Наталія Пімкіна Natalia Pimkina

«Дефіцити були. Тільки дефіцити були такі, що... Біля універмагу таку робити пристройку, і зранку люди вже чергували. Вони не знали, чим там, якими дефіцитами будуть торгувать, але такі люди прям там стояли, займали, писали ті черги собі. “Що буде, то і буде”, — так люди думали, значить. Що буде — все потрібно було! І вони там чергували. І от, виїжджала машина ця. Ворота там були, вони виїжджали за ворота на цій машині, розгружали там товар. І ці люди, бідні, билися там, товклися там біля того, кому що купить. Сьогодні каструлі, набор каструлі, усім нада каструлі. Завтра без черги якісь коври повивозили — люди хапають ті коври. То якесь імпортне взуття, якого теж хотілося мати. Красиве взуття, імпортне взуття. І знаєте як: у мене, наприклад, 38-й розмір, а він закінчився. Людина брала любий розмір, сестрі, знайомій, сусідці, аби що взять. Отак-от це відбувалось».

«Люди їхали в нікуди. От спілкуєшся в автобусі: “Ви куди їдете?ˮ. Тобто водій спрашує: “Будем заїжджать в таке місто, в таке місто. Кому куди?ˮ. І були люди, так їхав чоловік із батьком, батьку 87 років було. Я до них питаю: “Води, може, вам дать?”. То іще там чогось. А він: “Та нє-нє”. — “А ви куди їдете?ˮ А він каже: “А ми не знаєм, куди ми їдем. Ну зовсім не знаємˮ. Ми хоть знали, що в нас тут є онуки, і вже є куди приїхать, а вони не знали. І тоді у цього водія десь було договорено, ми будем десь ночувать, в якомусь селі. Заїхали ми вже дуже пізно в те село. Якесь село — там дуже мало [жителів], хат багато, але вони сказали, тут чи 15 людей живе, чи 20 залишилося в тому селі. Але люди, які зустріли, — ми їх перший раз бачимо, це ж холодно як було, мороз був, — в хаті в одній і в другій натоплено. Жіночка наготувала картоплю, жіночка наготувала м’ясо, открила якусь консервацію. Сказали, скільки людей їде, всім є де спать. І ми хотіли хоч якісь гроші залишить. А ми ночували в хаті, де живе їхня старенька-престаренька бабуся. Ми з той бабусьой ночували. І ми хотіли... Вони не хотять гроші брать. Ми мовчки положили ті гроші. Думаєм, ну хоть якось, нагодували люди, ну все ж... Нащо ми їм нада? І та бабушка старенька, вона вибігла за нами, сказала: “Ви що? Нєт!ˮ. Впихнула ті гроші, і всьо. Чого я це згадала? Тому що оцей чоловік, якому 87 років, і отой його син, тоже вже такий, років під 60, мабуть, так я думаю. Вони же у цих людей, вони у них запитались, і вони сказали: “Так, залишайтеся. Платить ми вам гроші не будемо, але кормить ми вас будемо. Робота у нас, великий огород, у нас господарство. Ви лишайтеся, будете помічникамиˮ. От люди так пристроювались. Хтось кудись звонив до якихось знакомих. Дівчата їхали з малими дітками, тоже кудись звонили. Ми заїжджали уже тут на Львівщині в якісь села, і так їх біля сільської ради уже зустрічали, давали їм ключі. Сказали: “Щас ми, отам уже натоплено в хаті, одвезем вас, то там залишитесьˮ. Це така подорож була в нас».

«Я не знаю звідки, але була така інформація, що сьогодні це почнеться, ноччю. І ми... Були складені дві сумки, там були документи наші, там була вода, там було якесь галетне печиво, якась сирокопчена ковбаса, ну такі два пакуночки не дуже здорових, водичка. І лягали ми спать. І лягали спать в спортивних костюмах, але ніхто не спав. Діти живуть недалеко біля нас, то бігом дзвонять, кажуть: “Ви чуєте, що началось?” — “Чуєм. Канєшно, чуєм, що началосьˮ. Ну вже не зразу вони бігли. Це було, канєшно, страшно. Такі вибухи. І ти не знаєш, ти не можеш зібрати себе до кучі. Ти не знаєш, в яку сторону бігти і що тобі робить. Це вже трошки тоді якось ти... Трошки понімав, що нада робить... А спочатку ти ж в це не вірив! Ти не хотів у все це вірити! А воно ж почалось — воно не один раз бахнуло! Це один за одним, і все бухає, гахає. Це такий страх... В мене моя рідна сестра, вона живе у Франції, вона каже: “Ти понімаєш, що я даже не можу...ˮ. Як ми раніше! Ви знаєте, ми бачили цю війну— Чечню, тоді яка була, да, ми бачили, співчували людям. Але ти ж цього сам не переніс. Так вона мені завжди щас каже: “Я даже не можу [це уявити]ˮ. — “То й не потрібно, і не нада, щоб ти все це знала і представляла, бо це все страшно!ˮ».

«А тоді ж почалось прям... Почались ці вибухи, вистріли. Було дуже страшно. Діти наші якраз відпочивали, чоловікова донька з дітьми і з чоловіком відпочивали у Бердянську. Залишились там, в Бердянську, додому не поїхали. Ми зібрались там, де наша дача [с. Богородичне], там 40 кілометрів до Краматорська, але там були хлопці наші, українські, і ми там вже такими дорогами якимись ґрунтовими. Ґрунтова дорога йде, страшно, якісь села. Їхали-їхали, і в кінці кінців на ту дачу, де все це було чутно, але стояли прям… Це траса Харків — Ростов[-на-Дону], і з неї поворот такий на Святогірськ — і тут уже на цьому повороті прям на трасі, то тут стояли українські хлопці. Ми доїхали туди, у нас же перевіряють машину, нас перевіряють. І я так плакала, так ридала, що я попала, що мене тут захистять! Знаєте? Що я попала до своїх! А там уже в місті таке началось, дуже все страшне».