Святослав Васильчук Sviatoslav Vasylchuk

Появився в мене отакий, коли ми так дискутуємо, і там появляється знайомий хлопець. Ну і коли я так гаряче говорю за Шевченка, проти москалів, він каже: «Слухай, а я тобі дам щось цікаве прочитати». І виймає десь, ну, мабуть, отаку, як кажуть, захалявну книжечку таку, геть так в обгорнотці. І написано: «Не трать, куме, сили, — і там якийсь кум там щось там, — спускайся на дно». Я беру, прихожу додому, розгортаю, а там написано: «Національна політика СРСР», українською мовою і видана у Штатах. Діаспора. А це ж була антирадянська література. Я читаю цю книжку, а мені ж то: «Ну як же ж?». О, і там вже було написано про Голодомор, про розстріл польських офіцерів, про те, як знищено УНР було. Ну, тобто, про репресії [проти] населення західних областей. Мені ж хочеться, як кажуть, ще якомусь незрячому очі відкрити.

Приходжу я в редакцію і такий якийсь... В відділ заходжу, сидять, — нас троє було, заввідділом і ще один, вони обидва були комуністи, я — ні, — і так якось дивно дивляться на мене. Я: «Що таке?». Думаю, мало, може, десь задрипалось чи що. «Що таке?» — «А ти іди, — каже, — на другий поверх, на дошку оголошень подивись». Іду я туди, а там наказ редактора такого змісту приблизно: «Оголошується догана Васильчуку Святославу за обман редакції, за те, що він не повідомив, що його батько був запеклим оунівцем, догана». На той час, уявіть собі, це був... Це бомба! Мабуть, оце як КАБ як зараз, керована авіабомба, дві чи три тисячі кілограмів, яка би вибухнула на цьому, на мітингу, де там 50 тисяч людей. Шок. Іду я. Я вже нічого їм не кажу, і вони мене нічого не запитують. Таке... Ну, я то розумію, до чого тут догана? До чого тут догана? Там була така адвокатська контора. Я іду в ту контору. Там сидить такий старший вже чоловік, такий десь, мабуть, під пенсію. Кажу йому: «Така і така річ, я — кореспондент “Вінницької правдиˮ і тут, — кажу, — мені догана». А він подумав і каже: «Звичайно, що ця догана, вона ні до чого, вона не має юридичної сили. До чого, — каже, — цей факт до редакції? Покарати вас можуть за порушення трудової дисципліни, за невиконання завдання. Так що, — каже, — вважайте, що у вас цієї догани нема». Ну, як це нема? Вона ж то є. І я приходжу на роботу на другий день, дома розказую, і мене стороняться. Ніхто не вітається зі мною, обходять мене і швидше тікають. І так кілька днів. Завдання ніякого мені не дають. І я сиджу з ранку до обіду, іду на обід додому, там їду трамваєм було, приходжу і таке... І тут вони бачать, що я не збираюся, нічого. Ясна річ, що там консультувалися, що ця догана не має ніякої юридичної сили. Але бомба ж вибухнула, з усіма осколками і так далі. Ну і надалі треба вже ловити мене на порушенні трудової дисципліни.

Я вже депутат обласної ради. Тут уже підіймають над містами прапори, там, Західна Україна. І я своїм рухівцям, провід, кажу так: «Давайте напишемо звернення від Руху про те, щоб встановити прапор над міською радою, синьо-жовтий». Пишемо ми це звернення, йду я до міського голови Мельничука і кажу до нього: «Віталій, — кажу, — слухай. Потрібно встановити синьо-жовтий прапор». Якось воно так дуже велося спонтанно, активно. І от ми його вивішували з 13 на 14 червня. Чому ця дата з’явилася? А 14 червня збиралася сесія обласної ради. І я, щоб, як кажуть, в пику комунякам, вирішив це зробити. «І потрібно, — кажу, — іменно сьогодні увечері, щоб натемно». А він каже: «Ну, добра справа!». А перед цим уже за нашим поданням ми вже до міської зали внесли синьо-жовтий прапор, рухівці. Я там писав про синьо-жовтий прапор, у мене є «Походження національної символіки», 500 примірників, роздавали депутатам і так далі. І сесія прийняла рішення про використання національної символіки в Житомирі. Це в травні було уже. Тобто вже була підстава юридична. Ось. Ми домовляємось. В нас був завод верстатів і автоматів такий потужний, у нас там був сильний осередок. Спеціалісти. Вони виготовляють, я їм кажу: «Хлопці!»... Виготовляють вони мачту металічну із шнурочком, не шнурком, а линвою, підіймати. Тризуб такий потужний, шліфують бронзовий як золотий. Приносять. Я кажу, збір тут. Беруть такий металічний молот, шлямбур, геть цемент. Ну і як? Ми домовилися з міським головою. Він каже: «Тільки, — каже, — хлопці, не знімайте цього офіційного, а поруч» — «Так, добре, ми поруч». Тобто, щоб ми не порушили там. І десь одинадцята година ночі, нас десь п’ять чи шестеро було душ, от. Веду я їх туди, на горище. По горищу ми виходимо в місці... В центрі ви були? Там таке воно як над годинником, міська рада. <А, так.> І оце там те віконечко, ми виходимо туди геть наверх і починаємо бити цими шлямбурами дірку, встановлювати щоглу, геть рідким цим [цементом] засипати. Чіпляємо, ну, я взяв прапора, звичайно, і вивісили. І то вже якраз воно було десь так уже під дванадцяту годину, но ще не було саме 14-го. І на другий день вранці йду я на сесію, стою я там ото, де пам’ятник Корольову, трохи далі. Ну, вже ці комуняки-депутати йдуть на сесію. Ідуть, а вже два прапори висить і один з них — синьо-жовтий. Я, там один іде, кажу, — їх там кілька йде, кажу: «Дивіться-но на це», — «Как, откуда, за что?», ну так далі. Тобто, ефект був колосальний!

Село Капулівка, ми були там, де могила Івана Сірка, кошового отамана. І було загальне вже у нас у Запоріжжі. Колона вишикувалась, десь така була до десяти кілометрів. Величезна! Там десь, мабуть, пів мільйона, дехто каже і мільйон, брало участь. І от пригадую таке. Ми мали, житомирська делегація, ми мали корогву таку «Житомирський крайовий Народний Рух» великими буквами хлопці нам зробили наші, художники. І несли попереду. А я — з мегафоном. І от ми йдемо через Запоріжжя. Там: «Хай живе Українська самостійна соборна держава». Це ж ще [19]90 рік! І агітуємо, агітуємо. Я робив так: іде колона, і я так десь, щоб дистанція була між нашою делегацією, де корогва «Крайовий Рух», ну, десь метрів три-чотири. І виходило так, що далі за мною колона — що це Житомирський крайовий Рух! І пригадую, підходить до мене якийсь дядько і каже: «Ты мне скажи, это вы что, все из Житомира?». Кажу: «Так, звичайно», — ну, чого я буду його розчаровувати? «Как же вы приехали? Столько вас!». Мол, чим ви прибули. Я кажу: «Ми найняли десять поїздів». — «Да? Вот это да... Вы понимаете, нам здесь говорили, будет жалкая кучка отщепенцев, да здесь же пол Украины! Оказывается, врали, значить, коммунисты».