The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Валерія Пімкіна Valeriia Pimkina (* 1981)

• народилася 12 жовтня 1981 року в Краматорську, Донецька область

• у 1988–1989 роках проживала з батьками у Болгарії

• у 1998–2002 роках навчалась у Донбаській державній машинобудівній академії на спеціальності «Фінанси і кредит»

• 1999 року почала працювати ведучою ефіру на радіоканалі «Європа Плюс»

• з 2009 року працювала в газеті «Восточный проект» («Східний проект») у відділі маркетингу

• 2012 року почала працювати у відділі реклами в інтернет-компанії «Satellite Service»

• з 2013 року працює у виданні «Kramatorsk Post»

• у 2013–14 роках була учасницею Євромайдану в Краматорську

• навесні 2014 року брала участь у мітингах проти окупаційної влади у Краматорську

• у липні 2022 року стала співзасновницею благодійного фонду «Всі поруч»

• у квітні 2022-го з доньками евакуювалася до Львова

You can find the English-language version below

Český překlad celého příběhu se nachází pod ukrajinskou a anglickou verzí:

У Валерії Пімкіної дві доньки, двоє собак, чоловік-військовий та життя між Львовом і Краматорськом. У Львові, куди вона евакуювалася навесні 2022 року, вона може працювати і жити у відносній безпеці. У Краматорську продовжує волонтерську діяльність у хабі «Всі поруч». Після війни планує допомагати військовим з реабілітацією та мріє поїхати з чоловіком у Грузію.

Родинні контрасти

Валерія Пімкіна народилась 1981 року в Краматорську. Обоє батьків були інженерами. Батько, Ігор Едуардович, походив з родини радянської інтелігенції з Лисичанська та Сєверодонецька, що на Луганщині. Працював на Новокраматорському машинобудівному заводі й почав свою кар’єру з посади помічника майстра. Після розпаду Радянського Союзу працював на приватному підприємстві «Альянс», яке виготовляло продукцію з металу. 

Мама Ірина, у дівоцтві Шкляєва, походила з родини, яка переселилась у Краматорськ після розкуркулення. Прабабуся Поліна в дитинстві пережила Голодомор, розповідала, як тоді в її матері померли новонароджені двійнята. Дівчинка з молодшим братом поховала їх у ямі, викопаній у земляній долівці хати. Загалом для прабабусі, з якою Валерія в дитинстві проводила багато часу, не було заборонених тем. Вона розповідала про Голодомор та розкуркулення, відкрито говорила про свою нелюбов до Радянського Союзу і російської мови. Вдома спілкувалась українською.

Батько Валерії, як і його родина, був комуністом, хоча й читав заборонену літературу та слухав закордонну музику. Розпад Радянського Союзу став для його родини ударом. Він скептично ставився до того, що Україна може стати незалежною. Натомість мама і бабця підтримали незалежність на всеукраїнському референдумі 1991 року. 

Дитинство в Краматорську та соціалістичній Болгарії 

Одні з найяскравіших спогадів Валерії Пімкіної про дитинство — поїздки у Грузію з батьками. Вона досі дуже любить цю країну, вважає, що у неї є свій особливий запах, і мріє після війни поїхати туди з чоловіком.

Однією з важливих родинних подій був день народження маленької Валерії. Її мама організовувала домашнє святкування, на яке запрошувала друзів, пекла медовик і придумувала для дітей конкурси і розваги. Іноді водила доньку в кафе — «Гаяне» або «Колобок». У «Гаяне» готували справжню каву, Валерія там уперше скуштувала каву-глясе. 

Дитиною Валерія Пімкіна любила атмосферу святкувань, зокрема Дня машинобудівника. Значення цього свята у Краматорську прирівнювалося до всесоюзного Дня Жовтневої революції. Після офіційної частини святкувань машинобудівники збиралися на домашні застілля. У сім’ї Пімкіних батько розважав гостей музикою, а мати відповідала за бенкет. 

У 1988 році батька пані Валерії направили працювати на машинобудівний завод у Болгарію, і він взяв із собою родину. Жили вони в містечку Радомирі. Позаяк не існувало програм інтеграції дітей з Радянського Союзу в місцеве суспільство, маленька Валерія відвідувати місцеву школу не могла. У цей час вона навчалась у школі-інтернаті для дітей з Радянського Союзу в Софії. Там почувалася погано, бо була дуже прив’язана до матері, але приїжджати додому могла лише на вихідні. Пані Валерія припускає, що їй більше подобалося б в інтернаті, якби вона навчалась там старшою. 

Коли 1989 року в Болгарії почалися демократизаційні перетворення, родина Пімкіних повернулася до Краматорська. Дівчинка пішла в ту саму школу, де навчалася до переїзду. Розпад Радянського Союзу був для десятилітньої Валерії насамперед часом, коли в місті почало з’являтися щось нове, відкривалися кафе, з’являлися незвичні одяг і їжа.

Дорослішання і перша робота в перші роки незалежності 

Валерія Пімкіна закінчила школу 1998 року. Тоді вона ще не знала, яку професію хоче здобути, тож вступила в Донбаську машинобудівну академію на популярну на той час спеціальність «Фінанси і кредит». Навчання було важке й нудне, оскільки вона завжди більше цікавилася гуманітарними науками. Пані Валерія жодного дня не працювала за спеціальністю і трохи шкодує, що не здобула більш відповідну до своїх інтересів освіту — наприклад, у сфері журналістики. 

У 1999 році померла мати пані Валерії. Стосунки ж із батьком та його новою жінкою у дівчини спочатку не складалися, тож вона разом зі своїм собакою переїхала жити у колишню батьківську квартиру, яка пустувала. У той самий час влаштувалася ведучою ефіру на радіо «Європа Плюс». Робота їй надзвичайно подобалась, але платили дуже мало. Впродовж багатьох років Валерія Пімкіна вела вечірній ефір, куди слухачі могли подзвонити або написати листа, щоб замовити якусь пісню, передати вітання чи освідчитися комусь у коханні. Завдяки цим ефірам дівчина стала дуже відома в університеті. 

Навчаючись на одному з найпопулярніших у Краматорську факультеті разом з дітьми багатіїв, Валерія відповідно проводила час. Її компанія влаштовувала автомобільні перегони містом, їздила на озера, відвідувала нічні клуби. Спершу єдиним нічним клубом у місті була «Нікаа». А згодом відкрився більш «пафосний» клуб «Бакс».

Кар’єра в рекламі та створення сім’ї в нульові

Валерія Пімкіна працювала у «Європі Плюс» до 2009 року. Саме там, окрім ведучої ефірів, вона успішно спробувала себе в ролі менеджерки новоствореного рекламного відділу, а невдовзі й очолила його. На той час зарплати на радіо зросли.

Під час Помаранчевої революції 2004 року пані Валерія підтримувала кандидатуру Віктора Ющенка, вважаючи Віктора Януковича і його прибічників «кодлом», яке не гідне бути обличчям країни.

У цей час вони з чоловіком планували завести дитину. Вагітність була важкою, пані Валерія часто лежала на збереженні, і тодішні умови у пологових будинках та ставлення персоналу до жінок вважає жахливим. Її дочка народилась 26 січня 2006 року, у день народження свого дідуся, тата пані Валерії. 

У 2009 році «Європа Плюс» припинила діяльність. Валерія Пімкіна перейшла працювати у відділ маркетингу газети «Восточный проект» («Східний проект»). Згодом працювала у рекламному відділі інтернет-компанії «Satellite Service». Саме там вона познайомилася зі своїм другим чоловіком. На початку 2013 року в них народилась донька.

2013 року Валерія Пімкіна почала працювати в незалежному виданні «Kramatorsk Post», яке висвітлює життя міста. Там вона організовувала, зокрема, кампанію з інформування про домашнє насильство «Не мовчи!», акцію «День вишиванки у Краматорську» та інші спецпроєкти. 

Євромайдан у Краматорську і тимчасова окупація

Підтримавши Віктора Ющенка у 2004 році, у 2013-му Валерія Пімкіна послідовно підтримала проєвропейський вектор розвитку країни під час Євромайдану. Спершу робила це попри непорозуміння з чоловіком, який вважав протести «баловством». Її молодша дочка тоді була зовсім малою, і пані Валерія ходила на протести проти проросійської політики Віктора Януковича з дитячим візочком. На Євромайдані в Краматорську було не так багато людей, як, наприклад, у Донецьку, але їй дуже подобалось бачити однодумців. Врешті їх стало більше, до мітингувальників приєднався і чоловік Валерії.

Після анексії Криму жінка почала боятися, що наступними Росія спробує захопити Донецьку та Луганську області. Після того як її побоювання справдилися і Краматорськ опинився під окупацією бойовиків терористичної організації «Донецька народна республіка» («ДНР»), їй з чоловіком і доньками довелось пережити багато страшних і небезпечних моментів. Спочатку вона виходила на мітинги проти окупації, однак з кінця квітня вони перестали відбуватися — виявляти політичну позицію стало небезпечно для життя. Тоді людей почали викрадати «на підвал» — тобто брати в полон, кидати в катівні, — тож краматорці вже боялися брати участь у мітингах. Двох подруг пані Валерії, які допомагали українським військовим, також забрали «на підвал», і там їм довелося пережити, за її словами, страшні речі. 

Реальна загроза для життя родини Валерії Пімкіної з’явилася, коли окупанти почали з’ясовувати, де проживають родини з дітьми, щоб у разі зачистки міста прикриватися ними як живим щитом. Тоді вона з дітьми та чоловіком змогла виїхати в Бердянськ. Жили там у пансіонаті, а після новини про звільнення Краматорська наступного ж дня повернулися додому.

Між окупацією і повномасштабною війною

Після місяців окупації Краматорськ відновлювався дуже швидко. Школу, де вчилася старша донька пані Валерії, до вересня відремонтували, усунувши пошкодження від снарядів, щоб навчання могло розпочатися вчасно. 

Центр Донецької області після окупації самого Донецька перенесли до Краматорська. За словами пані Валерії, місто дуже швидко змінилося. Тут почали проводити фестивалі, наприклад літературно-мистецький фестиваль «Кальміюс», відбувалися концерти, спортивні змагання. 

Валерія Пімкіна з однодумцями допомагала військовим, але, як вона сама визнає, повністю «включеними» у війну вони не були. У можливість початку повномасштабної війни не дуже вірили. Однак уже наприкінці 2021 року всі відчували, що вона буквально «висить у повітрі». Пані Валерія з чоловіком саме тоді робили ремонт у помешканні й жартували, мовляв, нащо це потрібно, коли має початися війна, — не забирати ж меблі й штори в евакуацію.

Напередодні вторгнення вона спустилась перевірити укриття в будинку, яке виявилося заповнене різним непотребом. У них з чоловіком був план евакуюватися з міста, для цього заправили в авто повний бак та зробили запас готівки і продуктів.

Однак наступного ранку після повномасштабного вторгнення плани довелось змінити. Чоловік пані Валерії вирішив приєднатись до Сил територіальної оборони, звідки згодом перейшов у склад Збройних сил України. А сама Валерія Пімкіна почала волонтерську діяльність, забезпечуючи військових харчами, одягом тощо.

Волонтерство в Краматорську та родина у Львові

Своїх доньок разом з бабусями та собаками пані Валерія у березні 2022 року відвезла до Львова, а сама повернулася назад. Краматорськ початку повномасштабної війни вона називає чорним містом, у якому нічого не працювало і куди продукти та амуніцію для військових доводилось доставляти з інших міст, наприклад з Дніпра. 

У цей час вона разом з Ваге Маміконяном та Світланою Зуєвою стала співорганізаторкою благодійного фонду «Всі поруч». Він забезпечує військових їжею, ліками та амуніцією, а також надає гуманітарну допомогу літнім людям та малозабезпеченим родинам.

У квітні 2022 року Валерія Пімкіна усвідомила, що вже дуже довго не бачила своїх дітей, тож поїхала зі знайомими волонтерами до Львова. Пригадує, яка була здивована, коли побачила, що там у супермаркетах продається «Мівіна» — у Краматорську на той час купити її було практично неможливо. 

Коли вона поверталася до Краматорська, знайомі військові попередили, що в місто заїжджати не варто. Це було якраз напередодні обстрілу краматорського вокзалу 22 квітня 2022 року. 

Відтоді пані Валерія живе у Львові, звідки декілька разів на місяць їздить у Краматорськ у волонтерських справах. Вона дивується, як швидко з чорного зруйнованого міста Краматорськ став чистим і освітленим. Продовжує свою діяльність у волонтерському хабі «Всі поруч» і вважає, що не може дозволити собі втомитися. Вона хотіла б зафіксувати у пам’яті всі емоції, які переживає через війну, щоб потім розповісти про це своїм онукам, — сподівається, що біль від стількох втрат, гнів і лють на ворога допоможуть у майбутньому уникнути помилок, які призвели до теперішньої війни.

________________________________________
 

Valeriia Pimkina has two daughters, two dogs, a husband in the military, and a life split between Lviv and Kramatorsk. In Lviv, where she evacuated in the spring of 2022, she can work and live in relative safety. In Kramatorsk, she continues her volunteer work at the Vsi Poruch hub [Everyone Nearby]. After the war, she plans to help with the rehabilitation of soldiers and dreams of traveling to Georgia with her husband.

Family contrasts 

Valeriia Pimkina was born in 1981 in Kramatorsk. Both of her parents were engineers. Her father, Ihor Eduardovych, came from a family of Soviet intelligentsia from Lysychansk and Severodonetsk in the Lunhansk region. He worked at the Novokramatorsk Machine-Building Plant, starting his career as a foreman’s assistant. After the collapse of the Soviet Union, he worked at the private enterprise Alliance, which manufactured metal products. Her mother, Iryna, née Shkliayeva, came from a family that resettled in Kramatorsk after being dekulakized. Valeriia’s great-grandmother Polina survived the Holodomor as a child and recounted how her mother lost newborn twins during that time. The young girl and her younger brother buried them in a pit dug into the earthen floor of their house. In general, for Valeriia’s great-grandmother, with whom she spent a lot of time as a child, there were no forbidden topics. She spoke openly about the Holodomor and dekulakization, expressing her dislike for the Soviet Union and the Russian language. At home, she spoke Ukrainian. 

Valeriia’s father, like his family, was a communist, although he read banned literature and listened to foreign music. The collapse of the Soviet Union was a blow to his family. He was skeptical about Ukraine’s ability to become independent. In contrast, her mother and grandmother supported independence in the 1991 national referendum.

Childhood in Kramatorsk and socialist Bulgaria 

Valeriia Pimkina’s most vivid childhood memories is traveling to Georgia with her parents. She still loves this country deeply, believes it has its own unique scent, and dreams of visiting it with her husband after the war. 

One significant family event was young Valeriia’s birthday. Her mother organized home celebrations, inviting friends, baking a medovik [honey cake], and preparing contests and entertainment for the children. Sometimes, they would go to cafés like Hayane or Kolobok. At Hayane, they served real coffee, and Valeriia tried coffee glacé there for the first time. 

As a child, Valeriia Pimkina loved the festive atmosphere, especially during Machine-Builders’ Day. In Kramatorsk, the significance of this holiday was comparable to the national October Revolution Day. After the official celebrations, machine builders would gather for home feasts. In the Pimkin family, her father entertained the guests with music, while her mother was responsible for the banquet. 

In 1988, Valeriia’s father was sent to work at a machine-building plant in Bulgaria, and he took his family with him. They lived in the town of Radomir. Since there were no programs to integrate children from the Soviet Union into local society, young Valeriia could not attend the local school. Instead, she studied at a boarding school for Soviet children in Sofia. She felt uncomfortable there, as she was very attached to her mother and could only come home on weekends. Valeriia believes she might have liked the boarding school more if she had been older. 

In 1989, when democratization began in Bulgaria, Valeriia’s family returned to Kramatorsk. Valeriia went back to the same school she had attended before the move. The collapse of the Soviet Union, for ten-year-old Valeriia, was mainly a time when something new began to appear in the city — cafés opened, and new clothing and food became available.

Growing up and first job in the first years of independence 

Valeriia Pimkina graduated from school in 1998. At that time, she was not sure what profession she wanted to pursue, so she enrolled at the Donbass Machine-Building Academy in the popular Finance and Credit study program. The studies were difficult and dull for her, as she was always more interested in the humanities. Valeriia never worked a single day in her field and somewhat regrets not obtaining an education more aligned with her interests, such as journalism. 

In 1999, Valeriia’s mother passed away. Initially, her relationship with her father and his new wife was strained, so she moved with her dog into the former family apartment, which was vacant. Around the same time, she got a job as a radio host on Europa Plus. She loved the work, but the pay was minimal. For many years, Valeriia hosted an evening show where listeners could call in or write letters to request a song, send greetings, or express their love to someone. These broadcasts made her very popular at the university. 

Studying in one of Kramatorsk’s most popular departments alongside the children of wealthy families, Valeriia spent her time accordingly. Her group organized car races around the city, went to lakes, and visited nightclubs. At first, the only nightclub in town was Nikaa. Later, a more “posh” club, Baks, opened.

Career in advertising and starting a family in the noughties

Valeriia Pimkina worked at Europa Plus until 2009. During her time there, in addition to being a radio host, she successfully ventured into the role of manager of the newly established advertising department, which she soon headed. At that time, salaries in the radio industry had increased.

During the Orange Revolution of 2004, Valeriia supported the candidacy of Viktor Yushchenko, considering Viktor Yanukovych and his supporters to be a group unworthy of representing the country.

Around this time, she and her husband were planning to have a child. Her pregnancy was difficult, and Valeriia often had to be on bed rest. She recalls the conditions in maternity hospitals and the attitude of the staff toward women as being horrendous. Her daughter was born on January 26, 2006, coincidentally on the birthday of Valeriia’s father.

In 2009, Europa Plus ceased its operations. Valeriia moved on to work in the marketing department of the Vostochny Proekt newspaper [Eastern Project]. Later, she worked in the advertising department of the internet company Satellite Service, where she met her second husband. In early 2013, their daughter was born.

In 2013, Valeriia began working at the independent publication Kramatorsk Post, which covers local news. There, she organized campaigns such as the domestic violence awareness campaign Don’t Stay Silent! and the Vyshyvanka Day in Kramatorsk event, along with other special projects.

Euromaidan in Kramatorsk and the temporary occupation

After supporting Viktor Yushchenko in 2004, Valeriia maintained her pro-European stance during the Euromaidan protests in 2013. She did this despite disagreements with her husband, who considered the protests to be a “waste of time.” Her younger daughter was very small at the time, and Valeriia attended the protests against Viktor Yanukovych’s pro-Russian policies while pushing a stroller. Although there were fewer people at the Euromaidan in Kramatorsk compared to, for example, Donetsk, she was pleased to see like-minded individuals. Eventually, the number of protesters grew, and Valeriia’s husband joined them.

After the annexation of Crimea, Valeriia began to fear that Russia would next attempt to seize the Donetsk and Luhansk regions. When her fears were realized, and Kramatorsk fell under the occupation of the militants of the self-proclaimed “Donetsk People’s Republic” (“DPR”), she, her husband, and their daughters endured many terrifying and dangerous moments. Initially, she participated in protests against the occupation, but by late April, these protests ceased as expressing political views had become life-threatening. At that time, people were being kidnapped and taken to “basements” — makeshift prisons and torture chambers — which made Kramatorsk residents too afraid to protest. Two of Valeriia’s friends, who were helping the Ukrainian military, were also taken to these “basements” and experienced horrific ordeals, according to her.

The real threat to Valeriia’s family’s lives emerged when the invaders began identifying families with children, intending to use them as human shields in case of “mop-ups” by Ukrainian forces. At that point, she and her family managed to escape to Berdyansk. They stayed there in a boarding house, and after hearing the news of Kramatorsk’s liberation, they returned home the very next day.

Between occupation and full-scale war

After months of occupation, Kramatorsk quickly recovered. The school where Valeriia’s older daughter studied was repaired by September, fixing the damage from shelling to ensure that classes could start on time.

Following the occupation of Donetsk itself, the administrative center of the Donetsk region was moved to Kramatorsk. According to Valeriia, the city changed rapidly. Festivals such as the literary and art festival Kalmius began to be held, along with concerts and sports competitions.

Valeriia and her like-minded friends helped the military, but as she admits, they were not fully “engaged” in the war effort. Many people did not truly believe that a full-scale war would begin. However, by the end of 2021, there was a palpable sense that war was looming. At that time, Valeriia and her husband were renovating their home and jokingly remarked about the futility of it, saying, “Why bother when the war is about to start — we can’t exactly take the furniture and curtains with us if we have to evacuate.”

The day before the invasion, she went down to check the shelter in their building, only to find it filled with all sorts of junk. She and her husband had a plan to evacuate the city; they filled the car’s tank with fuel and stocked up on cash and supplies.

However, the morning after the full-scale invasion began, their plans had to change. Valeriia’s husband decided to join the Territorial Defense Forces and later transitioned to the Armed Forces of Ukraine. Meanwhile, Valeriia began volunteering, providing soldiers with food, clothing, and other necessities.

Volunteering in Kramatorsk and family in Lviv

In March 2022, Valeriia took her daughters, along with their grandmothers and dogs, to Lviv but then returned to Kramatorsk. She describes Kramatorsk at the start of the full-scale war as a “black city,” where nothing was functioning, and food and military supplies had to be brought in from other cities, like Dnipro.

During this time, Valeriia, together with Vahe Mamikonian and Svitlana Zuieva, co-founded the charity foundation Vsi Poruch [Everyone Nearby]. The foundation provides food, medicine, and equipment to the military, as well as humanitarian aid to elderly people and low-income families.

In April 2022, Valeriia realized she had not seen her children for a long time, so she traveled to Lviv with some volunteer acquaintances. She recalls being surprised to find Mivina instant noodles on sale in the supermarkets there — something that was nearly impossible to find in Kramatorsk at the time.

As she was returning to Kramatorsk, her military contacts warned her against entering the city. This was just before the shelling of the Kramatorsk railway station on April 22, 2022.

Since then, Valeriia has been living in Lviv, from where she travels to Kramatorsk several times a month for volunteer work. She is amazed at how quickly Kramatorsk transformed from a dark, destroyed city into a clean and well-lit place. She continues her efforts with the Vsi Poruch volunteer hub and believes she cannot afford to get tired. Valeriia hopes to remember all the emotions she has experienced during the war so that she can later share them with her grandchildren. She believes that the pain from so many losses, the anger, and the fury towards the enemy will help future generations avoid the mistakes that led to the current war.

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Chtěla jsem být užitečná pro svou zemi

Valerija Pimkina má dvě dcery, dva psy, manžela vojáka a život mezi Lvovem a Kramatorskem. Ve Lvově, kam se vystěhovala na jaře roku 2022, může pracovat a žít v relativním bezpečí. V Kramatorsku pokračuje v dobrovolnické práci v centru „Všichni jsme si blízko“. Po válce plánuje pomáhat vojákům s rehabilitací a touží jet s manželem do Gruzie.

Rodinné kontrasty

Valerija Pimkina se narodila v roce 1981 v Kramatorsku. Oba její rodiče byli inženýry. Otec Ihor Eduardovyč pocházel z rodiny sovětských intelektuálů z Lysyčansku a Severodoněcku v Luhanské oblasti. Pracoval v Novokramatorském strojírenském závodě a svou kariéru zahájil jako pomocník mistra. Po rozpadu Sovětského svazu pracoval v soukromém podniku „Alliance“, který vyráběl kovové výrobky. 

Matka Iryna (rozená Škljajeva) pocházela z rodiny, která se do Kramatorsku přestěhovala po rozkulačení. Prababička Polina jako dítě přežila hladomor a vyprávěla, jak tehdy její matce zemřela novorozená dvojčata. Dívka společně s mladším bratrem vykopala jámu do hliněné podlahy domu a tam je pohřbila. Obecně pro prababičku, s níž Valerija v dětství trávila hodně času, neexistovala žádná tabuizovaná témata. Vyprávěla o hladomoru a rozkulačení, otevřeně mluvila o svém odporu k Sovětskému svazu a ruskému jazyku. Doma mluvila ukrajinsky.

Valerijin otec byl stejně jako jeho rodina komunista, přestože četl zakázanou literaturu a poslouchal zahraniční hudbu. Rozpad Sovětského svazu se pro jeho rodinu stal velkou ranou. Měl skeptický postoj k tomu, že by se Ukrajina mohla osamostatnit. Naproti tomu matka i babička v celoukrajinském referendu v roce 1991 podpořily nezávislost.. 

Dětství v Kramatorsku a socialistickém Bulharsku 

Jednou z nejživějších vzpomínek Valerije Pimkiny na dětství jsou její cesty s rodiči do Gruzie. Dodnes má tuto zemi velmi ráda; věří, že má svou zvláštní vůni, a sní o tom, že tam po válce pojedou s manželem.

Jednou z nejdůležitějších rodinných událostí byly narozeniny malé Valerije. Její maminka pořádala domácí oslavy, na které zvala přátele, pekla medovník a vymýšlela pro děti soutěže a zábavu. Někdy vzala dceru do kavárny „Hajane“ nebo „Kolobok“. V „Hajane“ připravovali pravou kávu, a Valerija tam poprvé ochutnala ledovou kávu.

Valerija jako dítě milovala atmosféru oslav, zejména Dne strojařů. V Kramatorsku byl význam tohoto svátku srovnatelný s celosvazovým Dnem říjnové revoluce. Po oficiální části oslav se strojaři scházeli k domácím hostinám. V rodině Pimkinových otec bavil hosty hudbou a matka měla na starosti hostinu. 

V roce 1988 otce paní Valerije poslali pracovat do strojírenského závodu v Bulharsku, kam s sebou vzal i svou rodinu. Žili ve městě Radomir. Protože neexistovaly žádné programy pro integraci dětí ze Sovětského svazu do místní společnosti, malá Valerija nemohla navštěvovat místní školu. Učila se v té době v Sofii v internátní škole pro děti ze Sovětského svazu. Cítila se tam špatně, protože byla velmi vázaná na svou matku; domů ale mohla jezdit jen na víkendy. Paní Valerija připouští, že kdyby se do internátní školy dostala jako starší, líbilo by jí tam víc. 

Když v roce 1989 začaly v Bulharsku demokratizační reformy, rodina Pimkinových se vrátila do Kramatorsku. Dívka chodila do stejné školy jako před přestěhováním. Rozpad Sovětského svazu byl pro desetiletou Valeriji především dobou, kdy se ve městě začalo objevovat něco nového: otevíraly se kavárny, objevilo se neobvyklé oblečení a jídlo.

Dospívání a první zaměstnání v prvních letech nezávislosti 

Valerija Pimkina zakončila školu v roce 1998. V té době ještě nevěděla, jakému povolání se chce věnovat, a tak nastoupila na Donbaskou strojírenskou akademii, kde studovala tehdy populární obor „finance a úvěry“. Studium pro ni bylo náročné a nudné, protože ji vždy víc zajímaly humanitní obory. Valerija nikdy nepracovala ve svém oboru, a trochu lituje, že si nezvolila vzdělání, které by víc odpovídalo jejím zájmům, například v oboru žurnalistiky. 

V roce 1999 zemřela Valerijina matka. Vztahy s otcem a jeho novou ženou zpočátku neklapaly, a tak se se svým psem přestěhovala do bývalého bytu rodičů, který byl prázdný. Zároveň získala práci jako moderátorka v rádiu „Evropa Plus“. Práce se jí velmi líbila, ale velmi málo tam platili. Valerija Pimkina po řadu let vedla večerní vysílání, kam mohli posluchači zavolat nebo napsat dopis a požádat o písničku, předat pozdrav nebo vyznat někomu lásku. Díky tomuto vysílání se stala na univerzitě velmi známou. 

Valerija studovala na jedné z nejpopulárnějších fakult v Kramatorsku spolu s dětmi boháčů, a podle toho také trávila čas. Společnost, v níž se pohybovala, pořádala automobilové závody po městě, jezdila k jezerům a navštěvovala noční kluby. Zpočátku byl jediným nočním klubem ve městě „Nikaa“. Později se otevřel ještě „honosnější“ klub „Baks“.

Kariéra v reklamě a založení rodiny po roce 2000

Valerija Pimkina do roku 2009 pracovala v rádiu „Europa Plus“. Právě tam si kromě moderování pořadů úspěšně vyzkoušela roli vedoucí nově vzniklého reklamního oddělení, a brzy se stala jeho vedoucí. V té době se platy v rozhlase zvýšily.

Během oranžové revoluce v roce 2004 Valerija podporovala kandidaturu Viktora Juščenka, zatímco Viktora Janukovyče a jeho příznivce považovala za „zločineckou bandu“, která není hodna být tváří země.

V té době s manželem plánovali dítě. Těhotenství bylo těžké, paní Valerija byla často v nemocnici na jeho udržení, a tehdejší podmínky v porodnicích a přístup personálu k ženám považuje za otřesné. Její dcera se narodila 26. ledna 2006, v den narozenin svého dědečka, Valerijina otce. 

V roce 2009 „Evropa Plus“ ukončila činnost. Valerija Pimkina přešla do marketingového oddělení novin „Vostočnyj projekt“ („Východní projekt“). Později pracovala v reklamním oddělení internetové společnosti „Satellite Service“. Právě tam se seznámila se svým druhým manželem. Na začátku roku 2013 se jim narodila dcera.

V roce 2013 začala Valerija Pimkina pracovat v nezávislém deníku „Kramatorsk Post“, který informuje o životě města. Zde mimo jiné organizovala osvětovou kampaň o domácím násilí „Nemlč!“, „Den vyšyvanky v Kramatorsku“ a další speciální projekty. 

Euromajdan v Kramatorsku a dočasná okupace

Poté, co v roce 2004 podpořila Viktora Juščenka, v roce 2013 během Euromajdanu důsledně podporovala proevropský směr vývoje země. Zpočátku tak činila navzdory nedorozumění s manželem, který protesty považoval za „absolutní hovadinu“. Její mladší dcera byla v té době úplně maličká, takže paní Valerija chodila na protesty proti proruské politice Viktora Janukovyče s kočárkem. Na Euromajdanu v Kramatorsku nebylo tolik lidí jako například v Doněcku, ona ale ráda viděla podobně smýšlející lidi. Nakonec protestujících přibylo a přidal se k nim i Valerijin manžel.

Po anexi Krymu se začala obávat, že se Rusko pokusí zmocnit Doněcké a Luhanské oblasti. Poté, co se její obavy naplnily a Kramatorsk se ocitl pod okupací ozbrojenců teroristické organizace „Doněcká lidová republika“ („DLR“), prožili ona, manžel i dcery mnoho děsivých a nebezpečných okamžiků. Paní Valerija nejprve chodila na mítinky proti okupaci, ty se ale od konce dubna přestaly konat, protože vyjadřování politického postoje se stalo životu nebezpečným. Pak začali unášet lidi „do sklepů“, to znamená brát je do zajetí a házet do mučíren, takže obyvatelé Kramatorsku se už báli účastnit mítinků. Dvě kamarádky paní Valerije, které pomáhaly ukrajinské armádě, se také dostaly „do sklepa“, kde podle jejích slov zažily hrozné věci. 

Skutečné ohrožení života rodiny Valerije Pimkiny se objevilo, když okupanti začali zjišťovat, kde žijí rodiny s dětmi, aby je mohli v případě čistky ve městě použít jako živé štíty. Tehdy se jí s dětmi a manželem podařilo odjet do Berďansku. Žili tam v penzionu, a po zprávě o osvobození Kramatorsku se následující den vrátili domů.

Mezi okupací a totální válkou

Po měsících okupace se Kramatorsk velmi rychle obnovoval. Školu, do níž chodila starší dcera paní Valerije, do září opravili a odstranili škody způsobené ostřelováním, takže vyučování mohlo začít včas.

Po okupaci samotného Doněcku bylo centrum Doněcké oblasti přemístěno do Kramatorsku. Podle slov paní Valerije se město velmi rychle změnilo. Začaly se zde pořádat festivaly, například literární a umělecký festival „Kalmius“, konaly se koncerty a sportovní soutěže. 

Valerija Pimkina s podobně smýšlejícími lidmi pomáhala vojákům, ale, jak přiznává, plně „zaměření“ na válku nebyli. V možnost zahájení totální války lidé příliš nevěřili. Avšak už koncem roku 2021 všichni cítili, že to doslova „visí ve vzduchu“. Paní Valerija s manželem zrovna v té době rekonstruovali byt a vtipkovali, říkali, prý k čemu to je, když má začít válka – při evakuaci si přece s sebou nebudou brát nábytek a záclony.

V předvečer invaze paní Valerija sešla dolů zkontrolovat kryt v domě. Zjistila, že je zaplněn různými nepotřebnými věcmi. S manželem měli v plánu opustit město, takže natankovali do auta plnou nádrž a udělali si zásoby potravin a peněz v hotovosti.

Avšak následujícího rána po zahájení totální invaze museli plány změnit. Manžel paní Valerije se rozhodl připojit k jednotkám teritoriální obrany, odkud později vstoupil do řad Ozbrojených sil Ukrajiny. A sama Valerija Pimkina začala pracovat jako dobrovolnice a zásobovat vojáky potravinami, oblečením a dalšími věcmi.

Dobrovolnictví v Kramatorsku a rodina ve Lvově

V březnu 2022 odvezla paní Valerija své dcery spolu s babičkami a psy do Lvova a sama se vrátila domů. Kramatorsk na začátku totální války popisuje jako černé město, v němž nic nefungovalo a kam bylo nutné dovážet potraviny a munici pro armádu z jiných měst, například z Dnipru. 

V té době se spolu s Vahe Mamikonyanem a Svitlanou Zujevou stala spoluzakladatelkou charitativního fondu „Všichni jsme si blízko“. Tento fond zabezpečuje zásobování armády potravinami, léky a municí a také poskytuje humanitární pomoc starším lidem a rodinám s nízkými příjmy.

V dubnu 2022 si Valerija Pimkina uvědomila, že už velmi dlouho neviděla své děti, proto jela se známými dobrovolníky do Lvova. Vzpomíná, jak ji překvapilo, když viděla, že se tam v supermarketech prodávají instantní potraviny Mivina – v Kramatorsku se tehdy téměř nedaly koupit. 

Když se vracela do Kramatorsku, známí vojáci ji varovali, aby do města nejezdila. Bylo to těsně před ostřelováním kramatorského nádraží 22. dubna 2022. 

Od té doby žije paní Valerija ve Lvově, odkud několikrát měsíčně jezdí do Kramatorsku věnovat se dobrovolnické práci. Je překvapená, jak rychle se Kramatorsk proměnil z černého zničeného města v čisté a osvětlené. Pokračuje ve své činnosti v dobrovolnickém centru „Všichni jsme si blízko“ a má za to, že si nemůže dovolit únavu. Chtěla by si zapamatovat všechny emoce, které kvůli válce zažila, aby o nich později mohla vyprávět svým vnoučatům. Doufá, že bolest z tolika ztrát, hněv a vztek na nepřítele pomohou v budoucnu vyvarovat se chyb, které vedly k současné válce.