The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Наталія Попова Natalia Popova (* 1960)

• народилась 1960 року в селищі Роти Бахмутського району на Донеччині

• у п’ятирічному віці втратила частину сім’ї внаслідок залізничної катастрофи

• навчалась в інтернаті села Луганка на Кіровоградщині

• опанувала фах квітникарки в Макіївці

• 46 років пропрацювала на Новокраматорському машинобудівному заводі, де пройшла шлях від садівниці до інженерки першої категорії

• у 1991 році народила сина

• на початку 2000-х років стала виховницею у місцевому осередку «Пласту»

• у 2014 році брала участь у проукраїнських мітингах у Краматорську

• тимчасово виїжджала з окупованого бойовиками «ДНР» Краматорська на Хмельниччину

• повернувшись до звільненого міста після 5 липня 2014 року, почала волонтерити

• навесні 2015 року спостерігала повалення пам’ятника Леніну в Краматорську

• наприкінці березня 2022 року виїхала з Краматорська у Львів, де живе й волонтерить нині

You can find the English-language version below

Český překlad příběhu se nachází pod ukrajinskou a anglickou verzí

Наталія Попова все життя пропрацювала на Новокраматорському машинобудівному заводі, хоча в дитинстві мріяла захищати природу. Після смерті чоловіка стала виховницею у краматорському осередку «Пласту», куди самостійно записався її син. У своєму гуртку багато уваги приділяла саме природі, відкриваючи пластунам нестереотипну Донеччину. Поки її син захищає Україну на війні з Росією, волонтерить у Львові для українських військових. 

Німа родинна історія 

Наталія Василівна Попова народилась 1960 року в селищі Роти, що неподалік Бахмута на Донеччині. 

Батько Василь народився у 1926 році за кілька тисяч кілометрів від дому, у Казахській АРСР. Як батькова родина там опинилася, пані Наталія не знає: «Якось тоді не цікавилися ми. Не можу сказати, а тепер нема в кого спитати». Мама ж народилася в Україні кількома роками пізніше, у 1930-му. Це був час «великого зламу», коли в Радянському Союзі почалися радикальні перетворення — примусове об’єднання селянських господарств у колгоспи та надшвидка індустріалізація. 

Хоч обидві родини пережили Голодомор 1932–1933 років, в радянські часи пані Наталія про це не знала. Радянська влада заперечувала масовий штучний голод, від якого постраждали як українці, так і казахи, тому згадувати про це було небезпечно. Якось пані Наталія чула від сусіда про те, що в голодні роки за взятий з колгоспного поля колосок розстрілювали навіть дітей. Уже після здобуття Україною незалежності, за президентства Віктора Ющенка, вона змогла більше дізнатися про ці події. 

Коли Наталії було п’ять, її мама, брат і сестра загинули під колесами потяга, повертаючись зі школи з Попасної. Дівчинка залишилась із батьком. До четвертого класу вчилася поруч з домом — у селі Відродження. Після того, як школу закрили, стала ученицею в школі-інтернаті в сусідньому селищі Луганське. Це було безпечніше, адже не потрібно було щоденно їздити на навчання потягом. 

З відстані часу дитинство попри все видається пані Наталії щасливим. Один з її найяскравіших спогадів — приїзд двоюрідного брата з Магадана, де він працював на золотих копальнях. Приїхавши додому з певними заощадженнями, брат запитав, який подарунок вона би хотіла. «А я так думаю, то все в мене є, нічого мені не треба. <...> Дитинство, молодість проходили якось. Все добре було». 

Скільки себе пам’ятає, у дитинстві завжди хотіла захищати природу. «Мені здається, що мене ніхто не підкупив би. Я б їх штрафувала і наполягала б на тому, щоб були очисні [споруди]». Професія, яку обрала після завершення школи, була пов’язана із дитячою мрією, хоч і не напряму. 

Садівниця, інженерка, туристка 

Фах здобувала в Макіївці — вивчала квітникарство. Завершивши навчання, за розподілом потрапила на Новокраматорський машинобудівний завод (НКМЗ). Позаяк відповідної спеціальності там не було, дівчину оформили на посаду садівника. Зазвичай цю нескладну роботу виконували жінки старшого віку. Молоді дівчата, які приїхали працювати на завод, а серед них і Наталія, прагнули більшого. За власним запитом її оформили працювати в один з цехів заводу. Паралельно з роботою дівчина навчалася у машинобудівному технікумі й невдовзі стала інженеркою першої категорії у механозбиральному цеху. Цій роботі жінка віддала 46 років.

Пані Наталії подобалося працювати на заводі, який опікувався дозвіллям своїх робітників: постійно влаштовували екскурсії, виїзди на природу, концерти та інші розважальні події. Вона пишалася тим, що працює на одному з найбільших заводів важкого машинобудування: «На проходну йдеш, така лавина народу йде. Люди в три зміни працювали. Тоді гордість така була, знаєте, що ти йдеш в це місце, працюєш».

Оскільки природа завжди вабила пані Наталію, у Краматорську вона долучилася до діяльності туристичного клубу. Разом з іншими ентузіастами ходила в похід на Кавказ. Спорядження брали на прокат у спеціалізованому магазині, а намети шили самі. Подорож була непростою, але інтерес до місцевої природи допомагав іти далі. 

Через якийсь час, вже після розпаду Радянського Союзу, пані Наталія й сама організовуватиме походи в гори. Однак це будуть українські Карпати, а поруч ітимуть вихованці «Пласту».

«Станиця Пласт Краматорськ»

З майбутнім чоловіком Наталія Попова познайомилася на дискотеці в гуртожитку. Він так само працював на заводі. 1991 року, коли Україна проголосила незалежність, у подружжя народився син. Життя тривало, як і раніше. Пані Наталія отримала власне житло — якраз підійшла черга, у яку вона стала, коли тільки-но почала працювати на заводі.

Коли дитині було десять, чоловік пішов з життя. «Я до цього була зовсім не готова», — згадує вона. На той час син навчався в українській гімназії. Невдовзі після смерті батька він сам записався до «Пласту». Пані Наталія не заперечувала, але тоді зовсім не мала уявлення, чим займаються пластуни. Пізніше дізналася, що це національна скаутська організація України, спрямована на патріотичне виховання молоді. Відвідуючи батьківські збори пластунів, вона поступово зацікавилась діяльністю організації. Згодом їй запропонували стати виховницею для дітей молодшого шкільного віку в місцевому пластунському осередку. Відтоді «Пласт» став частиною її життя. 

Вона регулярно супроводжувала своїх вихованців на змагання та спартакіади до інших міст, зокрема Києва, Маріуполя, Коломиї та Кремінної. Проте найчастіше вихідні проводили на природі, мандруючи до блакитних озер на річці Лиман поблизу рідного міста. Хоч жінка і не втілила свою дитячу мрію працювати у сфері охорони природи, у «Пласті» займалася тим, що їй справді до вподоби, — відкривала пластунам природу Донеччини. Для пані Наталії Донеччина — це не лише шахти й терикони, але й Крейдяні гори та запах степу: «Це неймовірно, це не передати. Це тільки треба його відчути».

Зима і весна 2014 року в Краматорську

Коли почався Євромайдан, син Наталії Попової, студент одного з донецьких вишів, одразу долучився до протестів у Києві. «А я з роботи, помню, як прийшла, як глянула, що там робиться. Включила телевізор і дивлюся, що там робиться. Боже, шини горять, бруківку кидають, стріляють. Боже, так страшно стало. Я помню, прийшла, на коліна упала, молилася, щоб все благополучно завершилося», — пригадує вона ті дні.

23 лютого 2014 року пані Наталія брала участь у панахиді за загиблим під час Революції гідності краматорцем Іваном Пантелєєвим. Тоді група тітушок (непрофесійних найманців, яких влада використовувала для сутичок і перешкоджання діяльності активістів Майдану в 2014 році) закидала присутніх яйцями. Чоловіки мусили захищати священника від цих провокацій, утворивши живий ланцюг. Напруга зростала.

Навесні Наталія Попова долучалася до акцій на підтримку України в Краматорську. Пригадує, що міліція виявилася геть не готовою до протистояння бойовикам самопроголошеної «Донецької народної республіки» («ДНР»). На блокпостах стояли місцеві маргінали — «нормальні люди там не стояли». 

У ті дні проукраїнські сили міста збиралися біля пам’ятника Шевченку, а проросійські — біля пам’ятника Леніну. «Те середовище, де я працювала на НКМЗ, було більш проросійське. Хоча там і патріоти були, нас набагато менше було», — пригадує пані Наталія. Йдучи на роботу, вона чула, як у натовпі велися розмови про те, що «западенці прийдуть і будуть тут нас вішать». Вони відтворювали тези російської пропаганди, які пані Наталії здавалися абсурдними. Символічне протистояння перенеслося і на одну зі стін заводу. На ній то з’являвся, то зникав під фарбою інших кольорів синьо-жовтий прапор України.

Окрім місцевих маргіналів, серед бойовиків «ДНР» були й росіяни. Наталія Попова впізнавала їх за специфічною російською мовою, якою в Краматорську не говорили: «Що це були росіяни, це точно я можу сказати, бо я з ними балакала». Їй доводилося повертатися з роботи через їхній блокпост, який розташовувався біля місцевого відділу міліції. Щоразу пані Наталії хотілося сказати чужинцям щось дошкульне, і вона себе не стримувала: «Я не боялася. Просто хотілося провокувати їх».  

Коли почались бої за Краматорськ, жінка виїхала з міста, мала два місяці відпустки. Цей час провела у родичів на Хмельниччині. Тим часом її син пішов на війну добровольцем, хоч і не мав військової підготовки. 

Ґудбай, Ленін 

Коли 5 липня 2014 року українські військові звільнили місто після майже тримісячної окупації бойовиками «ДНР», пані Наталія одразу повернулася додому: «Приїхала в Краматорськ, виходжу з автобуса — дика тишина така. Ні людей, ні машин, тихо так. Жуть, звісно».

Після звільнення місто поверталось до життя. Обласний центр перенесли з окупованого Донецька до Краматорська. «Все було нормально. Поверталися, люди працювали. Тільки ж все одно війна йшла, гибли хлопці», — каже пані Наталія.

17 квітня 2015 року півтори тисячі людей провели мирну акцію «Краматорськ — це Україна», присвячену річниці проукраїнського мітингу 2014 року. У ній брала участь і Наталія Попова. «Якраз хода наша підходить, так. І в цей момент валять Леніна. Він так нахиляється, нахиляється. Ми зразу бігом, всі підбігли. Таке щастя було», — згадує вона. За словами пані Наталії, про те, що під час ходи планується знесення пам’ятника, знало обмаль людей, інакше цьому б обов’язково завадили. 

Волонтерство, «Пласт» і передчуття повномасштабного вторгнення

Після повернення до Краматорська Наталія Попова включилась у волонтерську діяльність. Переважно займалася плетінням маскувальних сіток для військових. Волонтери приносили свою тканину, фарбували її і з цих матеріалів плели маскувальне покриття. «Боже, я як спомню цю війну з [20]14-го року, у хлопців взагалі нічого не було», — каже пані Наталія й уточнює, що не було досить ні одягу, ні взуття, ні їжі.

Попри те що місто поверталося до звичного життя, жінка відчувала наростання напруги: «У мене чогось таке відчуття було, що я знала, що колись війна буде, але не знала коли...». До можливого загострення збройного конфлікту з Росією готували також і дітей у «Пласті»: вчили дивитися, де можна заховатись, розповідали, які документи треба мати з собою. 

Коли 24 лютого 2022 року пролунали перші вибухи, Наталія Попова подумала, що почалась гроза. Втім швидко зрозуміла, що відбулось. Заплакала, бо зрозуміла, що син знову піде воювати. Чоловіки Краматорська масово йшли до військкоматів, а пані Наталія зайнялася волонтерством. Пригадує: «Сидіти вдома було просто нестерпно». Серед людей почувалася набагато краще. Пізніше все ж виїхала до родичів на Хмельниччину, а згодом перебралась до Львова: «Я теж думала, що мені з собою брати? Питаю у сина: що мені з собою брати? Він каже, мам, то, що береш з собою на пластові табори, то й бери. Я наплечник склала. Те, що саме необхідне. Нічого лишнього абсолютно зовсім. Я навіть пам’ятаю, що не взяла з собою однострій пластовий». Два роки не верталась додому. Лише у 2024 році на Новий рік поїхала у Краматорськ на два місяці, прибрала вдома і повернулась у Львів.

Сьогодні, навесні 2024-го пані Наталія продовжує волонтерити у Львові, допомагаючи на волонтерській кухні для військових. До волонтерів потрапила за оголошенням у соціальних мережах. Поштовхом долучитися став допис військового про те, що у Львові волонтерить більше іноземців, ніж самих львів’ян. 

«Коли мене питають, коли закінчиться війна, я кажу, коли Росія розпадеться на частини, тільки тоді можуть українці видихнути», — каже вона. А поки повертається до своїх щоденних справ: готує для військових і чекає на повернення сина з війни.

________________________________________

Natalia Popova has worked at the Novokramatorsk Machine-Building Plant all her life, although as a child she dreamed of protecting nature. After her husband’s death, she became an educator at the Kramatorsk branch of the Ukrainian Scouting organization Plast, which her son joined on his own. In her group, she paid a lot of attention to nature, introducing the non-stereotypical Donetsk region to the Plast members. While her son is defending Ukraine in the war with Russia, she volunteers in Lviv for the Ukrainian military. 

A mute family story 

Natalia Popova was born in 1960 in the village of Roty, near Bakhmut in the Donetsk region. 

Her father, Vasyl, was born in 1926 several thousand kilometers away from home, in the Kazakh SSR. Natalia does not know how her father’s family ended up there, “Somehow we were not interested then. I cannot say, and now there is no one to ask.” Her mother was born in Ukraine a few years later, in 1930. It was the time of the Great Break, when the Soviet Union began radical transformations, such as the forced unification of peasant farms into collective farms and extremely rapid industrialization. 

Although both families survived the Holodomor of 1932-1933, Natalia was unaware of this in Soviet times. The Soviet government denied the massive man-made famine that affected both Ukrainians and Kazakhs, so mentioning it was dangerous. Once Natalia heard from a neighbor that during the famine years, even children were shot for taking an ear of grain from a collective farm field. After Ukraine gained independence, under the presidency of Viktor Yushchenko, she was able to learn more about these events. 

When Natalia was five, her mother, brother, and sister were killed in a train accident on their way home from school in Popasna. The girl stayed with her father. Until the fourth grade, she studied near her home in the village of Vidrodzhennia. After the school was closed, she became a student at a boarding school in the neighboring village of Luhanske. It was safer because she did not have to travel to school by train every day. 

Looking back, Natalia’s childhood seems happy despite all the hardships. One of her most vivid memories is of her cousin’s visit from Magadan, where he worked at a gold mine. When he came home with some money, he asked her what gift she would like. “I think I have everything, I don’t need anything. <...> My childhood and youth went by somehow. Everything was fine.” 

As long as she can remember, she has always wanted to protect nature as a child. “It seems to me that no one would be able to bribe me. I would have fined them and insisted that they build treatment [facilities].” The career she chose after graduation was related to her childhood dream, though not directly. 

A gardener, engineer, and tourist

She studied floriculture in Makiivka. After graduating, she was assigned to the Novokramatorsk Machine-Building Plant (NKMZ). Since there was no corresponding position for her, she was hired as a gardener. This simple job was usually done by older women. The young girls who came to work at the plant, including Natalia, wanted more. At her own request, she was hired to work in one of the plant’s shops. Alongside her work, she studied at a machine-building college and soon became a first-category engineer in the mechanical assembly shop. She devoted 46 years of her life to this job.

Natalia liked working at the plant, which took care of its employees’ leisure time: they regularly organized excursions, outings, concerts, and other entertainment events. She was proud to work at one of the largest heavy industry factories, “When you go to the checkpoint, there is an avalanche of people. People worked in three shifts. There was such pride then, you know, that you go to this place to work.”

As nature has always attracted Natalia, she joined a hiking club in Kramatorsk. Together with other enthusiasts, she went hiking in the Caucasus. They rented equipment from a specialized store and made their own tents. The trip was not easy, but her interest in the local nature helped her to keep going. 

Some time later, after the collapse of the Soviet Union, Natalia would organize hiking trips herself. However, it would be in the Ukrainian Carpathians, and she would be accompanied by Plast members.

“Stanytsia Plast Kramatorsk”

Natalia Popova met her future husband at a disco in her dormitory. He also worked at the factory. In 1991, when Ukraine declared its independence, the couple had a son. Life went on as usual. Natalia got her own apartment - it was the first in the queue she had joined when she had just started working at the plant.

When their child was ten, her husband passed away. “I wasn’t ready for it at all,” she recalls. At the time, her son was studying at a Ukrainian gymnasium. Shortly after his father’s death, he enrolled in Plast on his own. Natalia did not object, but at the time she had no idea what Plast members did. Later she found out that it was a national Scouting organization in Ukraine aimed at patriotic education of young people. While attending Plast parent meetings, she gradually became interested in the organization’s activities. Later, she was offered a job as an educator for primary school children in a local Plast chapter. Since then, Plast has been a part of her life. 

She regularly accompanied her students to competitions and sports days in other cities, including Kyiv, Mariupol, Kolomyia, and Kreminna. However, most weekends were spent outdoors, traveling to the blue lakes on the Lyman River near her hometown. Although she did not fulfill her childhood dream of working in the field of nature conservation, she did what she really enjoyed in Plast - she introduced the nature of Donetsk region to Plast members. For Natalia, the Donetsk region is not only mines and waste heaps, but also the chalk mountains and the smell of the steppe, “It’s incredible, it’s indescribable. You just have to feel it.”

Winter and spring 2014 in Kramatorsk

When Euromaidan began, Natalia Popova’s son, a student at a Donetsk university, immediately joined the protests in Kyiv. “I remember coming home from work and seeing what was happening there. I turned on the TV and watched what was happening. Oh, my God, tires were burning, cobblestones were being thrown, gunfire. God, I was so afraid. I remember coming in, falling to my knees, praying that everything would end well,” she recalls those days.

On February 23, 2014, Natalia took part in a memorial service for Ivan Panteleev, a resident of Kramatorsk who was killed during the Revolution of Dignity. At that time, a group of titushky (unprofessional mercenaries used by the authorities to provoke clashes and obstruct the activities of Maidan activists in 2014) threw eggs at the audience. The men had to protect the priest from these provocations by forming a human chain. The tension was growing.

In the spring, Natalia Popova joined rallies in support of Ukraine in Kramatorsk. She recalls that the police were completely unprepared to confront the militants of the self-proclaimed “Donetsk People’s Republic” (“DPR”). The checkpoints were manned by local marginalized people - “normal people wouldn’t stand there.” 

In those days, the city’s pro-Ukrainian forces gathered near the Shevchenko monument, while the pro-Russian forces gathered near the Lenin monument. “The environment where I worked at NKMZ was more pro-Russian. Although there were patriots there, too, there were much fewer of us.,” Natalia recalls. 

On her way to work, she heard people in the crowd talking about how “Western [Ukrainians] will come and hang us here.” They were reproducing the messages of Russian propaganda, which Natalia found absurd. The symbolic confrontation also moved to one of the walls of the plant. The blue and yellow flag of Ukraine kept appearing and vanishing under coats of paint of other colors.

In addition to local marginalized people, Russians were also among the “DPR” militants. Natalia Popova recognized them by the distinctive way they spoke Russian, not spoken in Kramatorsk, “I can say for sure that they were Russians because I talked to them.” She had to return from work through their checkpoint, which was located near the local police station. Each time, Natalia did not hold back when she wanted to say something hurtful to the strangers, “I wasn’t afraid. I just wanted to provoke them.”  

When the fighting for Kramatorsk began, she left the city and had two months of vacation. She spent this time with her relatives in the Khmelnytskyi region. Meanwhile, her son joined the army as a volunteer, even though he had no prior military training. 

Goodbye, Lenin

When the Ukrainian forces liberated the city on July 5, 2014, after almost three months of occupation by the “DPR” militants, Natalia immediately returned home, “I arrived in Kramatorsk, got off the bus, and it was so quiet. No people, no cars, it was so quiet. It was eerie, of course.”

After the liberation, the city came back to life. The regional center was moved from occupied Donetsk to Kramatorsk. “Everything was fine. People were returning, working. But the war was still going on, our boys were dying,” says Natalia.

On April 17, 2015, one and a half thousand people held a peaceful rally “Kramatorsk is Ukraine” dedicated to the anniversary of the pro-Ukrainian rally in 2014. Natalia Popova took part in it. “As our procession approached, the Lenin statue was being knocked down. He was tilting, tilting. We immediately ran, everyone ran up close to it. We were very happy then,” she recalls. 

According to Natalia, few people knew that the monument was going to be demolished during the rally, otherwise someone would have interfered with it. 

Volunteering, Plast, and a premonition of the full-scale invasion

After returning to Kramatorsk, Natalia Popova became involved in volunteer activities. She was mainly engaged in weaving camouflage nets for the military. Volunteers would bring their own fabric, dye it, and weave a camouflage covering from these materials. “God, when I think back to this war in [20]14, the guys had nothing at all,” Natalia says, adding that they were short on clothes, shoes, and food.

Despite the fact that the city was returning to normal life, she felt the tension mounting, “I had a feeling that I knew there would be a war one day, but I didn’t know when...” Children in Plast were also prepared for a possible escalation of the armed conflict with Russia: they were taught to look for places to hide, and told what documents they needed to have with them. 

When the first explosions occurred on February 24, 2022, Natalia Popova thought it was a thunderstorm. However, she quickly realized what had happened. She started to cry because she realized that her son would go to war again. The men of Kramatorsk were going to military registration and enlistment offices en masse, and Natalia started volunteering. She recalls, “Staying at home was just unbearable.” 

She felt much better among people. Later, she moved to her relatives in the Khmelnytskyi region, and then moved to Lviv: “I also thought about what I should take with me. I asked my son what I should take with me. He said, ‘Mom, whatever you normally take with you to Plast camps, that’s what you take.’ I packed my backpack. I packed the essentials. Nothing unnecessary at all. I even remember that I didn’t take my Plast uniform with me.” She did not return home for two years. Only in 2024, on New Year’s Eve, she went to Kramatorsk for two months, cleaned her house, and returned to Lviv.

Today, in the spring of 2024, Natalia continues to volunteer in Lviv, helping in a volunteer kitchen for the military. She joined the volunteers following an announcement on social media. The impetus to join was a soldier’s post about how there are more foreigners volunteering in Lviv than Lviv residents. 

“When people ask me when the war will end, I say when Russia falls apart, only then can Ukrainians catch their breath,” she says. In the meantime, she goes back to her daily routine: cooking for the military and waiting for her son to return from the war.

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

Natalia Popova pracovala celý život v Novokramatorském strojírenském závodě, i když v dětství snila o ochraně přírody. Po smrti manžela se stala vedoucí v kramatorské pobočce ukrajinské skautské organizace „Plast“, kam se sám přihlásil její syn. Ve svém oddílu věnovala velkou pozornost zejména přírodě a odkrývala členům „Plastu“ nestereotypní Doněckou oblast. Nyní, když její syn brání Ukrajinu ve válce proti Rusku, pracuje ve Lvově jako dobrovolnice pro ukrajinskou armádu. 

Němý rodinný příběh 

Natalia Vasylivna Popova se narodila v roce 1960 ve vesnici Roty nedaleko Bachmutu v Doněcké oblasti. 

Její otec Vasyl se narodil v roce 1926 několik tisíc kilometrů od domova v Kazašské ASSR. Jak se tam jeho rodina dostala, Natalia neví: „Nějak nás to tehdy nezajímalo. Nedokážu to říct a teď už se nemám koho zeptat.“ Matka se narodila v roce 1930 na Ukrajině. Byla to doba „velkého zlomu“, kdy v Sovětském svazu začaly radikální transformace – nucené slučování rolnických hospodářství do kolchozů a překotná industrializace. 

Obě rodiny přežily hladomor v letech 1932–1933, paní Natalia o tom ale v sovětských dobách nic nevěděla. Sovětské úřady popíraly rozsáhlý uměle vyvolaný hladomor, jímž utrpěli jak Ukrajinci, tak Kazaši, proto bylo nebezpečné se o něm zmiňovat. Jednou slyšela od souseda, že v letech hladomoru mohli za klásek obilí sebraný z kolchozního pole zastřelit i děti. Teprve po získání nezávislosti Ukrajiny, když se stal prezidentem Viktor Juščenko, se mohla o těchto událostech dozvědět víc.

Když bylo Natalii pět let, její matka, bratr a sestra zahynuli pod koly vlaku, když se vraceli ze školy v Popasně. Dívka zůstala sama s otcem. Až do čtvrté třídy chodila do školy nedaleko svého domova ve vesnici Vidrodžennia. Pak ji ale zavřeli, a ona přestoupila na internátní školu v sousední vesnici Luhanske. Bylo to bezpečnější, protože nemusela každý den dojíždět do školy vlakem. 

Navzdory všemu se s odstupem času zdá, že paní Natalia měla šťastné dětství. Jednu z nejživějších vzpomínek má na to, jak se její bratranec vrátil z Magadanu, kde pracoval ve zlatých dolech. Přijel domů s nějakými úsporami a zeptal se jí, jaký dárek by si přála. „Já si myslím, že mám všechno, nic nepotřebuji. <…> Dětství a mládí nějak prošly. Všechno bylo dobré.“ 

Kam až její paměť sahá, v dětství vždycky chtěla chránit přírodu. „Myslím, že by mě nikdo nepodplatil. Dávala bych jim pokuty a trvala bych na tom, aby stavěli čistírny [odpadních vod].“ Povolání, které si vybrala po ukončení studia, s jejím dětským snem souviselo, i když nepřímo. 

Zahradnice, inženýrka, turistka 

Mladá Natalia vystudovala květinářství v Makijivce. Po ukončení studia se na umístěnku dostala do Novokramatorského strojírenského závodu (NKMZ). Protože tam pro ni nebyla vhodná specializace, zaměstnali ji jako zahradnici. Byla to jednoduchá práce, jakou obvykle vykonávaly starší ženy. Mladé dívky, které přišly do závodu pracovat, chtěly něco víc. Stejně tak Natalia. Na vlastní žádost se nechala přidělit na práci do jedné z závodních dílen. Souběžně s prací začala studovat vyšší strojní průmyslovou školu a brzy se stala inženýrkou první kategorie ve strojní montážní dílně. V tomto zaměstnání strávila čtyřicet šest let.

Závod se staral o volný čas svých zaměstnanců: pravidelně pro ně pořádal exkurze, výlety do přírody, koncerty a další zábavné akce. Paní Natalia tam pracovala ráda. Byla hrdá na to, že pracuje v jednom z největších závodů těžkého strojírenství: „Přijdeš na vrátnici, tam jde taková lavina lidí… Lidé pracovali na tři směny. Víte, tehdy panovala taková hrdost, že pracuješ na tomto místě.“

Protože paní Natalii vždycky lákala příroda, zapojila se do činnosti turistického oddílu v Kramatorsku. Spolu s dalšími nadšenci se vydávali na túry na Kavkaz. Vybavení si půjčovali ve specializovaném obchodě a stany si vyrobili sami. Tyto túry nebyly snadné, ale zájem o místní přírodu jí pomáhal vytrvat. 

Později, už po rozpadu Sovětského svazu, bude paní Natalia sama organizovat výlety do hor. Budou to ale ukrajinské Karpaty a budou s ní chodit členové organizace „Plast“.

„Plast Kramatorsk“

Budoucí manžel Natalii Popovy pracoval ve stejném závodě. Seznámili se spolu na diskotéce na koleji a v roce 1991, kdy Ukrajina vyhlásila nezávislost, se manželům narodil syn. Život běžel dál jako dřív. Paní Natalia byla zapsaná v pořadníku na vlastní byt, a právě když začala pracovat v továrně, na ni přišla řada.

Když bylo synovi deset let, manžel jí zemřel. „Vůbec jsem na to nebyla připravená,“ vzpomíná. Její syn v té době studoval na ukrajinském gymnáziu. Krátce po otcově smrti se sám zapsal do mládežnické organizace „Plast“. Paní Natalia nic nenamítala, ačkoli v té době vůbec netušila, co členové „Plastu“ dělají. Později se dozvěděla, že to je národní skautská organizace na Ukrajině zaměřená na vlasteneckou výchovu mládeže. Díky účasti na rodičovských schůzkách „Plastu“ se postupně začala zajímat o činnost organizace. Později dostala nabídku pracovat jako vedoucí dětí mladšího školního věku v místní pobočce „Plastu“. Od té doby se „Plast“ stal součástí jejího života. 

Pravidelně doprovázela své svěřence na soutěže a spartakiády do jiných měst včetně Kyjeva, Mariupolu, Kolomyje a Kreminny. Většinu víkendů však trávili venku a toulali se kolem modrých jezer na řece Lyman poblíž rodného města. Paní Natalia si sice nesplnila dětský sen pracovat v oblasti ochrany přírody, v „Plastu“ ale dělala to, co ji opravdu bavilo – seznamovala děti s přírodou Doněcké oblasti. Doněcká oblast pro ni nejsou jen doly a haldy; jsou to také křídové hory a vůně stepi: „Je to něco neskutečného, nedá se to popsat. To musíš prostě pocítit.“

Zima a jaro roku 2014 v Kramatorsku

Když začal Euromajdan, syn Natalii Popovy, student jedné z doněckých univerzit, se okamžitě připojil k protestům v Kyjevě. „Přišla jsem z práce; vzpomínám si, jak jsem přišla domů a podívala se, co se tam děje. Zapnula jsem televizi a dívám se, co se tam děje. Panebože, hoří tam pneumatiky, házejí dlažební kostky, střílí se tam. Bože, bylo to tak strašné. Vzpomínám si, jak jsem přišla, padla na kolena a modlila se, aby všechno dobře dopadlo,“ vzpomíná na ty dny.

Dne 23. února 2014 se paní Natalia zúčastnila panychidy za občana Kramatorsku Ivana Pantelejeva, který zemřel během Revoluce důstojnosti. Tehdy skupina titušků (neprofesionálních žoldáků, které úřady v roce 2014 využívaly ke střetům s aktivisty Majdanu a k maření jejich činnosti) házela na přítomné vejce. Muži museli vytvořit lidský řetěz, aby před těmito provokacemi ochránili kněze. Napětí narůstalo.

Na jaře se Natalia Popova zapojila do akcí na podporu Ukrajiny v Kramatorsku. Vzpomíná, že policie nebyla na střet s ozbrojenci samozvané „Doněcké lidové republiky“ („DLR“) vůbec připravena. Na kontrolních stanovištích stáli místní lidé z okraje společnosti. „normální lidé tam nestáli“. 

Proukrajinské síly se tehdy ve městě shromažďovaly u Ševčenkova pomníku, zatímco proruské u pomníku Lenina. „Prostředí, kde jsem pracovala v NKMZ, bylo spíš proruské. I když tam byli i patrioti, bylo nás ale mnohem méně,“ vzpomíná paní Natalia. Cestou do práce slyšela, jak si lidé v davu povídají, že „přijdou ‚zápaďáci‘ [obyvatelé západní Ukrajiny] a budou nás tu věšet“. Reprodukovali teze ruské propagandy, které se paní Natalii zdály absurdní. Symbolická konfrontace se přesunula i na jednu ze zdí závodu. Na ní se tu objevovala, tu pod nánosem jiných barev mizela modro-žlutá vlajka Ukrajiny.

Kromě místního společenského odpadu byli mezi ozbrojenci „DLR“ také Rusové. Natalia Popova je poznala podle specifické ruštiny, kterou se v Kramatorsku nemluvilo: „Mohu s jistotou říct, že to byli Rusové, protože jsem s nimi mluvila.“ Z práce se musela vracet přes jejich kontrolní stanoviště, které si zřídili poblíž místní policejní stanice. Paní Natalia pokaždé měla chuť těm cizincům říct něco, čím by je dopálila, a nijak se nezdržovala: „Já jsem se nebála. Prostě jsem je chtěla provokovat.“ 

Když začaly boje o Kramatorsk, opustila město a vzala si dvouměsíční dovolenou. Strávila tu dobu u svých příbuzných v Chmelnycké oblasti. Její syn mezitím šel do války jako dobrovolník, přestože neměl žádný vojenský výcvik. 

Gudbáj, Lenine! 

Když 5. července 2014 ukrajinská armáda po téměř tříměsíční okupaci ozbrojenci „DLR“ osvobodila město, Natalia se okamžitě vrátila domů: „Přijela jsem do Kramatorsku, vystupuji z autobusu, a je tu takový klid. Žádní lidé, žádná auta, takové ticho. Prostě hrůza.“

Po osvobození se město vrátilo k životu. Oblastní centrum bylo přeneseno z okupovaného Doněcku do Kramatorsku. „Všechno šlo dobře. Lidé se vraceli, pracovali. Jenže válka pořád probíhala, kluci [vojáci] umírali,“ říká paní Natalia.

Dne 17. dubna 2015 se Natalia Popova s dalšími patnácti sty lidmi zúčastnila pokojné akce „Kramatorsk je Ukrajina“ věnované výročí proukrajinského mítinku v roce 2014. „Náš průvod přichází – a v tu chvíli kácejí Lenina. On se tak naklání, naklání… Okamžitě jsme běželi, všichni přiběhli. Byli jsme tak šťastní,“ vzpomíná. Myslí si, že o plánu zbourat během pochodu pomník, vědělo jen málo lidí, jinak by tomu určitě zabránili. 

Dobrovolnictví, „Plast“ a očekávání totální invaze

Po návratu do Kramatorsku se Natalia Popova zapojila do dobrovolnické činnosti. Zabývala se především pletením maskovacích sítí pro armádu. Dobrovolníci přinášeli vlastní kusy látek, barvili je a používali je k výrobě maskovacích sítí. „Bože, když si vzpomenu na tu válku v roce [20]14, kluci neměli vůbec nic,“ říká paní Natalia a dodává, že nebyl dostatek oblečení, bot ani jídla.

Ačkoli se město vracelo k normálnímu životu, paní Natalia cítila, jak v ní narůstá napětí: „Z nějakého důvodu jsem měla takový pocit…, věděla jsem, že jednou bude válka, ale nevěděla jsem kdy…“ Na možnou eskalaci ozbrojeného konfliktu s Ruskem připravovali i děti v „Plastu“: učili je hledat úkryty a říkali jim, jaké doklady je třeba mít u sebe. 

Když 24. února 2022 zazněly první výbuchy, Natalia Popova si myslela, že začala bouřka. Rychle jí však došlo, co se stalo. Rozplakala se, protože si uvědomila, že její syn půjde znovu bojovat. Muži z Kramatorsku se hromadně chodili hlásit na vojenskou správu a paní Natalia začala pracovat jako dobrovolnice. Vzpomíná: „Sedět doma bylo prostě nesnesitelné.“ Mezi lidmi se cítila mnohem lépe. Později přece jen odjela ke svým příbuzným do Chmelnycké oblasti a potom se přestěhovala do Lvova: „Také jsem přemýšlela, co mám vzít s sebou. Ptám se syna: Co si mám s sebou vzít? On říká: Mami, vezmi to, co bereš na tábory ‚Plastu‘. Sbalila jsem batoh. Jen to nejnutnější. Dokonce si vzpomínám, že jsem s sebou nevzala ani uniformu ‚Plastu‘.“ Dva roky se domů nevracela. Až v roce 2024 na Nový rok přijela na dva měsíce do Kramatorsku, uklidila dům, a vrátila se do Lvova.

Dnes, na jaře roku 2024, paní Natalia pokračuje v dobrovolnické činnosti ve Lvově a pomáhá v dobrovolnické kuchyni pro vojáky. K dobrovolníkům se přidala na základě inzerátu na sociálních sítích. Impulsem pro ni byl příspěvek jednoho vojáka o tom, že ve Lvově pracuje jako dobrovolník víc cizinců než samotných Lvovanů. 

„Když se mě ptají, kdy válka skončí, říkám, že až se Rusko rozpadne na kusy, teprve pak si Ukrajinci budou moct vydechnout,“ říká. Zatím se vrací ke své každodenní činnosti: vaří pro vojáky a čeká na návrat svého syna z války.