Юрій Сторожинський Yurii Storozhynskyi

І мене то так вразило [перегляд фільму Exodus 1947], бо виявилося, що я… Я в основному мав претензії до англійців. Та як? Та ви ж були союзниками, ви воювали з Німеччиною? І як ви так могли зробити по відношенні до євреїв? І так дальше. Мене то настільки зацікавило, що я вирішив трошки почитати на ту тему. Почав я читати різні книжки, ну а про євреїв я взагалі нічого не знав. Хто такі євреї? Які в них звичаї? Релігія? І так далі. Я почав шукати, книжки де можна почитати, але про євреїв в радянських людей було тільки шість томів Шолом-Алейхема. А Шолом-Алейхем описував в основному життя таких артистів єврейських; коротше, з Шолом-Алейхема мало що можна зрозуміти як євреї жили, займалися і так далі. Почав в бібліотеках шукати інші книжки. Немає ніде нічого. Тут мені сказали, що є товариство таке єврейське, воно має свою бібліотеку, а вона тоді знаходилась на вулиці Вугільній, там синагога є, вона називається Якуб Глянцер Шуль. Пішов туди, там сидить Оля Фадеєва, вона тепер завідуюча бібліотекою, хоча тепер вже та організація переїхала на [вулицю] Котляревського, 30. Прийшов до неї. «А вы еврей?» Я кажу: «Ну, мама была еврейкой, вот мене сильно цікавить ото питання єврейське, кажуть, що у вас є книжки». — «Да, у нас є книжки, всі книжки виключно на єврейську тематику, у нас Пушкіна нема, Лермонтова нема, от єврейських авторів багато книжок є». Я кажу: «Ну то дайте мені якусь книжку, почитати». — «Не, вы знаете, если б вы были еврей, а вы еврей?». — «Єврей». — «Нет, а документы у вас есть, что вы еврей? Свидетельство о рождении». Я кажу: «Нє». — «Мы не можем вас записать в библиотеку и дать вам книжки». Ну, але я знайшов свої ходи. Я знайшов свою родичку Ганю Вуйцик, от. Значить, в моєї бабки Павліни був молодший брат, ще молодший від неї, звали його Якуб Луканич. Вони жили в Бродах в центрі, там, біля базару. У них були сусіди євреї, фамілія їхня була Ґройсс. Коли німці почали формувати, значить, колону євреїв з чемоданами для завантаження в поїзд, який їхав в Белжец, в концтабір, ну то не концтабір був, а табір смерті. То та їхня сусідка привела дівчинку, оту Ганю, Хану, до того брата моєї бабки, навіть не знаю, яким родичем він мені доводиться, але бабка моя рідна і брат її рідний. І та єврейка сказала: «Візьміть дитину, а ми коли вернемось, ми у вас її заберемо, вам віддячимо, всьо». Довго там не було часу розмовляти, вони дитину собі забрали, ті поїхали — і з кінцями. Вони ту дитину удочерили, вона закінчила московський інститут імені Плеханова, вона економіст. Ну виключно розумна жінка була, ну тому що єврейка. Потім вона у Львові тут влаштувалася на роботу, вийшла заміж тут за українця по фамілії Вуйцик, потім вона розшукала своїх двоюрідних сестер, які залишилися живі. Одна була в Ізраїлі, друга — в Америці. То та, що в Ізраїлі, їй сказала: «Нє-нє-нє, ти до нас не приїжджай, не зможемо тебе прийняти, ми бідні, такі бідні». А та, що з Америки, сама приїхала сюди. Коротше кажучи, виявилася в мене така родичка — Ганя. А я з нею так дуже не підтримував відносин, але час від часу десь так зустрічалися. І тут я звернувся до неї. Кажу: «Слухай, як мені в ту бібліотеку попасти?» Вона каже: «Я туди записана». Кажу: «Так мені та, що там сидить, не хоче книжку дати». — «Ну вона тобі і не дасть, давай з тобою зустрінемся». І ми з нею зустрілися, пішли разом в ту бібліотеку. Вона каже: «Що ти хочеш взяти?» А мені тоді порадили саму першу книжку, яку читати для знайомства з єврейським питанням, то мемуари Ґолди Меїр «My Life». Я кажу: «Хочу Ґолду Меїр взяти». Ганя каже Олі: «Записуйте на мою карточку Ґолду Меїр. Так, а що би мені взяти почитати?» — «Ну що? Я так думаю, що поруч з Ґолдою Меїр стоїть Бен-Ґуріон. Візьми собі про Бен-Ґуріона, а потім поміняємся». Ну і отак мене записали в ту бібліотеку, тобто Ганя взяла мені книжки.

Я вам по поводу того [розмов, які вели між собою мешканці після війни у Львові] розкажу один такий приклад. Ми з батьками тут, у Львові, я вам говорив… була [в нас] одна кімната велика і одна кімната менша у вигляді кухні, і там п’ять чоловік нас жило. Батько був швець, і в нього був один такий знайомий швець зі села, який сюди до Львова приїжджав, батькові робив замовлення, той йому робив роботу. І він переїхав до Львова, знайшов собі квартиру на вулиці Костюшка — то як з [вулиці] Жовтневої, з [вулиці] Сикстуської [тепер — Петра Дорошенка] переходити до університету [ім. Івана Франка], така вуличка є. Він каже батькові: «Владек, ходи зі мною, там, я знаю, я говорив з тим двірником, там ще дві квартири порожні є. Там ніхто за тими квартирами не дивиться. Влізеш туди і будеш жити, і ніхто тебе не вижене, тим більше що в тебе діти є». Но і батько взяв маму і пішов з тим Васильом Чехом, пішов дивитися ті квартири, а мама — вона ж також розумна. Вона зустріла, там одразу вийшов двірник, дозорца польський, якого ще ті поляки і євреї, які там жили, казали, щоб він стеріг їхні квартири. І мама завела з ним розмову: «А ви знаєте, а ми чули, що тут є порожні квартири, ми би хотіли, в нас діти»… там, то, сьо. А той каже: «Та я, пані, вас розумію, але ви врахуйте таке, що коли большевиків шляк трафить і вернуться ті поляки і ті жиди, які тут колись жили, то вас же посадять до криміналу за то, що ви незаконно вселилися в їхню квартиру». Маму то переконало: «Так-так, так-так». Тут батько виходить на балкон і кричить: «Дана, ходи, подивишся, яка тут гарна квартира, ходи, я хочу, щоб ти її побачила». — «Владек, злазь звідтам, ми звідси йдемо, не треба ніяких мені… я тут не буду вселятися в ніякі квартири, йдемо додому, всьо, ми квартиру маємо і там будемо жити, пішли». І отой дозорца так маму налякав, що колись вона буде винна, коли вселиться без дозволу в якусь хорошу квартиру, що ми так… Всі наші освободітєлі, які приїхали зі східної України, вони жили в єврейських і польських квартирах, а ми жили в тих бідацьких квартирах як і до війни, так і після війни.

Батько працював шевцем, а мати була домогосподаркою. Вони з бабкою якось добре дуже ладили, тому що потім моя бабка Павліна дуже добре згадувала мою маму, коли її вже не було. А куди поділася мама, ніхто не знає. Мама також для того, щоби підтримати матеріальний стан сім’ї, зайнялася роботою, вона там з деякими знайомими жінками з Бродів їздили по селах, купували муку, пекли хліб і возили його до Львова продавати. А найкраще тоді хліб можна було продати біля гетто. От тут, ну, ви знаєте, вхід в гетто був там, де трамвай заїжджає на [вулицю] Замарстинівську, а вихід з гетто був там, де вулиця Чорновола. І вот там ті жінки з хлібом, які якимось чином передавали тим євреям, яких вели на роботу або вели з роботи, перекидали той хліб, і євреї перекидали якусь оплату. Але місцева поліція не дозволяла того, ну але, звичайно, як поліція вона часом закриває очі, і торгівля хлібом йшла. Але в кінці кінців мама попала під облаву, її посадили в машину, і остання інформація, яку батько отримав про маму, хтось зі знайомих бачив її… Її називали в побуті Льоля, звали її Лея, а прізвище її було Марґуліс. «Марґуліс» це на івриті значить «перли». Отак як дружина В’ячеслава Молотова була Жемчужная, то моя мама, можна сказати, також була Жемчужная в перекладі. Батькові передали, що твою Льолю бачили як її завозили на машині в гестапо. А гестапо було там, де тепер наше СБУ на вулиці Вітовського. Нє. — Біля трамвайного депо? — Та, та. Тому що перед тим то було Управління електрифікації міста Львова, а потім, коли совєти прийшли в [19]39-му, вони з нього зробили НКВД, а німці потім зробили своє гестапо там. І вот передали, що маму бачили, як її завезли туди, а більше про неї ні слуху, ні духу. А в ті часи вже знали, що якщо пропала людина або якщо пропав єврей і не вертається довший час, кілька місяців, то вже нема чого чекати, чого шукати, значить, людина пропала. Ну і таким чином я залишився сиротою без мами.

В ті часи вже були відомі факти, що німці з євреями обходяться дуже жорстоко. Грабують їх, можуть позбавити життя посеред вулиці, якщо їм здасться, що єврей в чомусь винний. І я так думаю, що мої батьки вирішили мене не реєструвати в місцевої влади, і факт мого народження зареєстрований синьою печаткою тільки в 1948 році, коли мені треба було йти в школу і я не мав метрики, тоді ми з дідом пішли в місцевий ЗАГС виробляти метрику. Перед тим як піти туди, на ту процедуру, я крутився на подвір’ї, а в діда була така, як тоді казали, льокаторка, яка винаймала в нього одну кімнату з кухнею. Військова пара, це був [19]47 рік, дядя Костя, пам’ятаю, і тьотя Вєра. Тьотя Вєра вийшла і каже: «А куди ти збираєшся?» Ну по російськи. Кажу: «Та йдемо з дідом в ЗАГС метрику виробляти». Вона каже: «А когда ты родился?» Кажу: «Вот, в кінці червня в [19]41 році, колі німці бомби на Броди кидали». А вона: «Знаєш що, а ты скажи, что родился 18 августа». — «Чому?» — «Потому что у меня день рождения 18 августа, и мы с тобой купим торт, такой вкусный, ты еще такого не ел…» І почала мені розписувати, що таке торт. Моя бабка, як і всі місцеві мешканці, вони вміли робити на свята там різні медівники, маківники, цвібаки, бог знає що, також дуже смачне, але торти в нас не були прийняті, і вона мене тим заінтригувала. Коли ми з дідом прийшли в той ЗАГС, там сиділа тьотя в погонах і почала задавати питання. Питають діда: «Ну, коли хлопчик народився?» А в цей час, після війни, були тисячі дітей і взагалі людей, які загубили десь свої документи і просили виробити нові. Тому тоді був такий наказ — зі слів громадян видавати свідоцтва про народження і інші документи. На запитання, коли хлопчик народився, дід і каже: «Та знаєте, пані, коли німці бомби на Броди кидали». Вона каже: «Ви мені кажіть точно місяць, день». — «Ну, місяць — то червень, а день — то десь кінець, ну, може, тридцяте червня». — «Нє, ви мені точно скажіть». А тут я стояв, все це слухав, слухав, і кажу: «Восемнадцатого августа». Тьотя каже: «Бачите, дитина знає, чого ж ви мені голову морочите». Дід каже: «Ну то пишіть. Шо таке “августа”? Серпня? Хай буде». І таким чином в мене зараз в паспорті записано, що я народився 18 серпня 1941 року. Тьотя Вєра торта мені так і не купила.