady a vyvěsili nad ní vlajku takzvané „DLR“. Následně se ozbrojenci zmocnili obvodní policejní stanice a 15. dubna zahájili útok na kramatorské letiště. Paní Natalia s manželem odjeli na svou letní chatu, která byla na území kontrolovaném Ukrajinou, a připojili se k nim jejich známí: „Všem jsem říkala, aby odjeli z města a přišli k nám. ‚Máte tam málo místa!‘ – ‚Ale to nevadí. To je válka. Ten dům je jako rukavice, tak všichni přijeďte!‘“ Sousedé, kteří zůstali v Kramatorsku, se během ostřelování schovávali v bytě Pimkinových, který byl v prvním podlaží. Rodina se vrátila domů, když bylo město 5. července osvobozeno.

V říjnu 2014 byla do Kramatorsku přemístěna Doněcká oblastní státní správa. Město se začalo obnovovat a objevila se nová pracovní místa. Fungovalo dobrovolnické hnutí. V Kramatorsku bylo hodně vojáků, obecně ale obyvatelé města nepociťovali, že nedaleko probíhá válka: „Lidé si jezdili do ‚šedé zóny‘ – to je poblíž Horlivky – vyřizovat nějaké své záležitosti, a když jsem s nimi mluvila, říkali: ‚Neumíte si to představit.‘ Jako v roce [20]14, bylo to stejné; byl tu strach, něco se zlomilo, lidé se báli. Vyprávěli o tom, a bylo až k nevíře, že u nás je takový klid, a tam se dějí takové věci.“

„Lidé nevěřili, ale pomalu se připravovali.“ Život od února 2022

V předvečer totální ruské invaze začaly komunální služby a místní obyvatelé připravovat protiletecký kryt nacházející se pod domem paní Natalie: „Měli jsme tam vodu a matrace. Někdo přinesl židle, udělali nějaké lavice.“ Byl zprůchodněn další východ a byla zavedena elektřina. Od 24. února 2022 se během ostřelování přicházeli do Nataliina bytu schovávat děti s vnoučaty a tchyně. Vnoučatům zřídili místa na spaní v koupelně a v komoře, tedy za dvěma stěnami. Manželova dcera Valeria Pimkina naléhala, aby rodina opustila město. Ona sama ale zůstala v Kramatorsku, protože se věnovala dobrovolnické práci.

Po dvou dnech cesty dorazila 19. března 2022 Natalia Pimkina s manželem do Lvova: „Jeli jsme a říkali jsme si: No, možná to bude měsíc, možná víc, a pak pojedeme domů.“ Když si paní Natalia uvědomila, že se v blízké budoucnosti nebude moct do rodného Kramatorsku vrátit, začala si v dubnu 2022 hledat práci. Dostala se do týmu kuchařů v charitativní organizaci World Central Kitchen, která ve Lvově denně připravovala teplé obědy pro 35 000 lidí. Koncem roku 2022 získala práci skladnice ve vojenském expedičním skladu, kde pracuje i dnes, v roce 2024. Dne 31. října 2023 zemřel ve Lvově po těžké nemoci manžel paní Natalie. Ona by se nyní potřebovala dostat do Kramatorsku kvůli vyřízení nějakých věcí, ale odhodlat se k cestě je těžké: „Když si vzpomenu na všechny ty výstřely, výbuchy… Už to dokonce bylo takové, že jsem vzala lístky na vlak, ale vrátila jsem je, nejela jsem. <…> Poslední ostřelování bylo právě v ten den, kdy jsem měla přijet.“