The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Наталія Романова Nataliya Romanova (* 1973)

• народилась 10 травня 1973 року в Краматорську Донецької області

• у 1990–1994 роках навчалась у Слов’янському державному педагогічному інституті, здобула фах педагога-психолога

• 1994 року почала працювати в бібліотеці Краматорського економіко-гуманітарного інституту

• у 1998–2001 роках навчалась у Харківській академії культури за спеціальністю «бібліотекознавство та бібліографія»

• 2006 року почала займатися підприємницькою діяльністю

• у 2013–2014 роках була учасницею Євромайдану в Краматорську та Києві

• у 2014 році стала співзасновницею мережі магазинів військових товарів «Воєнторг» (з 2022 року «Укрвійськторг»)

• 17 лютого 2016 року нагороджена відзнакою Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції»

• у 2016 році стала членкинею ГО «Асоціація жінок “Пані”»

• у травні 2019 року стала головою цієї громадської організації

• у лютому 2022 року, на початку повномасштабної війни Росії проти України, безкоштовно забезпечувала військових одягом з підприємства «Укрвійськторг»

• у березні 2022 року евакуювалася з Краматорська й оселилась із родиною у Львові

You can find the English-language version below

Česká verze celého příběhu následuje po ukrajinském originálu a anglickém překladu

Наталія Романова — підприємиця та психологиня з Краматорська. У 2014 році вона з чоловіком опинилася на Євромайдані. Тоді її життя поділилося на «до» та «після». Тепер за її спиною багато років волонтерської діяльності на користь української армії, досвід окупації та звільнення рідного міста й евакуація звідти після початку повномасштабної війни з Росією.

«Дитинство — то найщасливіша пора»

Наталія Романова (у дівоцтві Судак) народилась 10 травня 1973 року в Краматорську. Тут під час навчання зустрілися її батьки — Віктор Григорович, який походив із села Мечебилове на Харківщині, і Тетяна Олексіївна, родина якої проживала в передмісті Краматорська. 

Батько пані Наталії працював на Новокраматорському машинобудівному заводі, а мама була бухгалтеркою та машиністкою. Бабусі та дідусі працювали хто в колгоспі, хто на заводі. Дідусь із бабусею навіть на пенсії продовжували утримувати домашнє господарство, обробляли поля — саме завдяки цьому родина навіть у важкі часи не бідувала.

Пані Наталія не пам’ятає, щоб її родині чогось не вистачало або щоб її батькам не виплачували зарплатню. У радянські часи, коли багато товарів були дефіцитними, у селі часто можна було знайти те, чого не було в місті. Юна Наталія полюбляла стояти в чергах, адже можна було в цей час читати, а читати вона дуже любила. У шкільні та університетські роки багато часу приділяла навчанню. Була і піонеркою, і комсомолкою. Але обов’язкове відвідування парадів сприймала не як вияв ідеологічних поглядів, а радше як можливість зустрітися з друзями, як своєрідний «клуб за інтересами».

Своє дитинство пані Наталія вважає дуже щасливим періодом. Вона була єдиною дитиною в сім’ї, завжди отримувала вдосталь уваги і турботи. Гадає, що родина берегла її від усього поганого. Рідне місто в її спогадах постає красивим, спокійним і безпечним.

«Дідусь не любив говорити про війну»

У дитинстві Наталія Романова разом з батьками щотравня приїжджала до дідуся. Він пройшов Другу світову війну як танкіст. Дівчинка вітала його з Днем Перемоги, дарувала червоні тюльпани та підписувала листівки. Дідусь говорити про війну не любив. 

Бабуся пані Наталії, Олена, у молодості, під час німецької окупації Краматорська, була вивезена на примусові роботи до Австрії. Працювала в приватному господарстві у місті Лінц. Господарі ставилися до неї добре. Вона тужила за домом, але завжди вірила, що колись зможе повернутися. Згадуючи її історію, пані Наталія сподівається, що колись також повернеться до рідного Краматорська, і жартує, що планує тоді жити на два міста, адже встигла полюбити Львів.

1990-ті: навчання, бібліотекарство та початки підприємництва

Наталія Романова завжди мала талант до гуманітарних предметів, зокрема любила українську та англійську мови. З дитинства мріяла бути вчителькою української мови та літератури, попри те що навчання в школі велося російською. 

У 1990 році вона вступила до Слов’янського педагогічного інституту, навчалася за спеціальністю «психологія педагогіки». Роки університетської освіти припали на період становлення незалежної України. Пані Наталія та її студентське оточення відчували ейфорію від здобуття Україною незалежності, передчували великі зміни в суспільстві та житті країни.

Вже на другому році навчання дівчина вийшла заміж. Зробила це радше через суспільні очікування: «У ті роки було непристойно у двадцять років бути неодруженою». Пізніше вони з чоловіком розлучилися, але зберегли добрі стосунки.

Після завершення навчання в педагогічному інституті пані Наталія працювала бібліотекаркою у Краматорському економіко-гуманітарному інституті. За її словами, тодішній ректор зміг створити в місті осередок культури і науки. Тут вона познайомилася зі своїм другим чоловіком, який був студентом інституту. Згодом у них народилась донька Влада.

На початку 2000-х років Наталія Романова здобула другу вищу освіту в Харківській державній академії культури за спеціальністю «бібліотекознавство та бібліографія». До 2011 року поєднувала роботу в бібліотеці та підприємницьку діяльність, яку вела спільно з чоловіком. Спершу працювали в компанії «Amway», а пізніше — у фітнес-центрі. У 2014 році, після початку війни, реагуючи на потреби української армії, заснували підприємство «Воєнторг» (згодом — «Укрвійськторг»), яке займалося пошиттям військового одягу. 

Євромайдан як переламний момент

У 2013–2014 роках Наталія Романова та її чоловік були учасниками Євромайдану. Спершу вони відвідували акції протесту в Краматорську. Пані Наталія була вражена тим, які озлоблені й «антисоціальні» люди приходили на своєрідний «антимайдан». Під час протестів у Краматорську вона раз-по-раз запитувала свого чоловіка: «Невже ці всі люди живуть з нами в одному місті?». Прибічників Євромайдану опоненти називали «бендеровцами». Однак на той час все обмежилося словесними образами. Переломною точкою для пані Наталії стало побиття студентів у Києві — доти вона не могла уявити, що щось подібне може відбуватися в Україні.

У лютому 2014 року вони з чоловіком повезли гуманітарну допомогу на Майдан у Києві. На той час серед учасників Революції гідності вже були перші загиблі. Пані Наталія дізналася, що на Майдані потрібні каски, але коли приїхала в Донецьк купувати їх, то з’ясувалось, що все вже розпродано. Зрештою, привезли на Майдан теплі речі та гроші й провели там деякий час. Про те, що вони з чоловіком у Києві, знала тільки їхня дванадцятирічна донька. 

Повернувшись додому, вони почували невизначеність: що буде далі? Відтак родина та оточення пані Наталії почали готуватися на випадок війни Росії проти України. І для неї самої, і для інших мешканців Краматорська Євромайдан, початок війни та окупація міста поділили час на умовні «до» та «після». «Після» для пані Наталії — це початок волонтерської діяльності, підтримка Збройних сил України (ЗСУ), організація розважальних заходів для військових у Краматорську.

«Найгірше, що могло з нами статися» — окупація Краматорська

У квітні 2014 року Краматорськ був окупований російськими військами. Наталія Романова лишалася в місті майже весь час до його звільнення 5 липня. Свою доньку-підлітку Владу подружжя відвезло в село до бабусі, де, вважали, буде безпечніше. Перебуваючи в окупації, пані Наталія з чоловіком і однодумцями допомагали українським військовим. Одним з її найбільших страхів того часу було потрапити «на підвал», тобто в окупантську катівню. Виходячи на вулицю, жінка про всяк випадок брала із собою цінні речі, щоб мати шанс відкупитися.

Деокупація Краматорська застала пані Наталію в Києві. Звідти вона поверталася, везучи гуманітарну допомогу для звільнених територій Донеччини та Запоріжжя. У цій волонтерській поїздці вона познайомилася з парамедикинею Юлією Паєвською (позивний Тайра), радником Офісу Президента України (до січня 2023-го) Олексієм Арестовичем, а згодом з генералом Кривоносом, який відповідав за оборону летовища у Краматорську. Знайомства з тих часів вона називає найціннішими у своєму житті.

Життя після звільнення: волонтерство та підготовка до повномасштабної війни

Після деокупації Краматорська пані Наталія та її близьке оточення продовжували волонтерську діяльність. Як учасниця, а згодом очільниця громадської організації «Асоціація жінок “Пані”», вона допомагала проводити низку розважальних культурних заходів для військових. Зокрема, стала співорганізаторкою футбольних матчів для ветеранів спільно з ФК «Маестро», до якого належать відомі митці України. Також надсилала різноманітну матеріальну допомогу бійцям на фронт. За цю діяльність у 2016 році отримала відзнаку Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції».

На день звільнення Краматорська в місті щороку проводили урочисті заходи, концерти, спортивні змагання. Мешканці переважно були переконані, що нічого гіршого за окупацію 2014 року з ними трапитись не може. У можливість повномасштабної війни вірилось мало, хоча багато хто, включно з родиною Наталії Романової, зробив деякі приготування про всяк випадок. 23 лютого 2022 року в місті відбувся мітинг єднання «Краматорськ — це Україна».

Евакуація і мрія про повернення: «Я буду цілувати землю»

Повномасштабне вторгнення застало Наталію Романову вдома — в ніч на 24 лютого 2022 року її розбудили коти, а коли вона спробувала знову заснути, то почула перші вибухи. Відтоді намагалася бути корисною військовим ЗСУ: підприємство «Укрвійськторг», де вона була співвласницею, безкоштовно роздавало одяг військовим у різних містах України. Згодом вони з партнерами підрахували, що роздали товарів на суму близько 4 мільйонів гривень.

На початку повномасштабної війни Наталія Романова з родиною переїхала до сестри в село під Краматорськом, а в середині березня прийняла рішення евакуюватися. Спершу родина оселилася в місті Стрий, а згодом переїхала до Львова. Тут пані Наталія продовжує вести родинний бізнес «Укрвійськторг», а також працює сімейною психологинею. 

Після евакуації вона жодного разу не була в рідному Краматорську, хоча досі підтримує тамтешні волонтерські проєкти. Ключ від свого помешкання вона віддала друзям, які залишились у місті, з умовою, щоб у її квартирі могли безкоштовно жити волонтери, медики, переселенці. Уявляючи собі повернення додому, пані Наталія говорить, що хотіла б обов’язково приїхати залізницею. Хоча після обстрілу Краматорського вокзалу у 2022 році їй стало важко уявляти вокзал як місце щасливих зустрічей.

Пані Наталію підтримують спогади про рідний Краматорськ, про сильних людей, які там залишились. Своїм онукам вона мріє розповісти про багато приємних зустрічей із військовими — наприклад, про те, як одного разу на її день народження знайомі воїни зустрічали її на вокзалі з квітами. Відколи покинула Краматорськ, пані Наталія жодного разу не змогла заплакати, які б важкі події не відбувалися в її житті. Як психологиня, вона пояснює це впливом надмірної психологічної напруги. І припускає: «Коли я повернусь додому, тоді, напевно, виплачусь».

________________________________________

Nataliya Romanova is an entrepreneur and psychologist from Kramatorsk. In 2014, she and her husband participated in the Euromaidan protests. Her life was then divided into “before” and “after.” Now, she has many years of volunteering for the Ukrainian army, experience of the occupation and liberation of her hometown, and evacuation from there after the outbreak of the full-scale war with Russia.

“Childhood is the happiest time”

Nataliya Romanova (née Sudak) was born on May 10, 1973, in Kramatorsk. Her parents, Viktor Hryhorovych, who came from the village of Mechebylove in Kharkiv region, and Tetiana Oleksiyivna, whose family lived in the suburbs of Kramatorsk, met here during their studies. 

Nataliya’s father worked at the Novokramatorsk Machine-Building Plant, and her mother was an accountant and a typist. Her grandparents worked either on a collective farm or at the plant. Even in retirement, her grandparents continued to run the household and cultivate the fields, which is why the family was never destitute, even in difficult times.

Nataliya does not remember her family lacking anything or her parents not being paid a salary. In Soviet times, when many goods were scarce, villages often had things that were not available in the city. Young Nataliya liked to stand in lines because she could read while waiting, and she loved to read. During her school and university years, she spent a lot of time studying. She was both a pioneer and a Komsomol member. However, she did not perceive the obligatory attendance of parades as a manifestation of ideological views but rather as an opportunity to meet friends, as a kind of “hobby club.”

Nataliya considers her childhood a very happy period. She was the only child in the family and always received plenty of attention and care. She believes that her family protected her from everything bad. In her memories, her hometown appears beautiful, calm, and safe.

“My grandfather did not like to talk about the war”

When she was a child, Nataliya Romanova and her parents used to visit her grandfather every May. He fought in World War II as a tank driver. The girl would congratulate him on Victory Day, give him red tulips, and sign postcards. Her grandfather did not like to talk about the war. 

Nataliya’s grandmother, Olena, was taken to Austria for forced labor when she was young during the German occupation of Kramatorsk. She worked in a private household in the city of Linz, where the owners treated her well. She was homesick but always believed that she would be able to return someday. Recalling her story, Nataliya hopes that someday she will also return to her native Kramatorsk and jokes that she plans to live in two cities, as she has already fallen in love with Lviv.

1990s: studying, librarianship, and the beginnings of entrepreneurship

Nataliya Romanova has always had a talent for the humanities, particularly Ukrainian and English. Since childhood, she dreamed of being a teacher of Ukrainian language and literature, despite the fact that the language of instruction at school was Russian. 

In 1990, she entered the Sloviansk Pedagogical Institute and studied the psychology of education. Her university years were during the formative years of independent Ukraine. Nataliya and her fellow students felt euphoric about Ukraine’s independence and anticipated great changes in society and the country’s life.

In her second year of study, she got married. She did so rather because of social expectations, “In those years, it was indecent to be unmarried at the age of twenty.” Later, she and her husband divorced but maintained a good relationship.

After graduating from the Pedagogical Institute, Nataliya worked as a librarian at the Kramatorsk Institute of Economics and Humanities. According to her, the then-rector managed to create a center of culture and scholarship in the city. It was here that she met her second husband, who was a student at the institute. Later, they had a daughter, Vlada.

In the early 2000s, Nataliya Romanova received her second degree at the Kharkiv State Academy of Culture, majoring in library science and bibliography. Until 2011, she combined her work at the library with her husband’s business. At first, they worked for Amway and, later, in a fitness center. In 2014, after the outbreak of the war, in response to the needs of the Ukrainian army, they founded the Voentorh company (later Ukrviysktorh), which was engaged in sewing military clothing. 

Euromaidan as a turning point

In 2013-2014, Nataliya Romanova and her husband participated in the Euromaidan. At first, they attended protests in Kramatorsk. Nataliya was amazed at how angry and “anti-social” people came to a kind of “anti-Maidan” rally. During the protests in Kramatorsk, she kept asking her husband, “Do all these people really live in the same city as us?” The opponents called the Euromaidan supporters “Banderites”. However, at that time, everything was limited to verbal abuse. The beating of students in Kyiv was the turning point for Nataliya. Until then, she could not imagine that something like this could happen in Ukraine.

In February 2014, she and her husband took humanitarian aid to the Maidan in Kyiv. At that time, the first deaths had already occurred among the participants of the Revolution of Dignity. Nataliya found out that the Maidan needed helmets, but when she came to Donetsk to buy them, it turned out that everything was already sold out. In the end, they brought warm clothes and money to the Maidan and spent some time there. Only their twelve-year-old daughter knew that she and her husband were in Kyiv. 

When they returned home, they felt uncertain about what would happen next. So Nataliya’s family and friends began preparing for the event of a Russian war against Ukraine. For her and other residents of Kramatorsk, Euromaidan, the outbreak of war and the occupation of the city divided time into a “before” and “after”. For Natalia, the “after” is the beginning of her volunteer work, support for the Armed Forces of Ukraine (AFU), and organization of entertainment events for soldiers in Kramatorsk.

“The worst thing that could have happened to us” — the occupation of Kramatorsk

In April 2014, Kramatorsk was occupied by Russian troops. Nataliya Romanova stayed in the city almost all the time until its liberation on July 5. The couple took their teenage daughter, Vlada, to her grandmother’s village, where they believed it would be safer. While under occupation, Nataliya, her husband, and like-minded people helped the Ukrainian military. One of her biggest fears at the time was to be taken to the “basement”, i.e. to the torture chamber of the invaders. When she went outside, she took valuables with her just in case so that she could have a chance to ransom herself.

The de-occupation of Kramatorsk caught Nataliya in Kyiv. She was on her way back from there, bringing humanitarian aid to the liberated territories of Donetsk and Zaporizhzhia regions. During this volunteer trip, she met paramedic Yuliya Payevska (call sign Taira), advisor to the Office of the President of Ukraine (until January 2023) Oleksiy Arestovych, and later General Kryvonos, who was responsible for the defense of the airport in Kramatorsk. She calls the connections from those times the most valuable in her life.

Life after liberation: volunteering and preparing for a full-scale war

After the de-occupation of Kramatorsk, Nataliya and her close circle of friends continued their volunteer work. As a member and later the head of the NGO Women’s Association Pani, she helped to organize a number of entertaining cultural events for the soldiers. In particular, she co-organized football matches for veterans together with FC Maestro, which includes well-known Ukrainian artists. She also sent various financial aid to soldiers on the frontline. For this activity, in 2016, she received the President of Ukraine’s award “For Humanitarian Participation in the Anti-Terrorist Operation”.

On the day of Kramatorsk’s liberation, the city annually held celebrations, concerts, and sports competitions. Residents were mostly convinced that nothing worse than the occupation of 2014 could happen to them. Few people believed in the possibility of a full-scale war, although many, including Nataliya Romanova’s family, made some preparations just in case. On February 23, 2022, the city held a rally of unity called Kramatorsk Is Ukraine.

Evacuation and the dream of returning: “I will kiss the soil”

The full-scale invasion caught Nataliya Romanova at home - on the night of February 24, 2022, cats woke her up, and when she tried to go back to sleep, she heard the first explosions. Since then, she has been trying to be useful to the Armed Forces of Ukraine: the Ukrviysktorh company, where she was a co-owner, distributed clothes to soldiers in different cities of Ukraine for free. Later, she and her partners estimated that they had distributed goods worth about UAH 4 million.

At the beginning of the full-scale war, Nataliya Romanova and her family moved to her sister’s house in a village near Kramatorsk before deciding to evacuate in mid-March. At first, the family settled in the city of Stryi, and later moved to Lviv. Here, Nataliya continues to run the family business Ukrviysktorh and also works as a family psychologist. 

Since the evacuation, she has never been to her hometown of Kramatorsk, although she still supports volunteer projects there. She gave the key to her apartment to her friends who stayed in the city on the condition that volunteers, doctors, and IDPs could live in her apartment for free. Imagining her return home, Nataliya says she would definitely like to take the train. However, after the shelling of Kramatorsk railway station in 2022, it became difficult for her to imagine the station as a place of happy meetings.

Nataliya finds support in her memories of her native Kramatorsk and the strong people who stayed there. She dreams of telling her grandchildren about the many pleasant encounters she had with the soldiers, such as the time when, on her birthday, her friends met her at the station with flowers. Since she left Kramatorsk, Nataliya has never been able to cry, no matter how tough the events in her life. As a psychologist, she explains this by the influence of excessive psychological stress. “When I return home, I will probably cry,” she confides.

________________________________________

Česká verze:

Natalia Romanova je podnikatelka a psycholožka z Kramatorsku. V roce 2014 se s manželem účastnila Euromajdanu. Tehdy se její život rozdělil na „před“ a „po“. Nyní má za sebou dlouholetou dobrovolnickou práci pro ukrajinskou armádu, zkušenost s okupací a osvobozením rodného města a také s evakuací odtud po vypuknutí totální války s Ruskem.

„Dětství bylo nejšťastnějším obdobím“

Natalia Romanova (rozená Sudak) se narodila 10. května 1973 v Kramatorsku. Zde se během studií setkali její rodiče. Otec Viktor Hryhorovyč pocházel z vesnice Mečebylove v Charkovské oblasti, matka Tetiana Oleksivna vyrostla na předměstí Kramatorsku.

Nataliin otec pracoval v Novokramatorském strojírenském závodě a matka byla účetní a písařka. Její prarodiče pracovali někdo v kolchozu, někdo v továrně. Dědeček s babičkou dokonce i v důchodu udržovali domácí hospodářství a obdělávali pole, a právě díky tomu rodina nestrádala ani v těžkých dobách.

Paní Natalia si nepamatuje, že by se jejich rodině něčeho nedostávalo nebo že by rodiče nedostávali výplatu. V sovětských dobách, kdy bylo mnohé zboží nedostatkové, se na vesnici často daly koupit věci, které ve městě nebyly k sehnání. Mladá Natalia ráda stála ve frontách, protože si při čekání si mohla číst, a ona četla velmi ráda. Během školních a univerzitních let trávila hodně času studiem. Byla pionýrkou i komsomolkou. Povinnou účast na přehlídkách však nevnímala jako projev ideologických názorů, ale spíš jako příležitost setkat se s přáteli, jako jakýsi „zájmový klub“.

Své dětství považuje Natalia Romanova za velmi šťastné období. Byla jediným dítětem v rodině a vždy se jí dostávalo dostatek pozornosti a péče. Myslí si, že ji rodina chránila před vším zlým. Rodné město se jí ve vzpomínkách jeví jako krásné, klidné a bezpečné.

„Dědeček nerad mluvil o válce“

V dětství Natalia Romanova každý rok v květnu jezdila s rodiči k dědečkovi, který ve druhé světové válce sloužil jako tankista. Dívka mu blahopřála ke Dni vítězství, dávala mu červené tulipány a podepisovala pohlednice. Dědeček ale o válce mluvil nerad.

Olena, babička paní Natalie, byla v mládí během německé okupace Kramatorsku odvezena na nucené práce do Rakouska. Pracovala na soukromé farmě nedaleko města Linec. Majitelé se k ní chovali dobře. Stýskalo se jí po domově, ale vždy věřila, že se jednou bude moct vrátit. Při vzpomínce na babiččin příběh paní Natalia doufá, že i ona se jednou vrátí do rodného Kramatorsku, a žertuje, že pak má v plánu žít ve dvou městech, protože už si stihla zamilovat i Lvov.

90. léta: studium, knihovnictví a počátky podnikání

Natalia Romanova měla vždycky talent na humanitní vědy, zejména měla ráda ukrajinštinu a angličtinu. Od dětství toužila stát se učitelkou ukrajinského jazyka a literatury, přestože ve škole bylo vyučování v ruštině.

V roce 1990 nastoupila na Slovjanský pedagogický institut na obor „pedagogická psychologie“. Roky jejího vysokoškolského studia připadly na období formování nezávislosti Ukrajiny. Natalia spolu s ostatními studenty prožívala euforii z toho, že Ukrajina získala nezávislost; s nadějí očekávali velké změny ve společnosti a celé zemi.

Ve druhém ročníku studia se dívka vdala. Udělala to spíš kvůli společenským očekáváním: „V těch letech bylo neslušné být ve dvaceti svobodná.“ S manželem se později rozvedli, zachovali si ale dobré vztahy.

Po vystudování pedagogického institutu pracovala Natalia jako knihovnice v Kramatorském ekonomickém a humanitním institutu. Tehdejší rektor podle ní dokázal ve městě vytvořit centrum kultury a vědy. Právě zde se seznámila se svým druhým manželem, který byl studentem institutu. Později se jim narodila dcera Vlada.

Na nultých let Natalia Romanova získala druhé vysokoškolské vzdělání na Charkovské státní akademii kultury v oboru „knihovnictví a bibliografie“. Do roku 2011 kombinovala práci v knihovně s podnikatelskou činností, kterou provozovali společně s manželem. Nejprve pracovali pro společnost „Amway“, později ve fitness centru. V roce 2014, po vypuknutí války, v reakci na potřeby ukrajinské armády založili podnik „Vojentorh“ (později „Ukrvijsktorh“), který se zabýval výrobou vojenského oblečení.

Euromajdan jako přelomový bod

V letech 2013–2014 se Natalia Romanova s manželem účastnili Euromajdanu. Nejprve navštěvovali protestní akce v Kramatorsku. Natalia byla ohromena tím, jak rozlícení a „asociální“ lidé přišli na takzvaný „antimajdan“. Během protestů v Kramatorsku se svého muže pořád ptala: „Vážně všichni tito lidé žijí s námi ve stejném městě?“ Odpůrci nazývali příznivce Euromajdanu „benderovci“. Nicméně pro tu chvíli se vše omezovalo na slovní urážky. Přelomovým momentem se pro Natalii stalo zmlácení studentů v Kyjevě; do té doby si nedokázala představit, že by se něco takového mohlo na Ukrajině stát.

V únoru 2014 s manželem odvezli humanitární pomoc na Majdan do Kyjeva. V té době už mezi účastníky Revoluce důstojnosti byly první oběti. Paní Natalia zjistila, že na Majdanu jsou potřeba helmy, ale když přijela do Doněcku, aby je koupila, ukázalo se, že vše už je vyprodané. Nakonec přivezli na Majdan teplé oblečení a peníze a strávili tam nějaký čas. O tom, že jsou s manželem v Kyjevě, věděla jen jejich dvanáctiletá dcera.

Když se vrátili domů, cítili nejistotu, co bude dál. Proto se Nataliina rodina a přátelé začali připravovat na případ války Ruska proti Ukrajině. Jak pro ni samotnou, tak pro další obyvatele Kramatorsku, Euromajdan, začátek války a okupace města rozdělily čas na „před“ a „po“. „Po“ pro Natalii znamená začátek její dobrovolnické práce, podporu Ozbrojených sil Ukrajiny (ZSU) a organizaci zábavných programů pro vojáky v Kramatorsku.

„Nejhorší, co nás mohlo potkat“ – okupace Kramatorsku

V dubnu 2014 Kramatorsk obsadila ruská okupační vojska. Natalia Romanova zůstala ve městě téměř po celou dobu až do jeho osvobození 5. července. Svou dospívající dceru Vladu odvezli manželé na vesnici k babičce, protože předpokládali, že tam bude bezpečněji. Během okupace Natalia s manželem a podobně smýšlejícími lidmi pomáhali ukrajinským vojákům. Jedním z jejích největších strachů v té době bylo, že skončí „ve sklepě“, tedy v mučírně okupantů. Když vycházela ven, pro jistotu si s sebou brala cennosti, aby měla šanci se vyplatit.

Deokupace Kramatorsku zastihla Natalii v Kyjevě. Vracela se odtud a vezla humanitární pomoc pro osvobozená území v Doněcké a Záporožské oblasti. Na této dobrovolnické cestě se seznámila s paramedičkou Julií Pajevskou (volací jméno Tiara), s Oleksiem Arestovyčem, tehdejším poradcem kanceláře prezidenta Ukrajiny (do ledna 2023) a později i s generálem Kryvonosem, který byl zodpovědný za obranu kramatorského letiště. Známosti z té doby označuje za nejcennější ve svém životě.

Život po osvobození: dobrovolnictví a příprava na opravdovou válku

Paní Natalia a lidé z jejího blízkého okruhu přátel pokračovali v dobrovolnické práci i po deokupaci Kramatorsku. Jako členka a později vedoucí nevládní organizace „Asociace žen ‚Paní‘“ pomáhala organizovat řadu zábavných kulturních akcí pro vojáky. Například se společně s fotbalovým klubem FC „Maestro“, v němž působí známí ukrajinští umělci, stala spoluorganizátorkou fotbalových zápasů pro veterány. Kromě toho také posílala různou materiální pomoc vojákům na frontu. Za tyto aktivity obdržela v roce 2016 cenu prezidenta Ukrajiny „Za humanitární účast v protiteroristické operaci“.

V den výročí osvobození Kramatorsku se ve městě každoročně konaly oslavy, koncerty a sportovní soutěže. Většina obyvatel byla přesvědčena, že nic horšího než okupace v roce 2014 se jim nemůže stát. Málokdo věřil v možnost totální války. Přesto mnozí, včetně rodiny Natalie Romanovy, pro každý případ provedli určité přípravy. Dne 23. února 2022 se ve městě konal mítink jednoty „Kramatorsk je Ukrajina“.

Evakuace a sen o návratu: „Budu líbat zemi“

Totální invaze zastihla Natalii Romanovu doma – v noci na 24. února 2022 ji probudily kočky, a když se snažila znovu usnout, uslyšela první výbuchy. Od té doby se snažila být užitečná ukrajinským ozbrojeným silám: podnik „Ukrvijsktorh“, jehož byla spolumajitelkou, zdarma distribuoval oblečení vojákům v různých městech Ukrajiny. Později se svými společníky spočítali, že rozdali zboží v hodnotě téměř čtyř milionů hřiven.

Na začátku totální války se Natalia Romanova s rodinou přestěhovala do domu své sestry ve vesnici nedaleko Kramatorsku a v polovině března se rozhodla pro evakuaci. Rodina se nejprve usadila ve městě Stryj, později se přestěhovala do Lvova. Zde paní Natalia pokračuje ve vedení rodinného podniku „Ukrvijsktorh“ a také pracuje jako rodinná psycholožka.

Od chvíle evakuace v rodném Kramatorsku nikdy nebyla, i když stále podporuje tamní dobrovolnické projekty. Klíče od svého bytu dala přátelům, kteří zůstali ve městě, pod podmínkou, že v jejím bytě mohou zdarma bydlet dobrovolníci, zdravotníci a vnitřní přesídlenci. Když si představuje svůj návrat domů, říká, že by určitě chtěla přijet vlakem. Přestože po ostřelování kramatorského nádraží v roce 2022 je pro ni obtížné si nádraží představit jako místo šťastných setkání.

Paní Natalii posilují vzpomínky na rodný Kramatorsk a na silné lidi, kteří tam zůstali. Sní o tom, že jednou bude svým vnoučatům vyprávět o mnoha příjemných setkáních s příslušníky armády, například o tom, jak ji jednou v den jejích narozenin na nádraží přivítali známí vojáci s květinami. Od chvíle, kdy opustila Kramatorsk, nedokázala paní Natalia nikdy plakat, ať už se v jejím životě děly jakkoli těžké věci. Jako psycholožka to přičítá vlivu nadměrného psychického stresu. „Až se vrátím domů, tak se pravděpodobně vypláču,“ připouští.