Олена Спрогіс Olena Sprogis

* 1978

  • Я думаю, 8 березня, коли до мене привезли двух вагітних жінок. Я не знаю, як так співпало, вони були з разних районів, але у них був одінаковий вік у дітей. Тільки там хлопчик, там — дівчинка. Там — Даринка, а там — Ромчик. Вік однаковий, день народження у дітей в один день, і мами обидві вагітні знов, і однаковий строк вагітності у мам. Одна з чоловіком, одна без чоловіка. І оченята цих дітей… Діти, ми як звикли, вони сміються, вони плачуть, вони реагують на звуки, на іграшки, на щось. Їм було по 10 місяців. Вони не реагували ні на що зовсім: ні на погремці, ні на телефони. Ромчик, коли світло бачив (звичайна лампочка), він на світло так дивився, бо він в подвалі світла не бачив. Це діти, які ні в чому не винні. Це війна… І дуже-дуже літні люди… Коли ти розумієш, що вони на своє життя, дітей, онуків, на свої оселі, будівлі просто потратили все своє життя. Вони зараз не можуть працювати, щось робити, а в них нема нічого зовсім. От зовсім нічого нема. І вони дивляться на тебе і кажуть: «А куди мене далі?». А ти не знаєш, що тобі сказати. Єдине, що ти хочеш, щоб коли вони від тебе поїхали, вони згадували це місце з посмішкою. І щоб вони колись сказали: «Знаєте, було таке місце… Якщо я там побув три дні, але мене там не образили, мене там прийняли і, чим змогли, допомогли». Це дуже важко, щоб люди в нас… Я не думала, що можна так… Приїхали — уїхали, да?! Вони чужі. Коли живуть більше двох тижнів, коли ми їх проводжаємо, це дуже боляче. І в нас був такий чоловік, він був після інсульта і трошки… Йому треба було особисто застеляти кровать, бо він ходив під себе, пісяв. І кожного утра ти приходиш: «Вовчик!». А він боїться, що його посварять. Я: «Так! От одежа — в душ!». Он на двух паличках. Ніна Вікторівна сидить, одна з служитєлєй, працівниць, каже: «Лєнуся, от скажи, от ми за всіма плачемо. Як ти думаєш, ми за Вовчиком плакати будемо? Це наша морока вже три місяці». Кажу: «Не буду». Тут нам з київського якось приюту [дзвонять], що Вовчика нашого забирають. Він вже… по ступенькам вышел, так на нас оборачивается… Сказать, что ми плакали, — это ничего не сказать! Мы потом ему ещё, пока у него отвечал телефон, мы ему звонили. Но сейчас, может, куда-то перевезли в другое место. И очень сильно просто привыкаешь… Когда люди ещё забирают самое дорогое, что у них есть. Это их домашнее животное. Вони в нас живуть. А приїжджають волонтери і кажуть: Польща, ще щось, умови — тварин не можна. І коли вони: «В вас можна лишить?». Ми звертаємось в місто, у «Друг», у другі приюти, куди передать можна. «Я вам, — кажу, — обіцяю, воно на вулиці не буде, я його комусь передам». Оце важко, коли вони сідають і з ними прощаються. Вони все, що змогли, вивезли. Але далі ніяк. Це важко. Важко, коли привозять старих батьків, а дітям пропонують (це було всього два випадки) дуже гарні умови. І щоб на них піти, їм приходиться батьків лишити. Наразі, якщо даже надалі їм допомагати, і коли вони уходять, так на корточки сідають, каже: «Я працевлаштуюся — тебе заберу». Іли: «Буде змога, я тобі допоможу». Там в очі неможливо дивитись цим батькам. І потім: «Не дзвонили?». Ти кажеш: «Ні»… Це важко на цій роботі, вибачте. А ще коли дзвонять: «А до вас можна назад?». Тоді посміхаєшся: «Так, якщо ви хочете повернутися». Значить, ти недарма це робиш. І коли зателефонували з вашого проєкту. І кажу: «Це вже, я думаю, якщо волонтери знають, пам’ятають, значить, ти недарма це робиш — на своєму місці.

  • 5 іюня, коли зі сторони Слов’янська у місто заїхала українська армія. Восім ми нарахували БТРів. Вони зупинилися навпроти нашого дому. Ми були у місті. Діти вдома були самі. Вона каже: «Мама, так і так». Кажу: «Даша, прапор який?». Вона каже: «Український». — «Чому ви боїтесь?» — «Бо вони стріляють». — «Куди вони стріляють? Туди, де стоять [окупаційні війська]? Лягайте на підлогу, накривайтесь ковдрами. Нічого не бійтеся». Ми їдемо, а ми проїхати не можемо, бо там… Ми через поля, просто через всі поля летимо додому, бо там діти. І до нас назустріч летить велика чорна машина. І ми дуже перелякалися, що це… Нам кажуть: «Не їдьте там». Я говорю: «Ми місцеві, ми знаємо всьо». Бо там не проїхати. Ми приїжджаєм, кажу: «Дашунь, що було?» — «Дядя, — каже, — дядько сидів у нас на дереві. А я шторочки відкрила і дивлюсь. А він мені показує ось так — і шторочки закрий, каже, що нічого не бійся». — «А потім що?» — «Потім вони постучали. Каже, чи можна зайти до хати». Нікого нема. Нікого ніхто не ховає. Вони подивилися, не ображали, не скаржили, нічого. Вибачились. Дитина вже була старша. Вона відкрила двері. Ніхто не ображав, нічого. Все це — страх, біль. І все. Потім 5 іюня була дуже жахлива ніч. Дуже стріляли… А наступного дня ми дізналися, що Краматорськ звільнений. — Як ви дізналися? — Ну як? Всі знали! Воно ж попередньо дуже було тихо, машини не їздили, і дві години над містом літак літав. І нічого не було. А як ми дізналися? Бо ми перший населений пункт зі [з боку] Слов’янська. І коли вони вже заїжджали, просто проїжджали, ніхто не стріляв, і були прапори, ми вже розуміли, що українська армія в місті, вже все — нікого [з окупантів] немає. — Які відчуття у вас тоді були? — Слава Богу, що всьо закончилось. Потім — нерозуміння, чому [окупантам] дозволили піти в сторону Донецька. І оце «дозволили піти» триває досі.

  • Нам по три місяці не платили зарплатню зовсім. — А як ви жили? — Нам пасажири лишали білєтікі. Не брали за білєтікі. Ти знав, в тебе є план. Тоді було таке, що ми жили за ці кошти. І ще в нас є таке з дитиною досі. Коли я знаю, що моя дитина з Харкова їде додому, перше, що я роблю, — я в супермаркеті купляю їй «Кіндер-сюрприз». Відкриваю холодильник, і в дверцятка, там, де яйця, його кладу. Вона перше, що робить, вона: «Ма, привіт!». Она одкриває. Якщо воно там стоїть — це мама її чекала. Кожен день ти щось там рахуєш, здаєш ці плани. І скільки там коштів в тебе лишається, ті, що тобі презентували, ти з водієм [ділиш]… Бо водій теж без зарплатні. І йдем щось купляємо додому. Якщо це длінна смєна — це в 04:57 ти виїжджаєш і в 13:58 ти заїжджаєш. Оце на ногах. Ти йдеш на базарчик… Ти, в залежності від цієї суми, щось купляєш додому поїсти. І коли ти розумієш, що це якийсь дуже гарний день, ти можеш дозволити собі своїй дитині купить «Кіндер». І коли ти приходиш, і вона така: «Мама, у тєбя сьогодні був хороший день?». И это осталось по сегодняшний день — та маленькая, небольшая дрібничка, яку я могла тоді для неї зробити.

  • В мене дитина йшла в перший клас, вона вирішувала рівняння третього класу. Це було спілкування, малювання. Разом оце все на такому рівні, що вона закінчила гімназію Українську з золотою медаллю, з красним дипломом. Але закінчила вона її у [20]14 році, коли тут була війна. І у нас на святі були люди, які за всім цим… — Спостерігали? — Да. І моїй дитині золоту медаль, так як вона була на блакитно-жовтій лінті, просто в руку вложили. Не було таких почестей, що оділи все. Щоб не порвали. І просто отак-от, щоб вона її зберегла, — в ручку. Потім було ЗНО. В Краматорську воно не проводилось. Ми її одправили у Одесу. І їх, я не розумію досі, чому дітей з Донецької області, з Луганської посадили в окремий клас чомусь. Потім саме велике було 200 балів набрать по ЗНО. У неї було 197, 183 і 189 балів по тим трьом предметам. І я кажу: «Посадили їх в окремий клас?! Вони вам показали?!». Оце-от притискання їх, дуже боляче тоді було. Вони ж не винні були. Їх лишили тоді всього: випускних, свят. Війна на їх випускний була. А два роки назад, коли мій син закінчував технікум. Коли почалась війна, йому було 20 років. Ми поїхали вибирати йому костюм. Він каже: «Мам, а давай зараз купим такий, щоб був і на випускний, і на весілля, щоб ми з тобою два не купляли». 27 лютого йому 20 років. 24 лютого починається війна. На літо у нас відкладається свадьба. Він остається без випускного. Ми приїжджаєм на «Нову пошту», ми отримуємо конвертик, і там — його диплом, його свідоцтво. А он дивиться: «Мам, а в мене випускний ще “кращий”, ніж у Даші». Ось так війни нас коснулися.

  • Бабуся розказувала такі історії, оці [19]30-ті роки. Їй тоді 10–12 рочків було. Що вона розказувала? Що ходили з повозками якісь там поліцаї, що все забирали. Як вони копали землянки. І спускались в ту землянку. Бо вона розповідала, як вона козеня ховала. Воно мекало, і вона каже: «Прийшлося йому так-от руками тримать мордочку, щоб воно не мекало, щоб його не знайшли, щоб останнє козеня не забрали». І це рятуванням у них було — якісь два стакани молока для дітей. Вижили всі діти.

  • Full recordings
  • 1

    Kramatorsk, Donetsk region , 20.04.2024

    (audio)
    duration: 02:06:23
Full recordings are available only for logged users.

Хочеться, щоб це місце згадували з посмішкою

Олена Спрогіс в Краматорську, 2024 р.
Олена Спрогіс в Краматорську, 2024 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Олена Спрогіс (у дівоцтві Атуашвілі) — керівниця шелтеру для переселенців у селищі Ясногірка. Народилася 1978 року в місті Краматорськ Донецької області. Її батько родом з Кахетії (Грузія), але доньку грузинської мови та культури не навчав. Усе життя пані Олена прожила в приміському селищі Ясногірка. Здобула освіту кухаря-кондитера і кухаря-технолога, але за спеціальністю не працювала. Після закінчення навчання вперше вийшла заміж. Після розлучення самотужки виховувала доньку, працювала кондукторкою трамвая. У 2002 році вдруге одружилася й цілком присвятила себе сім’ї. Деякий час займалася рукоділлям та розведенням породистих котів. У 2014 році пережила окупацію Краматорська бойовиками «ДНР». Після звільнення міста оптимістично поставилася до змін, що почали відбуватися після перенесення сюди обласного центру з окупованого Донецька. З початком повномасштабного вторгнення приєдналася як волонтерка до організації роботи шелтеру для переселенців, що був створений на базі християнської церкви в її селищі. З 2023 року є керівницею шелтеру, продовжує надавати тимчасовий прихисток людям, евакуйованим з небезпечних регіонів Донецької області.