Halyna Reshetnyk Галина Решетник

Ну, можете собі уявити – через всю Україну, через всю Росію, через Урал, Новосибірськ, Омськ, Томск, Красноярськ, і там вже по… по Лєні, по Вітіму, по Мамі, баржАми, і ведмеді на нас нападали, і я то пам’ятаю, бо десь зупинялися, а нас супроводжували таким ка… катєром, там енкаведісти були на катєрах, і вони вкрали в ведмедиці десь маленьке ведмежа, і можете собі, шо вона виробляла. Вона за нами пливла, вона ревіла, вона лізла на ту баржу, там таке робилося, Боже мій! І вот, я така ше мала, але я то запам’ятала.

тато був ковалем, і коли… вот… хотілось би трохи про батьків… в 39-му, коли прийшли, як казали тоді і зараз совєти, тато служив в польській армії, в уланах був, тут під Кременцем, в Біла Криниці, там були польські казарми, він був класним верх… вершником і його взяли навіть на перепоховання в Кракові [рипить крісло]… бачите, як з пам’яті… Хтось з присутніх: Пілсудського. Г.Р. Пілсудського. Він був… я все хотіла взнати і думаю: ну там десь в архівах повинні бути ті знімки, що він там, бо то ж не всіх… шо таке українець на перепохованні Пілсудського. Настільки він був… і мав він приймати участь в тій війні німецько-польській, проте щось там якась в нього травма, і його заставили… заставили, щоб він підготував коней на зміну, а товариші поїхали, і він не встиг ту зміну їм підготувати, бо їх вже розбили німці. Улани йшли на конях проти танків німецьких. Він був свідком, як втікала польська влада через вот Білу Криницю на Румунію, він їх всіх бачив. То… то вот що я хотіла сказати, такий, знаєте, варіант. І тому він вже не приймав участь в тій війні і взагалі вже як такої Польщі і не стало як держави, вже була під німцями, він переодягнувся в таку… в парадну форму, коня взяв гарного і поїхав от по тій трасі Кременець – Дубно, добре, що його зустріли люди, які сказали: вже йдуть совєтскі танки, і якщо вони побачать в польському когось, то вже він додому не доїде. І тому він все то все скинув і, як то кажуть, лісами добрався до хати.

53-ий рік, смерть… нас викликали туди, на площу, наша вчителька, ну то мені 12 років, наша вчителька по радіо тому такому, знаєте, гучномовцю, чорний був, коли почула, впала на тротуар, коли… шо він вмер, от, а ми тихенько сміялись. Ну ми вже були такі… після того мене викликали в комендатуру, от, і сказали: «Вы свободны. Можете ехать на Украину. Дети за родителей не отвечают». Ето я так запам’ятала, ну я вже була, шо ж мені вже було дванадцять. «Вы свободны. Дети за родителей не отвечают». А я так, ну… так буркнула… так буркнула: «А в три года отвечали».