The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Святослав Васильчук Sviatoslav Vasylchuk (* 1941)

• народився 5 вересня 1941 року у селі Антонівка Рівненської області

• родина була залучена до діяльності підпілля на боці Української повстанської армії (УПА) під час Другої світової війни та після встановлення радянської влади на Волині

• після закінчення у 1958 році Костопільської середньої школи працював на шахтах Донеччини, служив в Азербайджанській РСР

• у 1964 році вступив на факультет журналістики до Київського державного університету

• у 1965-му після студентського протесту проти русифікації освіти був направлений на «перевиховання» до робітничого колективу, за рік — відрахований з університету

• за сприяння Олеся Гончара поновився в університеті, завершив навчання заочно

• у 1968–1971 роках працював кореспондентом обласної газети «Правда Кашкадар’ї» в Узбекистані

• після повернення в Україну, у 1970-х працював у газетах «Корчагінець», «Радянське Поділля» та «Вінницька правда», звідки у 1978-му був змушений звільнитися через тиск з боку редакції

• з 1989 по 2003 рік очолював Житомирський крайовий Народний Рух України

• депутат Житомирської обласної ради трьох скликань: 1990–1994, 1994–1998, 1998–2002 років

• з 2000 року очолює Житомирське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

• у 2015 році нагороджений Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня

Святослав Васильчук — журналіст за фахом, громадський та політичний діяч за покликанням. Він народився на Волині у родині українських патріотів. Батько та брат боролися проти радянської влади зі зброєю в руках, а сестри допомагали підпіллю. Як колись його батько, Святослав також перебував у полі зору радянських спецслужб, адже під час навчання на факультеті журналістики протестував проти русифікації навчальної програми. У 1978 році отримав догану за свого тоді вже покійного батька-оунівця і був змушений звільнитися. Наприкінці 1980-х років став активним учасником громадських рухів у Житомирі, очолив місцевий осередок Народного Руху України і стояв біля витоків української незалежності.

«Родина наша була національно свідома»

Батько Святослава Васильчука, Карпо Васильчук, народився у 1901 році. Був випускником Рівненської гімназії. Коли 1919 року Симон Петлюра з урядом Директорії перебували на Рівненщині, Карпо разом із батьком Олексою Васильчуком були мобілізовані до армії Української Народної Республіки. Брали участь у наступальних діях проти більшовиків, унаслідок яких було звільнено південно-східне Поділля. У 1920 році вони повернулися у рідне село Антонівка. На той час Волинь уже стала частиною Польщі. 

Батько займався господарством — мав пасіку на понад 100 вуликів, тримав худобу, молочарню, обробляв 30 гектарів землі. Згодом відкрив крамницю у місті Костопіль. Робив внески на товариство «Просвіта» та українські газети, створив просвітянський осередок в Антонівці: «До батька сходились десь, я так підраховував, з десяти довколишніх хуторів і сіл, дядьки, оці люди, — особливо взимку, коли робіт немає отаких у селі, — він проводив з ними [заняття], викликав з Рівного з “Просвітиˮ таких спеціалістів». 

З Теклею Корнійчук, яка народилася 1907 року в селі Рудні Костопільського району, Карпо одружився у 1927 році. Сім’я виховувала сімох дітей. У 1935 році, коли польська влада вже зупинила діяльність «Просвіти» на Волині, Карпо Васильчук став членом радикальнішої Організації українських націоналістів (ОУН). Тоді ж його призначили солтисом — сільським старостою. Він мав авторитет і серед українців, і серед поляків: «Батько звернення подавав до Сейму польського, бо школи були переведені на польську мову скрізь, з вимогою, щоб половина занять були українською мовою. То цю заяву підписали навіть польські колоністи». У 1939 році, коли Червона армія зайшла на Західну Україну і там було проголошено радянську владу, селяни обрали Карпа Васильчука сільським головою. 

Ця посада залишилася за ним і під час німецької окупації у 1941-му, але недовго — як надрайоновий провідник ОУН він пішов у підпілля. Того ж року народився його син Святослав. Невдовзі на Костопільщині почалося формування Української повстанської армії (УПА). Для УПА війна була вікном можливостей для створення самостійної української держави, тому повстанці вели збройну боротьбу проти всіх військово-політичних сил, які цю ідею не підтримували — німців, більшовиків і поляків. У березні 1943 року Карпо Васильчук брав участь у нападі на селище Оржів, під час якого повстанці захопили німецьку зброю. У 1944 році старший брат пана Святослава, Андрій Васильчук, псевдо «Соколик», загинув у бою з енкаведистами. Сестри Васильчук були залучені до діяльності підпілля: «збирали одяг, хліб носили, це аж, мабуть, до кінця 1940-х років, воякам УПА». Найстарша Ганна очолювала місцеве юнацтво ОУН, мала псевдо «Харитя». Про те, що родина пана Святослава допомагала підпіллю, від нього не приховували. 

Батька, Карпа Васильчука, радянська влада схопила у 1945 році. Його засудили до 20 років каторжних робіт та п’яти років заслання. Він загинув під час Воркутинського повстання в середині 1953 року. У період незалежності Святослав Васильчук дослідив життєвий шлях батька в архівах.  

На шахтах Донецька і Воркути

Протягом 1948–1958 років Святослав навчався у Костопільській середній школі № 1. Уроки вели українською мовою, однак усі вчителі були немісцеві. Після школи хлопець поїхав працювати на Донеччину: «Нас, ентузіастів, зібралося і ми завербувалися вчотирьох, поїхали в Маріуполь. Нам наобіцяли, що там нас навчать професії. Брехня суцільна! Ніхто нічого не давав, поставили канали копати». З Маріуполя він переїхав до Донецька, влаштувався на роботу у шахті. У 1959 році закінчив курси машиністів підземного транспорту, далі — служив чотири роки в Азербайджані. Після армії вирушив у Воркуту, куди раніше на заробітки поїхав його старший брат Тарас. Пан Святослав працював на шахті. «Там багато українців було на той час. І ми гуртувалися. Це ж було 150 років від дня народження Тараса Шевченка тоді якраз. І от ті українці, які там були, <…> і ті колишні зеки, вони вже отримали звільнення, то, як правило, в клубах стенди готували й так далі. Ми жили тільки Україною». 

Протест в університеті Шевченка

Пан Святослав хотів здобути вищу освіту, тому, щоб підготуватися до вступу в університет, пішов до школи робітничої молоді. У липні 1964 року він вирушив з Воркути до Києва. Усі чотири екзамени склав на відмінно і вступив на факультет журналістики Київського університету. Оскільки він ішов на російський потік, адже закінчив школу в Росії, на лояльність до радянської влади його не перевіряли. В університеті потрапив у середовище студентів, що гуртувалися навколо скульптора та етнографа-колекціонера Івана Гончара. Студенти відвідували музей-майстерню, слухали його лекції про народне мистецтво. По дорозі до майстерні у тролейбусі співали українських пісень. Та період «відлиги» добігав кінця.

На початку 1965 року на факультеті журналістики студенти почали протестувати проти русифікації навчальної програми та викладання непрофесійних викладачів. Викладач Матвій Шестопал, який і раніше критикував радянську національну політику, підтримав студентський протест, за що його постановили звільнити. У березні 1965 року 67 зі 125 студентів факультету підписали заяву, у якій висловили ультиматум — якщо Шестопала звільнять, вони підуть з університету. Серед підписантів та учасників протесту проти русифікації був і Святослав Васильчук. У своїй кімнаті в гуртожитку він організовував зібрання: «І ця кімната повнісінька! Ми сидимо, як то кажуть, до зорі. Це вже травень-місяць був. І ми дискутуємо. <…> І вже починаєм говорити, що ОУН і УПА — це було правильно, що це правильно робили, що боролись за українську державу». На допит Святослава Васильчука забрали прямо з університету перед заняттями. Кадебісти намагалися з’ясувати, хто передавав йому антирадянську літературу з діаспори, яку вилучили у його знайомого. 

У вересні 1965 року декан Дмитро Прилюк зібрав другий курс, на якому вчився пан Святослав, і повідомив, що його, Вадима Мицика та Богдана Уніата — як «противників радянської влади» — переводять на заочне відділення і на рік відправляють на «перевиховання» до трудового колективу. Так Святослав Васильчук опинився у Кременчуці, що на Полтавщині, на будівництві нафтопереробного заводу. Коли він повернувся до університету у 1966-му, — його обіцяли відновити на стаціонарному відділені на третій курс, — дізнався про своє відрахування «за поведінку, недостойну радянського студента». Загалом було відраховано дев’ятьох студентів, а Шестопала звільнили і виключили з комуністичної партії.

Допомога Олеся Гончара. Переїзд в Узбекистан

Повернувшись на Рівненщину, пан Святослав влаштувався у районну газету у містечку Березине. Про те, що був відрахований, колегам не розповідав. Зрештою намагався влаштуватись на підприємство у Києві. Отримавши кілька відмов, дізнався від одного кадровика, що за ним ходять кадебісти і наказують не приймати на роботу. Працював будівельником на спорудженні Трипільської теплоелектростанції. У 1967 році разом з товаришем зустрів на концерті у філармонії письменника Олеся Гончара. Вони підійшли до нього і розповіли, за що Святослава Васильчука відрахувати з університету. Письменник вирішив посприяти юнакові. Згодом пан Святослав поновився на заочному відділенні. Навесні 1968 року він погодився на пропозицію роботи в Узбекистані. Обіймав посаду старшого літературного співробітника у відділі сільського господарства обласної газети «Правда Кашкадар’ї». Хоча пан Святослав і працював у російській редакції, — газета виходила двома мовами, — за пів року вивчив узбецьку мову: «Я розумію, що і узбекам рідне своє, близьке». Через це під час робочих поїздок по кишлаках, узбецьких поселеннях, був у пошані в місцевих очільників — «раісів».

Син за батька (не)відповідає

У 1971 році пан Святослав повернувся на Батьківщину. Закінчив Київський університет. Працював у обласній молодіжній газеті «Корчагінець» у Хмельницькому, потім перейшов у партійну газету «Радянське Поділля». Отримав пропозицію вступити у комуністичну партію, адже без цього неможливо було робити кар’єру у журналістиці: «Що мені казати? Іди ти геть зі своєю партією? Я — національно свідома людина, тим більше родина моя репресована. Я ж добре знаю що, родом я звідти, це йшло через КДБ, і там дадуть характеристику. І в першу чергу, може, б і прийняли, але запитають: “Як ти оцінюєш діяльність батька, брата, ОУН і УПА і так далі?ˮ». Добре знаючи, за що загинули його рідні, відмовився. Згодом, у 1974-му, пан Святослав переїхав до Вінниці.

Там він влаштувався кореспондентом обласної газети «Вінницька правда». «Нормальні стосунки, на дошці найкращих мої матеріали. Ну, все як годиться». Та одного разу завгосп редакції розповів йому, що на вихідних приходили кадебісти і перевіряли його робочий стіл. Пан Святослав попросив редакційного художника намалювати карикатуру — «дулю і фізіономію, щоб аж ніс закупилився». Потім сам від руки підписав «І що ти тут шукаєш, нишпорко?». Це послання залишив у столі. У січні 1978 року на нього склали догану за те, що приховав від редакції інформацію про свого батька, діяча ОУН. На зборах трудового колективу від пана Святослава вимагали засудити його діяльність. Зрештою, не чекаючи звільнення через сфабриковані порушення трудової дисципліни, звільнився і переїхав до Житомира, де влаштувався редактором до центру «Укрінформагропром», писав про передовий досвід у сфері агропромисловості.

«Житомир був уже готовий до змін»

У 1988-му до Святослава Васильчука звернулась кореспондентка газети «Радянська Житомирщина» Алла Ярошинська і запропонувала стати її довіреною особою. Вона балотувалась у депутати на перших незалежних всесоюзних виборах, що мали відбутися в березні наступного року. Пан Святослав відповідав за агітацію по Житомирському району: «Збирали колосальні мітинги, десь по 40–50 тисяч. Ну і говорилося проти влади». Це спонукало його гуртувати навколо себе місцевих патріотів. У лютому 1989 року відбулась перша установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка, головою якого було обрано поета Дмитра Павличка. Вона стала першим офіційним форумом незалежної громадської організації у Києві. А вже 20 квітня пан Святослав запропонував створити осередок Товариства у Житомирі. Це сталося на зборах у редакції газети «Комсомольська зірка», де на той час працювало багато молодих журналістів. Згодом у місті почало діяти 14 осередків, учасники яких стали кістяком національних сил.

27 липня 1989 року у Житомирі почала діяти міська організація Народного Руху України. Святослава Васильчука як її очільника долучили до організаційного комітету, що готувався до І установчого з’їзду Руху (8–9 вересня 1989 року). Житомирські рухівці брали участь у підготовці ланцюга злуки «Українська хвиля» 21 січня 1990 року, що став символом єдності сходу та заходу України: «Ми шили прапори. І як було в нас, що коли вже до цього свята ближче, то комуна дала команду і з магазинів забрали барви жовтої і синьої [тканини]. І я тоді дав команду по районах, хто може — привозьте. Закупили ми і десь більше ста прапорів самі пошили, людям роздавали». 

На виборах 1990 року Святослава Васильчука обрали депутатом до Житомирської обласної ради. До влади у місті та області прийшли демократичні сили. 24 травня 1990 року міська рада ухвалила рішення «Про використання національної символіки на території міста Житомира», а вже 13 червня завдяки місцевим рухівцям над будівлею мерії замайорів синьо-жовтий прапор. Також було прийнято рішення створити на Житомирщині Козацьке товариство. 14 жовтня 1990 року рухівці вирушили до села Кодня, до братської могили страчених у 1768 році учасників Коліївщини, щоб вшанувати пам’ять гайдамаків і провести установчі збори. Попри те, що міліція перегородила дорогу, учасники акції змогли пройти до могили. Під час Серпневого путчу (18–22 серпня 1991 року) рухівці та представники «Громадянського фронту сприяння перебудові» скликали мітинг у центрі Житомира, на якому пан Святослав виголосив, що провід Руху не визнає рішень так званого ГКЧП (українською — Державний комітет з надзвичайного стану), а лише закони УРСР. Попереджений про можливі арешти, у ті дні він не ночував удома.

Незалежність. «Ми були впевнені, що це так має статися!»

Зранку 24 серпня 1991 року до пана Святослава, — на той момент голови обласної організації Руху, — подзвонив народний депутат-рухівець Микола Поровський і попросив про підтримку під Верховною Радою: «Я обдзвонюю по районах і кажу: “Хто тільки може, звідки, де, — їдьте до Києва!ˮ. Ну, кажу, особливо ті, що ближче до залізниці, там, — Новоград[-Волинський], Коростень, Малин, Овруч. То їм же ближче звідти, чого ж їхати до Житомира? А тут — Бердичів, ці райони, — їдьте туди. Наймаємо ми п’ять автобусів, людей вистачало». Коли приїхали під Верховну Раду, побачили, що людей небагато. Рухівці пішли збирати людей по Києву: «Ми йдемо по Хрещатику туди й назад. “Кияни, — ну хто там, кого ти з районів привезеш, а це ж тут, на місці. — Кияни, сьогодні вирішується доля України! Відкладіть всі свої справи, прийдіть до Верховної Ради!ˮ». Зрештою зібрався багатотисячний мітинг і депутати підтримали Акт проголошення незалежності України. Серед тих, хто зібрався під парламентом, були ветерани УПА: «Стоять вони, ці дідусі, бабці, і, значить, проголошено! І тут ми кричимо, ми галасуємо, стрибаємо, обнімаємося! Стоять біля мене десь гурт такий цих ветеранів УПА. Вони кидаються нас обіймати, цілують: “Хлопці, дякуємо! Та це ж сталося те, за що ми воювали, за що загинули наші друзі!ˮ».

Журналіст, депутат, просвітянин

Протягом 1990–2002 років Святослава Васильчука тричі обирали депутатом до Житомирської обласної ради. У 2000 році він очолив обласне об’єднання відновленого Всеукраїнського товариства «Просвіта», членом якого колись був його батько. До 2004 року був головним редактором незалежної обласної газети «Віче». У 2008 році був удостоєний звання Заслужений журналіст України. Видав кілька поетичних збірок («Вереси», «Калиновий кетяг»). У січні 2014 року разом з представниками житомирських громадських та політичних об’єднань щовихідних їздили на Майдан до Києва — привозили продукти, дрова, пічки. Пан Святослав залишався чергувати на барикадах: «З усієї України там були люди. Тобто я побачив і зрозумів, що нарешті, що це вже ми переросли якісно оту межу, за якою ми можемо впливати на загальнонаціональному рівні».

24 лютого 2022 року Святослав Васильчук прокинувся від вибухів — Житомир опинився під ракетним обстрілом. Коли почалися бої за селище Макарів, що на межі Житомирщини та Київщини, із сім’єю вирішили залишити місто. Спершу були у Любарському районі, потім перебралися на Івано-Франківщину до міста Коломия, де їм допомогли влаштуватися знайомі просвітяни. З серпня 2022 року Святослав Васильчук перебуває у Житомирі. Займається громадською та просвітницькою діяльністю. У 2023 році став лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Степана Руданського за книгу «Із славетного роду Руданських».