The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Юрій Сторожинський Yurii Storozhynskyi (* 1941)

• народився в місті Броди наприкінці червня 1941 року в українсько-єврейській сім’ї

• мати Лея Марґуліс пропала безвісти під час передачі хліба у львівське гетто

• навчався у бродівській гімназії та львівській школі № 78

• у 1960–1964 рр. служив у радянській армії, де отримав спеціалізацію зв’язківця

• 1967 року завершив навчання на радіотехнічному факультеті Львівського політехнічного інституту й почав працювати на заводі «Теплоконтроль», де очолював відділення радіовимірювальних приладів

• у 1971–2007 рр. працював у виробничому об’єднанні «Електрон» (з 1991 року — АТ «Концерн-Електрон»), почергово обіймаючи посади в спеціальному конструкторському бюро, відділі технічного контролю та відділі виробництва спеціальної техніки військового призначення

• 1992 року очолив профспілку концерну «Електрон»

• у 2001–2008 рр. був членом ліквідаційної комісії заводу

• у дорослому віці перевідкрив свою єврейську ідентичність і культурну приналежність, став активним членом львівських товариств єврейської культури автор і видавець збірки прози та поезії, перекладач спогадів Рудольфа Редера «Белжец»

• живе у Львові, досліджує локальну історію

Юрій Сторожинський — інженер-радіотехнік, автор збірки прози та поезії, перекладач спогадів Рудольфа Редера «Белжец» і діяч єврейської громади Львова. У його історії перетинаються сюжетні лінії, важливі для повнішого розуміння історії заходу України другої половини XX та початку XXI століть. Ця оповідь — як про болючу воєнну втрату, так і про життєствердність, професійний успіх і перевідкриття самого себе. 

Точна дата невідома 

Після початку німецько-радянської війни 21 червня 1941 р. частини Червоної Армії просувалися на захід у рамках поспішного контрнаступу. На лінії фронту, в трикутнику Луцьк — Дубно — Броди, між радянськими військовими формаціями утворилися розриви. Цим вдало скористалося німецьке командування. Танкові дивізії Вермахту зайшли в тил противника. Механізовані корпуси червоноармійців зазнали нищівної поразки, втративши понад 2500 танків. Броди та інші міста регіону опинилися під німецькою окупацією, а протистояння червня 1941 року ввійшло в історію як найбільша танкова битва Другої світової війни. У ці дні під звуки залпів та вибухів Лея (звана вдома Льолею) Марґуліс (1910 р. н.) привела на світ сина. Юрію Сторожинському так і не вдалося з’ясувати точної дати свого народження. Він знав лише, що було це «в кінці червня 1941 року під час бомбардування німцями міста Броди [...] як мені дід розказував, факт мого народження стався в підвалі будинку в центрі міста». Вже пізніше, коли потрібно було отримати свідоцтво про народження, щоб розпочати навчання у школі, хлопець сам вибрав дату власного народження — 18 серпня. Так порадила сусідка. Дідусь, який стояв поруч, погодився, а пані в паспортному столі записала й видала документ. Точна дата лишилась загадкою та болючим спомином. 

Дві матері

«Коли дід зустрів мого батька в центрі Бродів, на вулиці Золотій, з якоюсь там жидівочкою, то вдарив його по лиці: “Що то таке, ти стид мені робиш, з жидівками ходиш”», — розповідає пан Юрій. Хоча змішані шлюби не були рідкістю ані в міжвоєнній Польщі, ані тим паче у Бродах, де євреїв було більше, ніж поляків та українців, перед парою постало важке завдання: вибрати майбутній обряд для шлюбу. Хтось повинен був змінити віру. Проте невдовзі «прийшли нові часи». У вересні 1939 року розпочалася війна, місто опинилося під контролем радянської адміністрації: «пішов поголос, що більшовики багато чого поміняли й тепер не треба йти одружуватися ні в церкву, ні в синагогу, тільки в ЗАГС». 

У середині 2000-х років пан Юрій знайшов актовий запис про шлюб батьків, датований 7 травня 1940 року, де була інформація про наречених. Володимир (1909 р. н.), українець, син Леона Сторожинського, був шевцем. Мати, яка незадовго після народження сина пропала безвісти, передаючи хліб у гетто (а скоріш за все, загинула в таборі смерті), єврейка, дочка Лейби Марґуліса, займалася домашнім господарством. Інформація про останнє місце перебування дружини, яку Володимир отримав від знайомих, вказувала на львівський відділ гестапо. Тому пан Юрій не пам’ятає рідної матері, а образом, який постав зі спогадів, завдячує родинним розповідям. 

«Не було таємницею, що в Юрка мама жидівка». Знала про це й наступна батькова дружина пані Данута, з якою він узяв шлюб 1944 року. «Тоді мужчини були у більшості на війні, а тих, що на війну не взяли, то мали дуже велику популярність серед жінок». Володимир Сторожинський мав скалічене внаслідок робочої травми око. Розмови про попередню дружину не надто подобались мачусі: вона казала, щоб чоловік не забивав голови сина дурницями, та ще й у непевний час. «Я твоя мама», — так закінчувалися розмови про минуле. «Тепер я себе картаю за те, що в батька більше не запитав, хто була мама, хто були її батьки, бо її сім’я з Бродів вся загинула під час Голокосту», — шкодує пан Юрій. Ці думки прийшли набагато пізніше. 

Школи, заводи й аеродром Антонов 

До школи Юрій Сторожинський почав ходити у Бродах, «колись то була гімназія, там вчився письменник Йозеф Рот, вчився художник Іван Труш». Проте через два роки його забрали до Львова — там у кінці 1940-х років оселилися батько з мачухою та народилися брат із сестрою. П’ятеро людей жило в маленькому помешканні на вулиці Замарстинівській — «то колись називалося “кінець четвертого трамвая”». Житлові умови бажали кращого: «квартира складалася з однієї кімнати, так десь метрів біля тридцяти, і друга кімната була перероблена під кухню, не було сантехніки там ніякої». Хлопець перейшов у школу № 78, яку закінчив 1958 року. Шкільні роки принесли й перший робочий досвід на інструментальному заводі: «ми туди ходили раз на тиждень на виробничу практику, нам там розказували про обробку металу». Після цього пан Юрій влаштувався токарем у ремонтно-механічний цех взуттєвої фабрики № 3, де працював і батько, а пізніше знайшов місце на заводі автонавантажувачів. Роботу хлопець поєднував із навчанням на вечірніх курсах механічного факультету Політехніки, куди мріяв вступити. 

1960 року пана Юрія призвали до війська; мачуха була задоволена, «який у неї син передовий, в совєцку армію пішов служити». Під час служби здобув кваліфікацію у військах зв’язку, служив у Гостомелі, де «через паркан від нашого полку була лётно-испытательная станция Антонова, тобто був цей аеродром “Антонов”, на якому згорів “Антей”». [Росіяни знищили літак АН-225, відомий як «Мрія», під час боїв за Київ.] У армії молодого офіцера заохочували вступити в комуністичну партію, аби збільшити свої шанси зробити кар’єру. Проте він мріяв про інший фах і в листопаді 1964-го повернувся в політехнічний інститут. Року втрачати не хотів, тому з допомогою викладачки надолужив пропущені заняття й поновився на навчанні. Військо для нього не стало справою життя, однак у зв’язку пан Юрій таки знайшов себе.

Як Львів ставав великим індустріальним центром

«У Львові в цей час було вже було близько десяти заводів електронного такого направлення, які працювали на виготовлення військової техніки», — згадує пан Юрій. Він, тоді студент Політехніки, перейшов із кафедри обробки металів на радіотехнічний. Свою наступну роботу знайшов на Львівській телеграфно-телефонній станції: «Ну і питаю: “з армії, вот, прийшов, роботи у вас нема?”» — «А ким ти там був?» — «Працював з таким і таким зв’язком». 

Його повели до головного інженера. Так 1964 року Юрій Сторожинський влаштувався на посаду електромонтера третього розряду з окладом 67 радянських карбованців. Тоді ж вирішив створити власну сім’ю і одружився з колегою. Після закінчення інституту (1967), зі свіжим дипломом та багажем досвіду знайшов місце на заводі «Теплоконтроль» (у структурі Львівського виробничого об’єднання «Мікроприлад»), де очолив відділення радіовимірювальних приладів. 1971 року в пошуках кращої посади й можливості отримати житло перейшов у виробниче об’єднання «Електрон», де пропрацював до виходу на пенсію (2008). «Знайомі хлопці сказали, що там найшвидше можна отримати квартиру: йдемо шукати щастя на “Електрон”», — згадує пан Юрій.

У радянському Львові функціонував не один десяток потужних заводів. Саме мережа промислових підприємств визначала образ міста як великого індустріального центру. В період повоєнної відбудови тут активно будувались і реорганізовувалися заводи подвійного призначення, орієнтовані на виготовлення деталей для оборонної промисловості. Холодна війна стала відчуватись особливо чітко, коли пан Юрій перейшов у відділ виробництва спеціальної техніки військового призначення “Електрону”, де розробляв частини для системи наведення ракети класу «повітря — земля». 

«Електрон»

Виробництво було утворено 1957 року як «Львівський телевізійний завод». До кінця 1980-х років він був одним із провідних у Радянському Союзі: «В останні роки радянської влади “Електрон” випустив більше як мільйон телевізорів, другий по розмірах завод був мінський “Горизонт”, він випустив 670 тисяч». 1991 року, коли після проголошення незалежності економіка держави тільки зміцнювалася, завод став одним із перших акціонерних товариств на території колишнього СРСР, це було «єдине товариство [в Україні], яке весь час виплачувало [працівникам] дивіденди». Яскраво тут відчувались і зміни в суспільно-політичному житті. На початку 1990-х років пан Юрій часто розмовляв з колегами на історичні та політичні теми: тоді ж вони й вирішили, що пора провести незалежні вибори до заводської професійної спілки. Юрій Сторожинський став діячем Народного Руху України і 1992 року став головою цієї спілки. «Ми зустрічалися [з президентом “Електрону”], я розповідав, що в профспілках по заводах [...] питання були такі, що десь якогось начальника цеху треба поміняти, бо вже людям надоїв», — згадує він. Завдяки знанню законів і доброму орієнтуванню в правовому полі, якими слід завдячувати роботі в профспілці, пан Юрій увійшов до складу ліквідаційної комісії концерну, де він працював з 2001 до 2008 року: «зупинилися складальні заводи і ті підприємства, які робили деталі, але кожне з них — це є юридична особа, яка має на якусь суму своїх засобів. І так само, коли людина померла і її треба передати землі, так само і таке підприємство треба вивести з реєстру юридичних осіб». Концерн диверсифікував виробництво і знайшов своє місце в галузі електротранспорту, а пан Юрій вийшов на пенсію, де зміг нарешті присвятити більше часу дослідженням локальної індустріальної та єврейської історій. 

Пошуки себе

У дитинстві пан Юрій практично не роздумував про своє єврейське походження — «був собі звичайний хлопчик». Відкрити в собі ще когось іншого, окрім радянської людини, в радянському повсякденні не виникало. У школі, на вулицях, в армії й на роботі ніхто про це не говорив, ці теми були надто політичними — у суспільстві склалася «система відношення до євреїв, де переважала політика, що єврей не наша людина». Але в місті й на заводі люди багато одне про одного знали; можна було обійтись без декларацій. 

Одного дня Юрій Сторожинський увімкнув телевізор, і побачене викликало в нього сильні емоції. Слідом за міркуванням чому так сталося» прийшло впевнене рішення дізнатися більше й самому відповісти на питання, які так і не поставив батькові. На екрані йшов документальний фільм «Exodus 1947», а чоловік розважав над загубленою ідентичністю. Далі дорога пролягала через бібліотеки. «Таким чином я з 2004 року прочитав більш ніж 450 книжок в єврейській бібліотеці», — згадує пан Юрій. Він активно пізнавав щоденне життя галицьких євреїв, їхні долі у XX столітті, еміграцію та побудову держави Ізраїль. Йому стало важливо хоча б через сторінки книг пізнати власну матір, а також її батьків і численних сусідів з Бродів, які загинули у Шоа. Він почав розшукувати документи, що засвідчили би правдивість спогадів рідних. Дороговказами йому стали місцеві єврейські товариства та меморіал на місці табору смерті у Белжеці. «Я взяв собі білет на автобус, поїхав в Белжец, він від Рави-Руської десь 15 кілометрів на ту [польську] сторону, — каже пан Юрій, — походив там по території, з працівниками поговорив». Після розмови й запису інтерв’ю «з приводу мами, єврейства, як я тепер був українцем, став євреєм», директорка музею Єва Копер дала чоловіку декілька копій сторінок видання 1946 року. Це були свідчення Рудольфа Редера — львів’янина, власника миловарні, одного з двох в’язнів, яким вдалося втекти, та єдиного єврея, який зміг описати функціонування табору зсередини. Пізніше Юрій Сторожинський переклав цю книгу українською мовою та опублікував власним коштом. 

«Виявляється, щоб бути євреєм треба багато знати», — збагнув Юрій Сторожинський. Саме через пошуки й роздуми він поєднав дві свої ідентичності — українця та єврея. Останнім роками пише вірші та прозу, бере активну участь у житті єврейської громади Львова та ділиться набутими знаннями, життєрадісно підсумовуючи своє повернення до коріння словами: «тепер у мене випали вже два дні: субота по новій традиції, неділя — по старій».