The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Дмитро Терзі Dmitro Terzi (* 1944)

• народився 16 лютого 1944 року в селі Виноградівка (історична назва — Бургуджи) Болградського району Одеської області

• після невдалої спроби вступу до Одеського театрально-художнього училища (1961) працював завідувачем клубу в селі Плоцьке Одеської області

• 1962 року намагався вступити до Київського державного інституту театрального мистецтва ім.І. К. Карпенка-Карого (після 2003 року — Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого)

• 1963 року вступив на фізико-математичний факультет Одеського державного педагогічного інституту імені К. Д. Ушинського (після 1994 року — Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського)

• у 1963–1966 роках служив у ракетних військах Радянської армії в місті Острів під Псковом (РСФСР)

• 1967 року вступив на факультет романо-германської філології Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова

• перейшов на заочну форму навчання, щоб навчатись у московській школі «Інтурист» для гідів-перекладачів

• 1970 року став членом комуністичної партії

• у 1970–1991 роках працював гідом-перекладачем, посідав керівні посади в одеській філії об’єднання «Інтурист», мав постійні закордонні відрядження

• 1991 року став одним із засновників болгарської спільноти в Одесі

• з 1999 року на волонтерських засадах керує Всеукраїнським центром болгарської культури в Одесі

Дмитро Терзі — нащадок болгарських переселенців до Бессарабії. З болгарської його прізвище перекладається як «швець». Тому його іноді жартома називають болгарським Шевченком. Дмитра Терзі, як і його українського тезка, ще зі школи тягнуло до літератури. Він мріяв про творчу професію. Проте три спроби вступу до театрального вузу виявилися невдалими — на заваді стало болгарське походження, яке пізніше, навпаки, допомогло зробити карʼєру в сфері туризму. Близько 30 років пан Дмитро пропрацював у одеському регіональному відділі об’єднання «Інтурист». Після проголошення незалежності України долучився до творення болгарської спільноти й відтоді вже понад 20 років очолює Всеукраїнський центр болгарської культури.

Дитинство в повоєнній Бессарабії

Дмитро Федорович Терзі народився 16 лютого 1944 року в селі Бургуджи на півдні губернаторства Бессарабія. Тривала Друга світова війна й окупація Бессарабії румунськими військами маршала Антонеску. Вже за півроку після народження пана Терзі в регіоні буде встановлено радянську владу. 1948 року село Бургуджи, де компактно проживала болгарська спільнота, стане Виноградівкою.

Окрім добрих спогадів, повʼязаних із родиною та школою, в памʼяті Дмитра Терзі закарбувалися й трагічні часи штучного голоду 1946–1947 років, який передував колективізації Бессарабії. Колгосп у селі організували одним з останніх — аж 1949 року. Важкі роки голоду запамʼяталися назавжди: «Голодних було багато, але болгари — економний народ <…> Ну, вирили яму, кинули туди декілька мішків кукурудзи. Зарили <…> І повільно-повільно щось там відварювали». Бабуся пана Дмитра ділилася хлібом із сусідським хлопчиком, який ледь не вмер з голоду, «допомагали одне одному». Був іще один випадок із раннього дитинства, який міг закінчитися трагічно: діти знайшли в закинутому будинку бомбу, яку при відступі залишили румунські війська, принесли її на подвірʼя й збиралися розбити молотком. Дорослі вчасно це помітили й запобігли трагедії.

Дмитро Терзі зростав у болгарському середовищі, де добре збереглися народні звичаї. Родина його займалися сільським господарством — виноградарством, тваринництвом. Батько працював бригадиром у виноградній бригаді. Дідусь по батьковій лінії — шкільним завгоспом.

Яскравий спогад з дитинства — традиція бігати по мокрій від роси траві на Гергьовден/Юріїв день (23 квітня за григоріанським календарем або 6 травня за юліанським): «Бабуся вставала і каже — “давай, давай!” І я біжу нашим городом, скрізь мокро, земля й десь бруднуваті ноги. Ти лягаєш, і вона тебе вкриває, і молиться, щоб усе було добре».

Першою мовою пана Дмитра була саме болгарська, якою родина розмовляла в побуті. «Ми завжди знали, що ми болгари», — каже він. Російську хлопець вивчив уже в школі, швидко опанувати її вдалося завдяки читанню нових російськомовних книг, якими поповнювалася шкільна бібліотека. Болгарську мову в школі не вивчали. Найбільше зі шкільних предметів йому подобалися історія та література. Взаємини між однокласниками були дружніми, в класі разом навчалися болгари та українці, сім’ї яких переселилися 1949 року з Закарпаття в будинки депортованих німців. Особливо теплі почуття у Дмитра Терзі виникли до однієї української дівчинки. «Надія Подоба — я прям закохався в неї», — згадує він. 

Релігійне життя болгарської спільноти 

Болгарська спільнота, як і більшість українців на території Бессарабії, була православною. Тому конфліктів на основі релігії не траплялося. Церковні служби часто відвідували всі разом. Окрім загальноприйнятих християнських свят, відзначали й традиційно болгарські, серед них День святого Трифона — свято наближення весни. Різдво і Великдень були найбільшими святами й у родині Дмитра Терзі відзначалися масштабно. «Памʼятаю Різдво. Великий стіл <…> 12 страв, усі пісні <…> ладан, свята вода. І ми йдемо до коня, бризкаємо, хрестимося, йдемо до овець, корови, в усі кімнати <…> вранці йдуть до церкви, йде служба, після служби розговіння, всі славимо Ісуса Христа». За часів його дитинства спільнота була досить релігійна. «В церкву ходили всі. І я ходив у церкву, мабуть, десь до сьомого класу». Далі «почався тиск» за часів антирелігійної кампанії Хрущова. Виноградівську церкву закрили. Голова сільської ради здався. 1961 року, коли Дмитро Терзі навчався в десятому класі, він став свідком руйнування церкви. Місцевий партійний секретар бив ногами ікони, руйнував вівтар. Діти дивилися на це з подивом, а старші, злякавшись, навіть не вийшли до церкви й не перешкоджали її знищенню. В майбутньому церковні свята відзначали по-домашньому, скромно і тихо. Та не у всіх болгарських селах Бессарабії закривали церкви. «Якщо був похорон — викликали священника з сусіднього села», — пояснює пан Дмитро.

Три невдалі спроби стати актором 

У дитинстві Дмитро Терзі мріяв стати пілотом і керувати літаками, та після шкільної екскурсії на арцизький аеродром відмовився від цієї ідеї й серйозно став думати про акторську професію. Нові мрії підтримували шкільні вчительки літератури, які рекомендували вступати в театральне училище.

Закінчивши школу, 1961 року пан Дмитро поїхав вступати саме в одеське театрально-художнє училище. Його не зарахували — буцімто через особливості типажу й болгарське походження. «На мене так подивилися — болгарин, українською не розмовляє, російською — так-сяк», — згадує Дмитро Терзі. Після цього він повернувся додому й працював завідувачем клубу в сусідньому селі Плоцьке. Невдала спроба вступу його засмутила, але своїх намірів стати актором він не полишив. 1962 року намагався вступити до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого. Ця спроба теж закінчилася невдачею — йому відмовили через погане володіння українською, яку пан Дмитро вивчав лише один рік у пʼятому класі. Порекомендували їхати до Москви, але плани навчатися акторської майстерності не реалізувалися й там. Після трьох невдалих спроб вступу до театральних вишів він став студентом фізико-математичного факультету Одеського державного педагогічного інституту ім. К. Д. Ушинського. Тривало навчання недовго — пана Дмитра призвали на військову службу, яка тривала з 1963 до 1966 року. Служив він у ракетних військах під Псковом (РСФСР) — «це були найперші, найцікавіші  ракети шахтного варіанту». Разом з Дмитром служили і українці, чиї вольові якості викликали у нього захоплення. «Це боєць вищого ступеня, — каже він, — і що би не трапилося, немає зброї — він буде демонструвати дуже високий рівень бійцівських якостей <…> мене це прям вражало».

Кар’єра в одеському «Інтуристі» 

Після служби в армії, 1967 року, пан Дмитро вступив на факультет романо-германської філології Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. Згодом перейшов на заочну форму навчання, щоб водночас відвідувати школу «Інтурист» для гідів-перекладачів у Москві. В одеському представництві тоді шукали працівників, які, крім інших іноземних мов, володіли ще й болгарською — мовляв, «20 тисяч болгар приїжджало як туристів на рік в Одесу тільки». 1970 року пан Дмитро став членом комуністичної партії. «Мене агітували декілька разів <...> я не прагнув ні на які такі посади, але на мене тиснули — і я погодився», — згадує він. Робота й карʼєрне зростання в системі «Інтурист» були б неможливі без членства в компартії.

Спочатку пан Дмитро працював перекладачем, потім гідом. Жінок у колективі було близько 80 відсотків, часто доводилося підмінювати колежанок і супроводжувати групи туристів — так він відвідав багато країн. Згодом пан Терзі почав керувати відділом спеціальних послуг, який займався різноманітними справами — від термінового подовження віз до організації перебування іноземних туристів у радянських сімʼях. Звісно, ведення радянської пропаганди було невід’ємною частиною роботи відділу. «Що таке “Інтурист” — це туристичне обʼєднання, яке обслуговувало іноземних туристів — соціалістичних країн з одного боку й капіталістичних — з іншого. І все одно йшла пропаганда Радянського Союзу, комуністичної партії, цієї моделі і всього того, що існувало на той час».

Далі Дмитро Терзі очолював відділ морського та річкового туризму, який займався круїзами для іноземних і радянських громадян. Використовували там «40-60 гарних пасажирських суден, які приносили величезні доходи державі». Пропрацював пан Терзі в системі «Інтурист» майже 30 років.

Збереження традицій у Всеукраїнському центрі болгарської культури 

У 1990-ті роки, особливо після проголошення Україною незалежності, почався активний рух і гуртування в болгарській спільноті. «Національне відродження почалося, зʼявилася величезна кількість книг <…> відзначаються болгарські свята». Виникла потреба в особливому просторі для підтримки культурного життя громади.

1999 року в приміщенні вже зачиненого кінотеатру ім. Г. І. Котовського в центрі Одеси почав базуватися Всеукраїнський центр болгарської культури. Цьому сприяла болгарська спільнота. Місто віддало їй будівлю на умовах низької орендної плати.

«Нам пощастило, що в центрі міста, гарна локація — невеликий кінотеатр Котовського, який був колись. Ми його відремонтували, і він вже двадцять з чимось років існує», — каже пан Терзі, який керує центром на волонтерських засадах з моменту його заснування.

Спільнота разом відзначає головні болгарські свята й знаменні дати, центр сприяє збереженню традицій, які в умовах сучасного міста швидко зникають. Є танцювальні колективи, хор, гуртки для дітей, проводяться презентації книжок, фотовиставки. В центрі функціонує недільна школа з вивчення болгарської мови, яку відвідує близько 500 учнів. Фінансує це навчання Міністерство освіти Болгарії. Є в центрі й бібліотека, яку поповнюють книжками за рахунок меценатів. Нещодавно центр отримав у подарунок від Болгарії обладнання для навчального компʼютерного класу, який планують розмістити саме в бібліотеці. На майбутнє пан Терзі мріє про кавовий куточок для молоді в приміщенні центру та про тематичні зустрічі й спілкування для болгар міста та області, бо ж «для цього й існує клуб». Але реалізації запланованого заважає нестача фінансування й співробітників. У планах Дмитра Терзі є ще один важливий проєкт, присвячений наслідкам російсько-української війни. «Я хочу зробити одну виставку. Вже багато загиблих болгар на цій війні <…> зробити тут виставку і відправити її в Болгарію також. І, можливо, навіть подарувати її там. Чому — тому що багато хто там думає по-різному. Нехай вони знають, що біда нас торкнулася серйозно. І дай Бог, щоб зупинилася якось ця війна».