Я думаю, 8 березня, коли до мене привезли двух вагітних жінок. Я не знаю, як так співпало, вони були з разних районів, але у них був одінаковий вік у дітей. Тільки там хлопчик, там — дівчинка. Там — Даринка, а там — Ромчик. Вік однаковий, день народження у дітей в один день, і мами обидві вагітні знов, і однаковий строк вагітності у мам. Одна з чоловіком, одна без чоловіка. І оченята цих дітей… Діти, ми як звикли, вони сміються, вони плачуть, вони реагують на звуки, на іграшки, на щось. Їм було по 10 місяців. Вони не реагували ні на що зовсім: ні на погремці, ні на телефони. Ромчик, коли світло бачив (звичайна лампочка), він на світло так дивився, бо він в подвалі світла не бачив. Це діти, які ні в чому не винні. Це війна… І дуже-дуже літні люди… Коли ти розумієш, що вони на своє життя, дітей, онуків, на свої оселі, будівлі просто потратили все своє життя. Вони зараз не можуть працювати, щось робити, а в них нема нічого зовсім. От зовсім нічого нема. І вони дивляться на тебе і кажуть: «А куди мене далі?». А ти не знаєш, що тобі сказати. Єдине, що ти хочеш, щоб коли вони від тебе поїхали, вони згадували це місце з посмішкою. І щоб вони колись сказали: «Знаєте, було таке місце… Якщо я там побув три дні, але мене там не образили, мене там прийняли і, чим змогли, допомогли». Це дуже важко, щоб люди в нас… Я не думала, що можна так… Приїхали — уїхали, да?! Вони чужі. Коли живуть більше двох тижнів, коли ми їх проводжаємо, це дуже боляче. І в нас був такий чоловік, він був після інсульта і трошки… Йому треба було особисто застеляти кровать, бо він ходив під себе, пісяв. І кожного утра ти приходиш: «Вовчик!». А він боїться, що його посварять. Я: «Так! От одежа — в душ!». Он на двух паличках. Ніна Вікторівна сидить, одна з служитєлєй, працівниць, каже: «Лєнуся, от скажи, от ми за всіма плачемо. Як ти думаєш, ми за Вовчиком плакати будемо? Це наша морока вже три місяці». Кажу: «Не буду». Тут нам з київського якось приюту [дзвонять], що Вовчика нашого забирають. Він вже… по ступенькам вышел, так на нас оборачивается… Сказать, что ми плакали, — это ничего не сказать! Мы потом ему ещё, пока у него отвечал телефон, мы ему звонили. Но сейчас, может, куда-то перевезли в другое место. И очень сильно просто привыкаешь… Когда люди ещё забирают самое дорогое, что у них есть. Это их домашнее животное. Вони в нас живуть. А приїжджають волонтери і кажуть: Польща, ще щось, умови — тварин не можна. І коли вони: «В вас можна лишить?». Ми звертаємось в місто, у «Друг», у другі приюти, куди передать можна. «Я вам, — кажу, — обіцяю, воно на вулиці не буде, я його комусь передам». Оце важко, коли вони сідають і з ними прощаються. Вони все, що змогли, вивезли. Але далі ніяк. Це важко. Важко, коли привозять старих батьків, а дітям пропонують (це було всього два випадки) дуже гарні умови. І щоб на них піти, їм приходиться батьків лишити. Наразі, якщо даже надалі їм допомагати, і коли вони уходять, так на корточки сідають, каже: «Я працевлаштуюся — тебе заберу». Іли: «Буде змога, я тобі допоможу». Там в очі неможливо дивитись цим батькам. І потім: «Не дзвонили?». Ти кажеш: «Ні»… Це важко на цій роботі, вибачте. А ще коли дзвонять: «А до вас можна назад?». Тоді посміхаєшся: «Так, якщо ви хочете повернутися». Значить, ти недарма це робиш. І коли зателефонували з вашого проєкту. І кажу: «Це вже, я думаю, якщо волонтери знають, пам’ятають, значить, ти недарма це робиш — на своєму місці.
