The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олена Спрогіс Olena Sprogis (* 1978)

• народилася 20 січня 1978 року в м. Краматорськ Донецької області

• напівгрузинка — батько родом з Кахетії

• у 1993 році вступила до вищого професійного училища в Краматорську на спеціальність «кухар-кондитер», за три роки продовжила навчання в технікумі за спеціальністю «кухар-технолог»

• у 1996 році вперше вийшла заміж

• після розлучення в 1999 році почала працювати кондукторкою трамвая у Краматорському трамвайно-тролейбусному управлінні

• у 2002 році вдруге вийшла заміж і стала домогосподаркою

• 2014 року пережила окупацію Краматорська бойовиками «ДНР»

• у 2022 році з початком повномасштабної війни на волонтерських засадах стала працювати в шелтері для евакуйованих жителів Донецької області

• 2023 року стала керівницею шелтеру та продовжує допомагати вимушеним переселенцям з прифронтових територій

You can find the English-language version below:

Český překlad příběhu následuje po ukrajinském originále:

До лютого 2022 року краматорка Олена Спрогіс жила розміреним життям домогосподарки: знаходила радість у дітях, підтримувала чоловіка, будувала плани на майбутнє. Із повномасштабною війною вона перетворилася на самовіддану волонтерку, яка тепер опікується долями евакуйованих з-під обстрілів жителів прифронтових територій. Вона стала керівницею шелтеру для переселенців, у якому надають тимчасовий прихисток тим, хто вимушено залишає свої домівки.

Коза-рятівниця та «заговорене» прізвище Нестрєляй

Олена Давидівна Спрогіс (у дівоцтві Атуашвілі) народилася 20 січня 1978 року в Краматорську Донецької області. Шляхи її батьків — грузина Давида Атуашвілі та місцевої мешканки Любові Нестрєляй — перетнулися тут під час роботи. 

Батько походив із селища в Кахетії, що на сході Грузії. В середині 1970-х років він потрапив до Краматорська за розподілом. Працював трактористом, а згодом водієм у Ясногірському радгоспі. Перевозив продукцію радгоспу до овочевого магазину, де працювала Любов — там і познайомилися. У 1977 році вони одружилися.

Родина діда за материнською лінією — Івана Нестрєляя — походила з Полтавщини. Після навчання у 1930-х роках Іван Нестрєляй потрапив у Краматорськ на будівництво Новокраматорського машинобудівного заводу (НКМЗ). Тут одружився з місцевою жінкою, яка стала бабусею пані Олени.

Дівчинкою бабуся Олени Спрогіс застала розкуркулення та примусову колективізацію 1930-х років, коли її селищем ходили «поліцаї» (представники органів безпеки, міліції та місцеві активісти) й відбирали у жителів майно. Її батьки вимушені були вирити землянку та ховати там найцінніше — єдине козеня, щоб зберегти його в сім’ї. Кілька чашок молока, що потім давала ця вже доросла коза, врятували їх від смерті під час Голодомору.

Невдовзі після весілля дідуся та бабусі пані Олени почалася Друга світова війна. Молоде подружжя не встигло добудувати власний будинок, й Іван Нестрєляй потрапив на фронт. Бабуся пані Олени залишилася жити у недобудові, чекаючи на повернення чоловіка. Вона не покидала Краматорськ навіть під час німецької окупації. На щастя, попри обстріли, будиночок вцілів, і зрештою, через два роки після перемоги, повернувся додому й чоловік. Під час війни він «дійшов до Берліна», був відзначений багатьма нагородами та орденами.

Після повернення продовжив працювати на НКМЗ, брав участь у його відбудові. Бабуся Олени Спрогіс тим часом працювала продавчинею в одному з найбільших у місті магазинів «Прогрес».

Оберігаючи дітей, а потім і онуків від зайвих переживань, дідусь і бабуся мало що розповідали про складнощі свого життя. Дід приховував від малих навіть те, що був двічі серйозно поранений на війні. На питання онучки про ймовірні поранення він постійно віджартовувався, що на фронті його завжди оминали кулі через таке прізвище, тому він «заговорений».

Дитинство у 1980-х: втечі із садочка, делікатесні лимони та почесна варта

Невдовзі після одруження Давид Атуашвілі від радгоспу отримав трикімнатну квартиру в одній з двоповерхівок у селищі Ясногірка поблизу Краматорська. У цій квартирі пані Олена мешкає й досі.

Маленькою Олена не любила дитячий садок і часто тікала з нього додому. Щоправда, вихователька швидко її знаходила та повертала назад. Нерідко, побачивши у вікно вантажівку свого батька-водія, якою він привозив овочі в садочок, дівчинка так заходилася плачем, що батько вимушений був забирати її і возити з собою до кінця робочого дня.

В цілому ж дитинство пані Олени було типовим для тих часів. Вже у шкільному віці разом з братом вони мали посильні хатні обов’язки — допомагали з господарством, адже батьки тримали худобу та птахів. У вільний час грали з однолітками на вулиці, ходили на гуртки в школу та селищний клуб.

Влітку родина майже ніколи не їздила на відпочинок, бо літо — дуже насичена для сільськогосподарської діяльності пора. Попри нелегку основну роботу, батьки додатково обробляли «гектари» задля заробітку. Зароблені кошти старанно відкладали на «майбутнє дітей».

Через дідів фронтовий досвід свято «Великої Перемоги» було найголовнішим у родині. За будь-яких обставин у цей день вся рідня обов’язково мала зібратися разом у домі дідуся та бабусі. Навіть святкування днів народження або Нового року не вважалися настільки значними.

Попри те що Іван Нестрєляй був членом Комуністичної партії, в родині відзначали також Різдво та Великдень. Святкові столи не вирізнялися різноманітністю. На Різдво до стандартного меню додавалася кутя, а на Великдень — паски. Решта страв — це холодець, голубці, вінегрет. Зрідка з’являлися делікатеси — шпроти, лимони тощо.

З важкодоступними лимонами пов’язаний один із яскравих дитячих спогадів пані Олени. Гостюючи в родичів батька в Грузії, вона побачила «справжнє диво» — делікатесні лимони росли «на деревах просто так». Вразила її й тамтешня природа: лаврові гаї, льодяна вода з гірських джерел і засніжені вершини гір під час літньої спеки. На батьківщині батька пані Олена бувала лише чотири рази за все життя — всі в дитинстві. Не знала грузинської мови й культури. Проте грузинські страви назавжди увійшли до домашньої кухні — їх часто готував батько.

Коли дівчинці було вісім, сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Тоді бабуся не випускала її на вулицю, хоча заборону детально не пояснювала. Тимчасом двоюрідний дядько пані Олени, який працював у краматорській міліції, був направлений на ЧАЕС рятувальником. Отримав статус учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а через 12 років — інвалідність.

У школі Олени Спрогіс дотримувалися системи патріотичного виховання. Піонеркою вона брала участь у військово-спортивній грі «Зірниця». А на визначні радянські свята разом з іншими однокласниками несла почесну варту біля братської могили радянських солдатів, загиблих у боях Другої світової війни. 

Варенки замість шкільної форми та інші зміни на початку незалежності

Коли розпався СРСР, Олена Спрогіс навчалася в середніх класах. Примітним для неї в період ранньої незалежності України стало скасування шкільної форми. Учениці почали вдягати на заняття модні на той момент джинсові спідниці-варенки й попри шкільні заборони носили біжутерію та макіяж.

За серпневими подіями 1991 року в Москві батьки Олени Спрогіс спостерігали по телевізору. Потім емоційно, з лайкою та з острахом обговорювали побачене із сусідами. Але найбільшим ударом для них стала втрата всіх заощаджень. «Вони багато в чому собі відмовляли, все життя нікуди не їздили, бо піклувалися про майбутнє» дітей. На ім’я пані Олени та її брата батьки свого часу відкрили ощадні книжки (банківські депозитні рахунки). На них накопичували кошти на прийдешні важливі життєві події — 18-річчя, навчання, весілля тощо. «А потім це все просто зникло — все їх життя, вся їх праця», — згадує пані Олена.

Також через погіршення фінансового становища родина більше не могла дозволити собі поїздок у рідні краї батька, і згодом зв’язок із грузинською ріднею обірвався.

Материнство на зламі століть 

Після закінчення школи в 1993 році Олена Спрогіс «по знайомству» вступила до місцевого вищого професійного училища, навчалася на кухаря-кондитера. За три роки продовжила навчання в технікумі. Однак за фахом попрацювати не довелося. Майже одразу після завершення навчання вона вийшла заміж за місцевого хлопця. І незабаром народила доньку Дарину. Проте за три роки подружжя розлучилося. Пані Олена з маленькою донькою почала жити на орендованій квартирі, вийшла на роботу, адже не отримувала фінансової підтримки від колишнього чоловіка. Спочатку працювала в кафе. Але через незручний графік, що не дозволяв вчасно забирати доньку з садочка, та контингент відвідувачів кафе пані Олена невдовзі покинула цю роботу. І влаштувалася кондукторкою трамвая в Краматорське трамвайно-тролейбусне управління (КТТУ). Працювала разом зі своєю матір’ю на одному маршруті в різні зміни. Це чергування вирішувало проблему із садочком — коли пані Олена була на зміні, її мати допомагала опікуватися Даринкою.

КТТУ затримувало виплату заробітної плати по кілька місяців. Кондуктори та водії викручувалися завдяки «подарованим» пасажирами одноразовим квиткам. Отримані за оплату проїзду кошти щодня здавали в касу управління за встановленим планом, а все, що вдавалося виручити понад норму, ділили між водієм та кондуктором. Завдяки цим коштам пані Олені вдавалося купляти продукти харчування. Зрідка, в особливо «гарні дні», коли коштів виходило трохи більше від звичайного, вона балувала доньку «Кіндер-сюрпризом». Наприкінці 1990-х років цей імпортний смаколик набув великої популярності в дітлахів. Він настільки відрізнявся від звичних вітчизняних солодощів, що став певним символом нового часу. 

У той самий період на місцевому ринку пані Олена випадково познайомилася зі своїм другим чоловіком. У 2002-му вони почали жити разом, пізніше в них народилося двоє синів. Чоловік повністю фінансово забезпечував родину. А пані Олена стала домогосподаркою: опікувалася дітьми та домом. Також близько восьми років розводила породистих котів.

Окупація та звільнення Краматорська. «Війна на шкільний випускний»

Революцію гідності 2013–2014 років, що передувала російській окупації Криму та вторгненню на схід України, пані Олена сприйняла дуже болісно. Вона порівнювала студентів-протестувальників зі своїми дітьми та не могла збагнути, чому з ними так вчиняють. Її шокували телевізійні кадри, на яких силовики стріляють у мітингувальників.

У квітні 2014 року за 300 метрів від будинку пані Олени бойовики терористичного угруповання «Донецька народна республіка» («ДНР») встановили свій блокпост. Щоб потрапити до міста та, навпаки, з міста додому, жителям Ясногірки доводилося проходити перевірку. «Невідомі озброєні люди зупиняли автівки, просили пред’явити документи, відкрити багажник, не маючи на це ніяких прав». Ці «озброєні люди» були не з місцевих; деякі з них поводилися нахабно та зухвало, особливо з жінками та дівчатами.

Тієї весни донька пані Олени з відзнакою закінчила Краматорську українську гімназію. За скромними урочистостями, влаштованими у школі з нагоди закінчення навчального року, «спостерігали» представники окупаційної влади Краматорська. В їхній присутності відчувалася загроза. Золоту медаль за навчання Дарині віддали в руки, не надягаючи на шию, адже та була на жовто-блакитній стрічці.

Атмосфера в місті була напруженою, відчувалась небезпека. Окупаційну владу родина пані Олени не схвалювала, намагаючись уникати будь-яких контактів з її поплічниками. Додавали напруження й періодичні перестрілки між українською та окупаційною сторонами.

Ніч напередодні звільнення Краматорська була особливо неспокійною. Однак саме 5 липня минуло тихо. Коли зі сторони Слов’янська у Краматорськ заїхала колона військової техніки з українськими прапорами, пані Олена зрозуміла, що її місто нарешті звільнене.  

Велика війна. «Мамо, на Харків летять ракети»

Олена Спрогіс радо сприймала зміни у Краматорську після подій 2014 року. Адже місто почало розвиватися: ремонтували інфраструктурні об’єкти, відновлювалася соціально-культурна сфера.

Родина пані Олени продовжувала жити звичайним життям та будувати плани на майбутнє. Однак усі ці плани перекреслило 24 лютого 2022 року. Ранок того дня в пані Олени почався з дзвінка доньки, яка на той час разом зі своїм чоловіком мешкала в Харкові. Дарина розповіла про сильні обстріли міста та попередила, що терміново виїжджає автівкою до Німеччини разом із родичками чоловіка. Тільки згодом пані Олена дізналася, що, вибігаючи з харківської квартири, дівчина встигла прихопити з собою тільки документи та гроші.

Проте донька не жалілася, а навпаки — заспокоювала маму тим, що за кордоном українцям допомагають місцеві жителі. Їхнє співчуття, доброзичливість та всебічна підтримка вражали. Невдовзі саме цей приклад людяного ставлення та щирого співчуття надихнув Олену Спрогіс на волонтерську діяльність.

«За два роки роботи шелтеру жодній людині ми не сказали ні»

Пастор християнської церкви у Ясногірці звернувся до пані Олени з проханням допомогти облаштувати простір для проживання односельців на випадок, якщо домівки когось із них буде пошкоджено. Жінка радо погодилася на пропозицію.

Простір організували в будівлі колишнього дитсадка, що його маленькою відвідувала пані Олена. На той час там уже була церква. На щастя, місцевим жителям так і не довелося ним скористатися — у селищі не було руйнувань. Натомість про це місце дізналися волонтери, які евакуювали людей з постраждалих населених пунктів регіону, та попросили пастора про тимчасовий прихисток евакуйованих. Так цей простір перетворився на шелтер для переселенців. Тут ними стали опікуватися служителі церкви та місцеві — надавали харчування, ліки, засоби гігієни, одяг. У 2023 році пані Олена стала керівницею шелтеру.

За час існування через нього пройшло вже 300 переселенців. Здебільшого це люди похилого віку та люди з інвалідністю. Співробітники шелтеру намагаються створити найкомфортніші умови, враховуючи індивідуальні потреби кожного. Приймають до себе за будь-яких умов: без документів, «в дванадцять ночі, в п’ять утра, з собаками, з котами». 

За роки повномасштабної війни пані Олена переглянула деякі свої цінності, почала спілкуватися українською мовою та завдяки роботі в шелтері відчула себе корисною. Хоче, щоб перебування там люди згадували з усмішкою. Вона щиро вірить у перемогу та має лише одне скромне особисте бажання — після закінчення війни поїхати на море. Адже за все життя вона жодного разу його не бачила. Зараз вона не дозволяє собі навіть думати про відпочинок, вважає його недоречним — має багато роботи щодня. Тому саме після перемоги мріє «просто зробити те, що не зробила за своє життя для себе». 

Авторка: Олена Круглова

________________________________________

Until February 2022, Kramatorsk resident Olena Sprohis led a measured life as a housewife: finding joy in her children, supporting her husband, and making plans for the future. With the full-scale war, she transformed into a dedicated volunteer, now caring for the fates of those evacuated from frontline areas under fire. She became the head of a shelter for displaced persons, providing temporary refuge for those forced to leave their homes.

A rescuer goat and the “enchanted” surname Nestrieliai

Olena Davydivna Sprohis (née Atuashvili) was born on January 20, 1978, in Kramatorsk, Donetsk Region. The paths of her parents — Georgian Davyd Atuashvili and local resident Liubov Nestrieliai — crossed here during their work.

Her father hailed from a village in Kakheti, in eastern Georgia. In the mid-1970s, he was assigned to Kramatorsk. He worked as a tractor driver and later as a driver at the Yasnohirsk state farm. He transported the farm’s produce to a vegetable store where Liubov worked, and that’s where they met. They married in 1977.

The maternal family of Olena’s grandfather, Ivan Nestrieliai, came from the Poltava region. After studying in the 1930s, Ivan Nestrieliai arrived in Kramatorsk to work on the construction of the New Kramatorsk Machinebuilding Factory (NKMZ). There, he married a local woman who became Olena’s grandmother.

As a girl, Olena Sprohis’s grandmother experienced the dekulakization and forced collectivization of the 1930s, when the “Polizei” (representatives of security agencies, police, and local activists) would confiscate property from villagers. Her parents had to dig an earth shelter to hide their most valuable possession — a single baby goat — to preserve it. A few cups of milk from this already-grown goat later saved them from death during the Holodomor.

Shortly after her grandparents’ wedding, World War II began. The young couple did not have time to finish building their own house, and Ivan Nestrieliai had to go to war. Olena’s grandmother stayed in the unfinished house, waiting for her husband’s return. She did not leave Kramatorsk even during the German occupation. Fortunately, despite the shelling, the house survived, and eventually, two years after the victory, her husband returned home. During the war, he “made it to Berlin” and was awarded many medals and orders.

Upon his return, he continued working at NKMZ and participated in its reconstruction. Meanwhile, Olena Sprohis’s grandmother worked as a saleswoman in one of the city’s largest stores, Progress.

Protecting their children and grandchildren from unnecessary worries, Olena’s grandparents rarely spoke about the hardships of their lives. Her grandfather even concealed that he had been seriously wounded twice in the war. When his granddaughter asked about possible injuries, he always joked that he was never hit because his surname, Nestrieliai [do not shoot], meant he was “enchanted.”

Childhood in the 1980s: escapes from kindergarten, lemons as delicacies, and honor guards

Shortly after getting married, Davyd Atuashvili received a three-room apartment from the state farm in one of the two-story buildings in Yasnohirka, a village near Kramatorsk. Olena still lives in this apartment today.

As a child, Olena disliked kindergarten and would often escape home. The teacher would promptly find her and bring her back. Sometimes, seeing her father’s truck through the window — the one he used to deliver vegetables to the kindergarten — she would cry so much that her father had to take her with him for the rest of the workday.

Overall, Olena’s childhood was typical for that era. When she and her brother were old enough for school, they had chores to help with the household, as their parents kept livestock and poultry. In their free time, they played with peers outside and attended school clubs and the village club.

During the summer, the family rarely went on vacation since summer was a busy season for agricultural work. Despite their demanding primary jobs, her parents also worked extra land plots to earn additional income. They diligently saved this money for their children’s future.

Due to her grandfather’s wartime experience, Victory Day was the most significant holiday in the family. Regardless of the circumstances, the entire family gathered at her grandparents’ home on this day. Even birthdays and New Year’s celebrations were not considered as important.

Despite Ivan Nestrieliai being a member of the Communist Party, the family also celebrated Christmas and Easter. Holiday tables were modest: the Christmas menu included kutya [ceremonial grain dish with sweet gravy], and Easter featured paska [Ukrainian Easter bread]. Other dishes were typical — aspic, stuffed cabbage, and vinaigrette salad. Occasionally, delicacies like sprats and lemons made an appearance.

One of Olena’s vivid childhood memories is related to the rare lemons. Visiting her father’s relatives in Georgia, she saw “a true miracle” — lemons growing “just like that” on trees. She was also impressed by the local nature: laurel groves, ice-cold mountain spring water, and snow-capped mountain peaks during the summer heat. Olena visited her father’s homeland only four times, all in her childhood. She did not know the Georgian language or culture, but Georgian dishes became a staple in their home as her father used to make them often.

When Olena was eight, the Chornobyl nuclear disaster occurred. Her grandmother did not let her go outside, though she did not explain the reason in detail. Meanwhile, Olena’s uncle, who worked in the Kramatorsk police, was sent to Chornobyl as a rescuer. He received the status of a liquidator of the Chornobyl disaster and, twelve years later, was classified as disabled.

Olena Sprohis’s school followed a patriotic education system. As a Pioneer, she participated in the massive children’s war game Zarnitsa. On significant Soviet holidays, she and her classmates stood honor guard at the mass graves of Soviet soldiers who died in World War II battles.

Boiled jeans in place of school uniforms and other changes in early independence

When the USSR collapsed, Olena Sprohis was a middle school student. One notable change for her during the early years of Ukraine’s independence was the abolition of school uniforms. Students began wearing the then-in-vogue boiled denim skirts and, despite school bans, adorned themselves with jewelry and makeup.

In August 1991, Olena Sprohis’s parents watched the events unfolding in Moscow on television. Afterward, they discussed what they had seen with their neighbors emotionally, cursing and afraid. However, the biggest blow for them was the loss of all their savings. “They had deprived themselves of many things, never traveled anywhere, always thinking about the future” of their children. Her parents had opened savings accounts for her and her brother, accumulating funds for significant future events like their 18th birthday, education, weddings, and so forth. “And then it all just disappeared – their whole life, all their work,” Olena remembers.

Due to the worsening financial situation, the family could no longer afford trips to her father’s native region, and eventually, they lost contact with their Georgian relatives.

Motherhood at the turn of the century 

After finishing school in 1993, Olena Sprohis entered a local vocational school “through connections” to train as a pastry chef. Three years later, she continued her studies at a vocational college. However, she never worked in her field. Almost immediately after completing her education, she married a local boy and soon gave birth to their daughter, Daryna. However, three years later, the couple divorced. Olena, now with a young daughter, began living in a rented apartment and took up work, as she received no financial support from her ex-husband. Initially, she worked in a café, but due to an inconvenient schedule that prevented her from picking up her daughter from kindergarten on time and the café’s clientele, she soon left that job. She then became a tram conductor at the Kramatorsk Tram and Trolleybus Management (KTTU), working on the same route as her mother but on different shifts. This arrangement helped solve the kindergarten issue – when Olena was on shift, her mother took care of Daryna.

KTTU often delayed salary payments for several months. Conductors and drivers made do by keeping single-use tickets “gifted” by their passengers. They submitted the daily fare collections to the management’s cashier according to a set plan, and any extra earnings were split between the driver and conductor. These extra funds allowed Olena to buy food. Occasionally, on particularly “good days” when earnings were slightly higher than usual, she treated her daughter to a Kinder Surprise. By the late 1990s, this imported treat had become very popular among children, standing out from the usual domestic sweets and becoming a sort of symbol of the new era.

Around this time, Olena met her second husband by chance at the local market. In 2002, they began living together and later had two sons. Her husband fully supported the family financially, allowing Olena to become a homemaker, caring for the children and the house. She also raised purebred cats for about eight years.

Occupation and liberation of Kramatorsk. “War on the school graduation day”

Olena Sprohis experienced the 2013–2014 Revolution of Dignity, which preceded the Russian occupation of Crimea and the invasion of eastern Ukraine, with great pain. She compared the protesting students to her own children and could not understand why they were being treated so harshly. She was shocked by television footage showing security forces shooting at demonstrators.

In April 2014, 300 meters from Olena’s home, militants from the terrorist group “Donetsk People’s Republic” (“DPR”) set up a checkpoint. To enter or leave the city, residents of Yasnohirka had to undergo checks. “Unknown armed men stopped cars, demanded to see documents, and asked to open trunks without any legal right to do so.” These “armed men” were not locals; some behaved rudely and arrogantly, especially towards women and girls.

That spring, Olena’s daughter graduated with honors from the Kramatorsk Ukrainian Gymnasium. Modest celebrations were held at the school to mark the end of the academic year, “observed” by representatives of the occupation authorities in Kramatorsk. Their presence was threatening. The gold medal for academic achievement was handed to Daryna rather than placed around her neck, as it was on a yellow-blue ribbon.

The atmosphere in the city was tense and dangerous. Olena’s family disapproved of the occupying authorities, avoiding any contact with their collaborators. The tension was heightened by periodic skirmishes between Ukrainian and occupation forces.

The night before Kramatorsk’s liberation was particularly restless. However, on July 5, it was quiet. When a column of military vehicles with Ukrainian flags entered Kramatorsk from the direction of Slovyansk, Olena realized that her city was finally free.

The Great War. “Mom, missiles are heading for Kharkiv”

Olena Sprohis welcomed the changes in Kramatorsk after the 2014 events. The city began to develop: infrastructure was repaired, and the social and cultural spheres were revived.

Olena’s family continued living their normal lives and planning for the future. However, all these plans were shattered on February 24, 2022. That morning began with a call from her daughter, who was living in Kharkiv with her husband at the time. Daryna reported heavy shelling in the city and warned that she was urgently driving to Germany with her husband’s relatives. Only later did Olena learn that, as she fled the Kharkiv apartment, her daughter managed to grab only documents and money.

However, Daryna did not complain; instead, she reassured her mother, telling her that Ukrainians were receiving help from local residents abroad. Their empathy, kindness, and comprehensive support were impressive. This example of humane treatment and genuine compassion soon inspired Olena Sprohis to engage in volunteer work.

“We have not said no to a single person in the two years of the shelter’s operation”

The pastor of the Christian church in Yasnohirka asked Olena to help set up a living space for villagers in case any homes were damaged. She gladly agreed.

The space was organized in a former kindergarten that Olena had attended as a child. By then, it had become a church. Fortunately, local residents did not need to use it, as there had been no damage to the village. Instead, volunteers evacuating people from affected areas in the region learned about the place and asked the pastor for temporary shelter for evacuees. Thus, this space transformed into a shelter for displaced persons. Church workers and locals provided food, medicine, hygiene products, and clothing. In 2023, Olena became in charge of the shelter.

Since its inception, the shelter has hosted 300 displaced persons, mostly elderly and people with disabilities. Shelter staff strive to create the most comfortable conditions, considering the individual needs of each person. They accept people under any circumstances: without documents, “at twelve at night, at five in the morning, with dogs, with cats.”

Over the years of the full-scale war, Olena has reassessed some of her values, started speaking Ukrainian, and, through her work at the shelter, felt useful. She hopes that people will remember their time there with a smile. She sincerely believes in victory and has one modest personal wish – to go to the sea after the war ends. She has never seen it in her life. Currently, she does not allow herself to even think about rest, considering it inappropriate – she has a lot of work every day. Therefore, after the victory, she dreams of “just doing what I have not done for myself in my life.”

by Olena Kruhlova

 

________________________________________

Až do února 2022 žila Olena Sprohis z Kramatorsku poklidným životem ženy v domácnosti: nacházela radost ve svých dětech, podporovala manžela a dělala si plány do budoucnosti. S vypuknutím totální války se proměnila v obětavou dobrovolnici, která se nyní stará o osudy lidí evakuovaných z ostřelovaných přífrontových oblastí. Stala se vedoucí azylového centra pro přesídlence, které poskytuje dočasné přístřeší těm, kteří byli nuceni opustit své domovy.

Koza zachránkyně a „začarované“ příjmení Nestrelaj

Olena Davydivna Sprohis (rozená Atuašvili) se narodila 20. ledna 1978 v Kramatorsku v Doněcké oblasti. Cesty jejích rodičů, Gruzínce Davida Atuašviliho a místní obyvatelky Ljubov Nestreljaj, se zde zkřížily při práci.

Otec pocházel z vesnice v Kachetii na východě Gruzie. V polovině sedmdesátých let se dostal do Kramatorsku na umístěnku. Pracoval v Jasnohirském sovchozu nejprve jako traktorista a později jako řidič. Převážel produkty ze sovchozu do obchodu se zeleninou, kde pracovala Ljubov, a právě tam se seznámili. V roce 1977 se vzali.

Rodina dědečka z matčiny strany, Ivana Nestreljaje, pocházela z Poltavské oblasti. Po studiích ve 30. letech 20. století se Ivan Nestreljaj dostal do Kramatorsku, kde pracoval na stavbě Novokramatorského strojírenského závodu (NKMZ). Zde se oženil s místní ženou, která se stala babičkou paní Oleny.

Babička Oleny Sprohis v dětství zažila rozkulačování a násilnou kolektivizaci ve 30. letech 20. století. Jejich vesnicí tehdy procházeli „policajti“ (zástupci bezpečnostních složek, policie a místních aktivistů) a zabírali lidem majetek. Její rodiče byli nuceni vykopat zemljanku a ukrýt v ní to nejcennější, co měli, jediné kůzle, aby ho zachránili pro rodinu. Když později tato koza dospěla, dávala jim několik hrnků mléka, a to je zachránilo před smrtí během hladomoru.

Krátce po svatbě Oleniných prarodičů vypukla druhá světová válka. Dřív, než mladí manželé stihli dostavět vlastní dům, byl Ivan Nestreljaj poslán na frontu. Babička paní Oleny zůstala v rozestavěném domě a čekala na manželův návrat. Kramatorsk neopustila ani během německé okupace. Dům naštěstí navzdory ostřelování vydržel, a dva roky po vítězství se nakonec vrátil domů i její manžel. Během války „došel do Berlína“ a získal mnoho vyznamenání a řádů.

Po návratu pokračoval v práci v NKMZ a podílel se na jeho obnově. Babička v té době pracovala jako prodavačka v jednom z největších městských obchodů „Progres“.

Dědeček a babička se snažili chránit své děti a později i vnoučata před zbytečnými starostmi, a proto jen málo vyprávěli o těžkostech svého života. Dědeček dokonce před svými dětmi tajil, že byl za války dvakrát vážně zraněn. Když se ho vnučka ptala na jeho možná zranění, pokaždé žertoval, že ho na frontě kulky vždycky míjely kvůli jeho příjmení, takže byl „začarovaný“ [příjmení „Nestreljaj“ se dá přeložit jako „Nestřílej“].

 

Dětství v 80. letech: útěky ze školky, citrony jako lahůdka a čestná stráž

Krátce po svatbě dostal David Atuašvili od sovchozu byt v jednom z dvoupatrových domů ve vesnici Jasnohirka u Kramatorsku. Paní Olena v tomto bytě bydlí dodnes.

Jako malá holčička Olena neměla ráda školku a často z ní utíkala domů. Vychovatelka ji však pokaždé rychle našla a přivedla zpět. Často, když oknem viděla otcovo nákladní auto, které vozilo do školky zeleninu, začala tak plakat, že ji otec musel vzít a vozit ji s sebou až do konce pracovní doby.

Celkově bylo dětství paní Oleny typické pro tehdejší dobu. Už ve školním věku měli spolu s bratrem přiměřené domácí povinnosti – pomáhali v hospodářství, protože rodiče chovali dobytek a drůbež. Ve volném čase si hráli na ulici s vrstevníky, chodili do školních kroužků a do vesnického klubu.

V létě rodina téměř nikdy nejezdila na dovolenou, protože léto je pro práce v zemědělství velmi rušným obdobím. Navzdory náročnému hlavnímu zaměstnání rodiče navíc „obdělávali hektary“ kvůli přivýdělku. Vydělané peníze pečlivě odkládali „na budoucnost dětí“.

Vzhledem k dědečkově frontové zkušenosti byl hlavním svátkem v rodině den Velkého vítězství. V tento den se celá rodina musela za každých okolností sejít v domě u babičky a dědečka. Ani oslavy narozenin nebo Nového roku nebyly považovány za tak významné.

Třebaže Ivan Nestreljaj byl členem komunistické strany, rodina slavila i Vánoce a Velikonoce. Sváteční stoly nebyly příliš bohaté. O Vánocích se ke standardnímu menu přidávala kuťa [sladká kaše z pšenice s mákem a medem, tradiční vánoční jídlo] a o Velikonocích paska [sladké velikonoční pečivo podobné mazanci]. Zbytek pokrmů tvořily choloděc [huspenina], holubce [zelné listy plněné mletým masem a vařenou rýží] a viněgret [salát z červené řepy a další vařené zeleniny]. Vzácně se objevovaly lahůdky jako šproty, citrony a podobně.

Jedna z nejživějších vzpomínek paní Oleny na dětství se váže k těžko dostupným citronům. Když byla na návštěvě u otcových příbuzných v Gruzii, uviděla „skutečný zázrak“: lahodné citrony „rostly na stromech prostě jen tak“. Ohromila ji také tamní příroda: vavřínové háje, ledová voda z horských pramenů a zasněžené vrcholky hor v době letních veder. Ve vlasti svého otce byla paní Olena jen čtyřikrát v životě, pokaždé v dětství. Gruzínský jazyk ani kulturu neznala. Gruzínská jídla se však navždy stala součástí jejich domácí kuchyně, často je vařil její otec.

Když bylo dívce osm let, došlo k černobylské havárii. Babička ji tehdy nepouštěla ven, i když jí zákaz podrobně nevysvětlovala. Strýc [SV1] paní Oleny, který pracoval u kramatorské policie, byl mezitím vyslán do černobylské jaderné elektrárny jako záchranář. Dostal status účastníka likvidace následků havárie černobylské AE, a o dvanáct let později získal invaliditu.

Ve škole, kam Olena Sprohis chodila, se dbalo na vlasteneckou výchovu. Jako pionýrka se Olena účastnila vojenské sportovní hry „Zirnyca“ (Blesk) a o významných sovětských svátcích držela spolu s ostatními spolužáky čestnou stráž u hromadného hrobu sovětských vojáků padlých v bojích druhé světové války.

 

Odřené rifle místo školní uniformy a další změny na začátku nezávislosti

Když se rozpadl SSSR, chodila Olena Sprohis na střední školu. Jako významný počin z té doby si pamatuje zrušení školních uniforem v prvním období ukrajinské nezávislosti. Studentky začaly chodit v tehdy módních džínových sukních a navzdory školním zákazům nosily bižuterii a make-up.

Události v Moskvě v srpnu 1991 [srpnový puč – neúspěšný pokus o státní převrat v SSSR ve dnech 19. – 21. 8. 1991] sledovali Olenini rodiče v televizi. Později se svými sousedy, plni emocí, s nadávkami a strachem diskutovali o tom, co viděli. Největší ranou se však pro ně stala ztráta všech úspor. „Odpírali si spoustu věcí, celý život nikam nejezdili, protože se starali ‚o budoucnost‘ svých dětí.“ Na jméno Oleny a jejího bratra rodiče založili spořicí účty (bankovní depozitní účty). Ukládali na ně peníze na budoucí důležité životní události jako 18. narozeniny, studium, svatba a podobně. „A pak to všechno prostě bylo pryč – celý jejich život, všechna jejich práce,“ vzpomíná paní Olena.

Kvůli zhoršení finanční situace si také rodina již nemohla dovolit jezdit do otcovy rodné země, a později se s gruzínskou rodinou i přerušilo spojení.

 

Mateřství na přelomu století

Po skončení střední školy v roce 1993 se Olena Sprohis „ze známosti“ dostala na místní vyšší odbornou školu, kde se vyučila v oboru kuchařka-cukrářka. Po třech letech pokračovala ve studiu na odborné škole. Neměla však možnost začít pracovat ve svém oboru. Téměř ihned po ukončení studia se provdala za místního chlapce a brzy poté se jí narodila dcera Daryna. Manželé se však o tři roky později rozvedli. Paní Olena s malou dcerou žila v pronajatém bytě a šla do práce, protože od bývalého manžela nedostávala finanční podporu. Nejprve pracovala v kavárně. Pracovní doba jí však nevyhovovala, protože jí neumožňovala včas vyzvedávat dceru ze školky. Kvůli tomu a také vzhledem k množství návštěvníků kavárny Olena toto zaměstnání záhy opustila. Našla si práci jako průvodčí tramvaje u kramatorského dopravního podniku (KTTU). Pracovala tam se svou matkou; sloužily v různých směnách na stejné trase. Toto střídání přineslo řešení problému se školkou – když měla Olena směnu, s péčí o Darynu pomáhala její matka.

V KTTU docházelo ke zpoždění výplat o několik měsíců. Průvodčí a řidiči z toho vyvázli díky jízdenkám „darovaným“ cestujícími [cestující si kupili jízdenku, při výstupu ji vrátili průvodčí a ta ji následně znovu prodala; takto získané peníze byly navíc a neodváděly se do pokladny]. Peníze získané za jízdné se každý den podle stanoveného plánu odváděly do pokladny oddělení a vše, co se podařilo utržit navíc, se dělilo mezi řidiče a průvodčího. Díky těmto penězům mohla paní Olena nakupovat jídlo. Vzácně, v obzvlášť „dobrých dnech“, kdy měla o něco víc peněz než obvykle, potěšila svou dceru „Kinder vajíčkem“. Koncem devadesátých let byla tato dovážená pochoutka mezi dětmi velmi oblíbenou. Byla natolik odlišná od běžných domácích sladkostí, že se stala určitým symbolem nové doby.

Ve stejné době se paní Olena na místním trhu náhodou seznámila se svým druhým manželem. Začali spolu žít v roce 2002 a později se jim narodili dva synové. Manžel rodinu plně finančně zabezpečoval. Paní Olena se stala ženou v domácnosti a starala se o děti a domácnost. Asi osm let také chovala čistokrevné kočky.

 

Obsazení a osvobození Kramatorska. „Válka při školní maturitě“

Revoluci důstojnosti v letech 2013–2014, která předcházela ruské okupaci Krymu a invazi na východní Ukrajinu, vnímala paní Olena velmi bolestně. Protestující studenty přirovnávala k vlastním dětem a nedokázala pochopit, proč s nimi takto zacházejí. Šokovaly ji televizní záběry, na nichž bezpečnostní složky střílely do protestujících.

V dubnu 2014 zřídili bojovníci teroristické skupiny „Doněcká lidová republika“ („DLR“) tři sta metrů od domu paní Oleny své kontrolní stanoviště. Aby se obyvatelé Jasnohirky dostali do města a zpátky domů, museli procházet kontrolou. „Neznámí ozbrojení lidé zastavovali auta, chtěli vidět doklady a otevřít kufr, aniž by na to měli jakékoli právo.“ Tito „ozbrojení lidé“ nepatřili k místním; někteří z nich se chovali drze a vyzývavě, zejména vůči ženám a dívkám.

Na jaře toho roku dcera paní Oleny s vyznamenáním odmaturovala na ukrajinském gymnáziu v Kramatorsku. Na skromné oslavy pořádané ve škole u příležitosti ukončení školního roku „dohlíželi“ zástupci okupačních orgánů Kramatorsku. V jejich přítomnosti bylo cítit hrozbu. Zlatou medaili za studium předali Daryně do ruky; nepověsili jí ji na krk, protože byla na žlutomodré stužce.

Ve městě panovala napjatá atmosféra, bylo cítit nebezpečí. Rodina paní Oleny neschvalovala okupační úřady a snažila se vyhýbat jakýmkoli kontaktům s jejich přisluhovači. Napětí zvyšovaly i periodické přestřelky mezi ukrajinskou a okupační stranou.

Noc před osvobozením Kramatorsku byla obzvlášť bouřlivá. Samotný 5. červenec však proběhl v klidu. Když do Kramatorsku vjela ze strany Slovjansku kolona vojenských vozidel s ukrajinskými vlajkami, paní Olena pochopila, že její město bylo konečně osvobozeno. 

 

Velká válka. „Mami, na Charkov letí rakety“

Olena Sprohis s potěšením sledovala změny v Kramatorsku po událostech roku 2014. Město se konečně začalo rozvíjet: opravovaly se infrastrukturní objekty, obnovovala se sociální a kulturní sféra.

Olenina rodina dál žila běžným životem a plánovala budoucnost. Všechny tyto plány však zrušil 24. únor 2022. Toho dne začalo ráno paní Oleny telefonátem její dcery, která v té době žila s manželem v Charkově. Daryna jí řekla, že město je silně ostřelováno, a upozornila ji, že s manželovými příbuznými urychleně odjíždí autem do Německa. Teprve později se Olena dozvěděla, že když dívka utíkala z charkovského bytu, stihla si s sebou vzít jen doklady a peníze.

Dcera si však nestěžovala, naopak matku uklidňovala tím, že Ukrajincům v zahraničí pomáhají místní lidé. Netrvalo dlouho a právě tento příklad lidskosti a upřímného soucitu paní Olenu inspiroval, aby začala pracovat jako dobrovolnice.

 

„Za dva roky fungování azylového centra jsme žádnému člověku neřekli ne.“

Pastor křesťanské církve v Jasnohirce se na paní Olenu obrátil s prosbou, aby mu pomohla zajistit prostory pro ubytování lidí z vesnice pro případ, že by domy některých z nich byly poškozeny. Ona s návrhem ráda souhlasila.

Ubytování zřídili v budově bývalé mateřské školy, kam paní Olena v dětství chodila. V té době tam již byla církev. Místní obyvatelé ho ale naštěstí nikdy nemuseli použít, ve vesnici k žádnému zničení nedošlo. Místo toho se o tomto místě dozvěděli dobrovolníci, kteří evakuovali lidi z postižených osad v regionu, a požádali pastora o dočasné útočiště pro evakuované. Tak se tyto prostory proměnily v azylové centrum pro přesídlence. Zde se o ně starali církevní služebníci a místní obyvatelé, kteří jim poskytovali potraviny, léky, hygienické potřeby a oblečení. V roce 2023 se paní Olena stala vedoucí azylového centra.

Za dobu jeho existence jím prošlo již tři sta vnitřních přesídlenců. Většinou jsou to starší lidé a osoby se zdravotním postižením. Pracovníci azylového centra se snaží vytvořit co nejpohodlnější podmínky s ohledem na individuální potřeby každého člověka. Přijímají lidi za jakýchkoli podmínek: bez dokladů, „ve dvanáct v noci, v pět ráno, se psy i s kočkami“.

Během let totální války paní Olena přehodnotila některé své názory, začala mluvit ukrajinsky, a díky práci v azylovém centru se začala cítit užitečnou. Chce, aby lidé na pobyt tam vzpomínali s úsměvem. Upřímně věří ve vítězství a má jen jedno skromné osobní přání: po skončení války chce jet k moři. Vždyť ho za celý život nikdy neviděla. Nyní si na odpočinek nedovolí ani pomyslet, považuje to za nevhodné – má každý den spoustu práce. Proto sní o tom, že právě po vítězství „prostě udělá to, co pro sebe za celý život neudělala“.

 [SV1]Ukrajinci pořád používají mnoho slov pro různé příbuzné; tento člověk byl „bratranec matky nebo otce“; my už pro takový příbuzenský vztah nemáme dnes slovo, tak jsem napsala strýc…