Наталія Романова Nataliya Romanova

Ще такий момент — знаєте, що було найстрашніше? Найстрашніше, що відбувалося під час окупації, про що думала я для себе, що, не дай бог, тебе схоплять на підвал. Кожного разу, коли виходила з квартири, я думала собі, як треба зручно вдягнутися, як треба зручно взутися, якби треба кудись бігти, якби падати. Як треба вдягнутися так, щоб бути непримітною. І я ще пам’ятаю, що я… Золотий годинник був, і я його сюди завжди надівала, ховала під рубашку чи під светр, під щось там таке. Думала: а це, якщо що, в разі чого може бути, щоб відкупитися. Якщо якийсь десь момент. Оце було найстрашніше, коли ти не знав, що з тобою буде, коли ти виходиш за поріг квартири. Бо були у нас такі моменти, коли дівчата возили допомогу в поля нашим військовим, їх вислідили оці уроди, і дівчата пережили дуже важкі моменти. Дуже важкі моменти. Слава богу, вони залишились живі, але пережили дуже багато. І оце в мене таке було, що… не те, що тебе поранять чи вб’ють, а що, не дай боже, тебе схоплять. І я ще раз кажу: напевно, то ангели-охоронці нас вели, Боженька вів, що все було добре.

Момент, коли вже дуже-дуже, наступив, напевно, коли побили студентів, коли я вже просто така собі: «Боже, що відбувається, не може такого бути». Тобто спочатку це все просто тусня, здається, а потім вже — як, не може... Хіба таке може бути в цій країні, хіба таке може бути з нами? В які роки ми живемо? Ні, такого не може бути. Тоді вже почали досить пристально слідкувати, що ж відбувається і як воно відбувається. Дуже, пам’ятаю, було холодно у лютому, сильно холодно. І ми не відривалися від новин: що відбувається в Києві, як відбувається. А потім ці всі страшні перші смерті. І в якийсь момент ми вирішуємо з чоловіком їхати на Майдан. Нікому нічого не кажемо, купуємо якийсь теплий одяг. Знайшли якісь контакти з киянами — це, здається, була організація чи «SOS Майдан» [«Євромайдан SOS»], чи «Євромайдан», я не пам’ятаю. Ми питаємося, чим допомогти, що треба. Вони кажуть: потрібні каски, потрібно то-то і то-то. Ми їдемо в Донецьк, намагаємось щось купити, а там вже нічого немає, там все розкуплено. Коротше, збираємо — я вже точно не пам’ятаю, що ми збирали, але намагалися зібрати по максимуму якісь корисні речі, — грузимо машину, збираємося їхати. А дитина — скільки їй було, 12 років. Ми збираємось їхати, і ми їй пишемо такий собі лист: «Владочка, якщо раптом щось станеться, то тут написано, що там, де там, як там, і що робити, куди йти, і де які гроші, де що і як з бізнесом». 12 років дитині. І вона каже: «Окей, я зрозуміла». — «Ми бабушкє з дєдушкой нічого не сказали, ми сказали, що ми там до родичів, щоб вони не хвилювалися, ми тільки тобі все кажемо, ти собі щоб знала, що все буде добре». Я зараз думаю — ненормальні. Краще б батькам сказали щось, бо дитина... Тобто ми на дитину в 12 років повісили таку відповідальність: ти знаєш, куди ми поїхали, ти знаєш, в разі чого, що тобі робити. Просто справа в тому, що в мене дитина, мені здається, завжди була настільки адекватною і дорослою, що я могла з нею у будь-якому віці проговорити будь про що і їй довіряти, і вона нам довіряла. По сьогоднішній день в нас з нею такі просто ідеальні стосунки, дай бог в добрий час сказати. Коротше, ми з чоловіком поїхали на Майдан. Поїхали на машині, і я пам’ятаю, як було страшно, було стрьомно. Доїхали нормально, зупинились у друзів під Києвом, а вони кажуть: «Чекайте, треба зрозуміти, що робити, де ви хочете бути корисними». Ми переночували і потім, пам’ятаю, зв’язалися з людьми, які сказали під’їжджати туди-то, залишити то-то. Якісь речі попривозили, якісь гроші, повіддавали, що могли. Оцей, знаєте, коли приїжджаєш в Київ після цих смертей, стан... Енергетика Майдану була настільки сильною, настільки була нереальною, ніби це не з тобою відбувається. Ми через це пройшли. Пам’ятаю, ми знайшли ту нашу донецьку палатку. Підходили туди, спілкувалися з людьми, таке враження, що всі один одного наче знали, якісь всі були близькі. Стан, з одного боку, — страх, біль, горе, розпач. А з іншого — дух оцієї боротьби, дух єдності, так разом вони були. Чоловік, пам’ятаю, ходив на якісь там чергування по Майдану. Щось там я намагалася робити. Якийсь час ми побули на Майдані, ми віддали те, що привезли, цю гуманітарку. Повернулися додому в Краматорськ, і тіпа: що робити далі?

А бабуся моя була в полоні. Спочатку їх забрали в Німеччину, потім в Австрію. І бабуся — є фотографія тих часів, — у бабусі чорні коси, таке довге волосся, дуже вродлива бабуся була. Як вона розповідала, що їх з подружкою з Краматорська забрали в полон, і вона каже: «Нам дуже пощастило, що нас Боженька зберіг». Тобто їм не довелося страждати від того, від чого багато дівчат тоді страждали, багато людей. Вона каже: «Ми працювали в Австрії, місто Лінц». Вони працювали в господарстві у людей. Каже: «Я до роботи завжди була, знала, що і як». І вони просто працювали, допомагали у господарстві. Навіть вона казала: «Ми сідали за стіл разом з тими людьми, з якими працювали». Каже: «Вони нас ніколи навіть не відокремлювали, що ви там працівники, а ми тут господарі, сідали всі разом за стіл, що вони їли, те ми їли». Бабуся працювала на якомусь верстаті, не пам’ятаю точно який. І сталось так, що їй палець затягнуло в той верстат. І вона каже, що кров’яка хлинула і швидко прибіг той господар цієї сім’ї, де вони працювали. І каже: «Бігом замотав руку — і на коней, бігом мене повіз у лікарню». Тобто, скажемо так, не кинув напризволяще, що як хочеш, так і є. В неї тоді на великому пальці залишилось, що не було нігтя, тобто так воно… Але каже, що реально стан відносин такий був рівний, нормальний. «Звісно, — каже, — ми завжди сумували — навіть не те що сумували, а, як то кажуть, тужили за домом. Але ми завжди вірили, що все зміниться». Є ще така історія в моїй родині, що коли бабуся їхала, їх забирали в полон, їй мама, моя прабабуся, дала шматок сала. Шматок соленого сала, замотаний у якийсь там пергамент чи щось таке. І вона каже: «Я те сало берегла». Воно лежало десь там на холоді, десь воно лежало, не знаю точно як. Каже: «Але я його не чіпала, бо нас добре годували». І це сало лежало. Але моєї бабусі тато, тобто мій прадідусь, зі своїм братом потрапили в полон. І уявіть собі ситуацію. До неї дійшла якимось чином звістка через цих австрійських господарів, у яких вона працювала, що тато в полоні. Що він живий, але в полоні. І вона каже: «Я приходжу до цього господаря і кажу: “А можна передати татові шматок сала?”». На що він їй каже німецькою — бабуся німецьку більш-менш знала. Я пам’ятаю оце — він каже: «Елен, я б передав, але в мене немає сала, в мене немає такої змоги». А вона каже: «У мене є сало». Він каже: «Як у тебе є?». А вона каже: «Я з дому привезла». І він їй допоміг реально передати те сало в полон. І мій прадідусь і його брат завдяки тому салу… Каже: «Ми різали по такісінькій скибочці, ми його, знаєте, як на вагу золота». І вони вижили.

Ви знаєте, це буде моя суб’єктивна думка. Але я тоді нічого не відчула, якихось таких кардинальних змін. Як працювали, так і працювали. Як вчилися, так і вчилися. Що було в магазинах, те й було. Тобто ніяких таких кардинальних глобальних змін по місту не було. Але по університету, де я тоді навчалася, ми вирували всі... Нам здавалося, що це зараз щось таке класне як почнеться, щось таке цікаве як почнеться... Я пам’ятаю, в нас був викладач історії, він казав: «Зараз ми від’єднаємося, зараз ми як заживемо класно, як буде в нас усього більше і все краще, як віддадуть нам золото Полуботка, як ми всі зараз ех, ох, таке все буде!». І я приїжджала з такими думками. Ми йдемо додому, я бабусі розповідаю, кажу: «Ба, от зараз отаке буде». А вона казала: «Коли буде, тоді скажеш. Як буде, так буде». І я думаю: «Блін, ну що, вони не підтримують, вони не розуміють, що зараз тут у нас почнеться?». Коротше, ми сприймали собі, що зараз щось почнеться, були якісь ідеї, що ми всі кудись зараз як побіжимо... Але просто побутове життя пересічних громадян, просто міста, мені здається, тоді так особливо і не змінилося. Можливо, це просто якось не стосувалося моєї родини, бо я ж кажу, що не пам’ятаю в дитинстві, щоб мої батьки страждали від того, що не платять зарплату чи чогось немає. Бо завжди були дідусі-бабусі, були городи, де вони працювали, де була їжа. Тобто де можна було провести... Зарплату якось більш-менш платили... Чи, може, мене тоді як дитину від всього цього оберігали, не знаю. Але мені здається, що для моєї родини цей період пройшов так гладесенько і гарнесенько.