Наталія Попова Natalia Popova

* 1960

  • На Майдан от як їздили, в мене якраз син не закінчив ще інститут, в Донецькє, цей вищий, де він навчався. І зразу поїхав на Майдан. А я з роботи, помню, як прийшла, як глянула, що там робиться. Включила телевізор і дивлюся, що там робиться. Боже, шини горять, бруківку кидають, стріляють. Боже, так страшно стало. Я помню, прийшла, на коліна упала, молилася, щоб все благополучно завершилося. І все-таки, навєрно, Бог є на світі, бо тоді був вітер і дим якраз пішов туди на «Беркут», а не на наших хлопців і дівчат. Боже, таке страхіття було, що не дай Бог. — А як син вирішив поїхати на Майдан? — Так. Він вирішив на Майдан — поїхав. Він тоді приїхав, і назад я йому, помню, ще бігала купляла теплу курточку, бо воно ж зима була, холодно, щоб не замерз. А тоді війна, він добровольцем пішов воювать. І тоже ж ніде він в армії не служив. І кажу: «Сина, а як ти без підготовки, без нічого?». Він каже: «А що, єслі не йдуть ті воювати, хто потрібно, щоб воювали, захищали, то тоді прийдеться нам».

  • Ну, бачите, мешканці у нас тут різноманітні. Одні за, другі проти. Те середовище, де я працювала на НКМЗ [Новокраматорський машинобудівний завод], там більше проросійське середовище було. Хоча там і патріоти були, нас набагато менше було. Я от можу розказати такий случай, коли на… у нас там вже інструментальний цех, і така стіна біля нього, біля ЦЗЛ була. І отак-от один день ідеш, дивишся — прапор України крашений синьо-жовтий. На наступний день ідеш — вони його вже запятнали красной краской. Наступний день ідеш — вже опять, хто малював, — опять наш прапор [намалювали]. І довго вони так мінялися. А потім вже хтось взяв і закрасив сірим кольором, і це все припинилося. І там же ж у нас ще на заводі стояв Лєнін. Тоже і на ньому малювали, і його краской обливали. Лєніна не так давно і зняли, бо закрите акціонєрне общєство, і туди не розрішали входити, хотя вже тоді міняли і улиці, і все, а Лєніна не трогали.

  • Ну, знаєте, от якщо ми вже тоді бачили, що вони стали, де наша міліція, поліція, вони там стояли, ці росіянє. Росіянє там були, бо я російську мову дуже знаю. І з оружем вишагував. <…> Я кожний день після роботи ходила імєнно мимо цієї поліції. Дивилася, чи наш прапор висить, чи не висить. І кожного разу наблюдала з оружиєм оцих шагающіх взад-вперьод. Їм, видать, <…> дали оружиє, і почувствовали свою власть. Що це були росіяни, це точно я можу сказать, бо я з ними балакала, пока йшла, я з ними балакала, пока проходила мимо. І приходила додому, казала: сину, кажу… А він каже: «Мам, ти шо? Він же з оружиєм, він же може тебе вистрелить, і всьо». Оце наскільки хотілося їх, знаєте, провоцировать, що не передать. І от помню, наша Марина со Славянска, та тоже каже: «У мене тоже таке було, я, — каже, — надівала вишиванку, сідала на ровер і по площаді їздила». Там, де вони були, представляєте? Оце такий-от протест був. — А що ви їм говорили, що ви з ними балакали? — Я матюкалася. А вони мені матюкали. — Ви не боялися? — Я ж кажу, що не боялась. Просто хотілося провоцировать їх, і всьо. Не боялась. Просто не задумувалась над тим, що могли буть якісь послєдствія. Бо я так по ходу, поки йшла, матюкала їх.

  • Відчувалося. Ми дітей даже пластунів готували до цього. Розповідали їм, що як вони в школу ходили, щоб вони дивилися, де можна заховаться, єслі шо. В «Пласті» взагалі перша медична допомога — це єсть таке. І як себе вести, що виключать вдома. Як батькам нагадувать, щоб вони не забули там все повиключати, що, які документи з собою нада мать. Це все ми розказували і готували дітей до цього. А як началася ця війна, так взагалі це… Рано так оце як бомбануло, думаю: «Боже, що це таке?». Зразу до вікна — думала, що це гроза... А потом думаю: ні, це не гроза, це війна. Сіла на кроваті, сиджу, думаю: що ж мені дєлать? Будить сина чи хай ще поспить? Посиділа, посиділа, тоді розбудила. Кажу: «Вова, війна началася». Начала плакать. Бо розуміла, що в мене дитина знову піде воювать.

  • О, я вже розповідала, що якраз хода наша підходе — і в цей момент валять Лєніна. Він так нахиляється, нахиляється. Ми зразу бігом, всі підбігли. Таке щастя було, всі пригали, скакали, радувалися, що нарешті цього Леніна позбулися. Він такий пустотєлий. Дуже раді тоді були. Я кажу: харашо, що ніхто не знав, що його будуть скидать. А так би стопудово лягли б там трупами, не дали б його скинути. А його скинули, потом пізніше намалювали герб України. Так старалися на нього не наступать, щоб обходить його. А тоді ще з 2014 року, оцей період, столби красили синьо-жовтим. Вихідний, даже після роботи ми збиралися, ходили красили. Хоча мені на роботі казали: «Що це таке — столби красять?». Нам приємно було, що воно якось красиво виглядало. По-друге, щоб бачили, що це Україна.

  • Full recordings
  • 1

    Kramatorsk, Donetsk region , 04.04.2024

    (audio)
    duration: 01:32:19
Full recordings are available only for logged users.

Ви не уявляєте, які в Краматорську класні краєвиди

Наталія Попова під час інтерв'ю, 2024 р.
Наталія Попова під час інтерв'ю, 2024 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Наталія Попова — інженерка, виховниця «Пласту» та волонтерка. Народилась 1960 року на Донеччині. У п’ятирічному віці втратила маму, брата та сестру внаслідок нещасного випадку, тому навчалася в інтернаті. Опанувала фах квітникарки, після чого за розподілом потрапила на Новокраматорський машинобудівний завод. Там пропрацювала 46 років: пройшла шлях від садівниці до інженерки першої категорії. У 2000-х роках через захоплення сина «Пластом» стала виховницею у місцевому осередку національної скаутської організації. Це допомогло їй пережити втрату чоловіка. У своєму гуртку багато уваги приділяла природі, відкриваючи пластунам нестереотипну Донеччину. Навесні 2014 року, коли Краматорськ захопили бойовики «ДНР», брала участь у проукраїнських мітингах. Під час боїв за Краматорськ ненадовго виїхала з міста. Повернувшись, почала волонтерити — плела маскувальні сітки. Після початку повномасштабного вторгнення виїхала до Львова, де проживає й волонтерить нині, навесні 2024 року, чекаючи на сина з війни.