Юрій Вовкогон Yurii Vovkohon

* 1982

  • «Це, по-перше, виховання. Це моя базова прошивка від виховання мами, діда, вітчима, всього, що я від них чув, всього, що я прочитав. Це щось таке середнє між естетикою і релігією. Взагалі етика, я думаю, — це такий різновид естетики в людському вимірі. По-друге, це відчуття сорому… Коли в трамваї б’ють жінку і б’ють хлопи, більші за тебе. Ясно, що страшно, але, з другого боку, ти не можеш нічого не зробити. По-перше, тобі буде соромно перед собою, перед твоїми друзями, перед всіма, хто є навколо. По-третє, це розуміння історії, розуміння, що в кращих умовах ми не були ніколи. Що ті, хто не загинув сто років тому в національно-визвольних змаганнях, потім їли своїх дітей під час Голодомору. Що в нас є шанс довершити ту справу, за яку, як би це пафосно не звучало, загинули, працювали, боролися і йшли на некомфортні для себе та своїх сімей речі, ризикували в попередніх поколіннях такі самі люди, як ти. У мене немає такого якогось відчуття “я йду боротися за український народ”. Я конкретно за що воюю — це, напевне, за то, аби все добре було в тих людей, яких я знаю з “Дзиґи”, за мою тусовку, за тих людей, які відчувають красу цього світу приблизно так само, як я. І за тих людей, які… завдяки тому, що я знаю історію, читаю книжки, слухаю культурні красиві речі, створені попередніми поколіннями, я розумію, що сьогодні [багато] таких самих класних людей, як я, і набагато кращих ризикували собою і перетерпіли купу болю, більшого, ніж я, заради цієї красивої мрії, яка називається Україна. Це щось таке на межі естетики і релігії. І яке підкріпляється своїми логічними роздумами. З іншого боку, розумію, що мене знає багато людей, особливо в [20]15-му, [20]14 році, коли йшов добровольцем, я розумів, що мене знає багато людей і мій вчинок також для них буде меседжем. З іншого боку, все дитинство читав книжки, дивився фільми, хочеться відчути себе персонажем цих книжок, фільмів. Правда, коли вже відчуваєш себе персонажем, думаєш: “Нахєр мені ця книжка треба була”. Це великий конгломерат почуттів. Як я подивлюся дітям, в яких батьки загинули, в очі? Воно теж є присутнє».

  • «Коли бойові дії загострюються, то люди ставляться до тебе як до героя. Тільки страх проходить — ну, ставляться як… Я в принципі після революції розумію, що це закономірно, що ніхто сильно не буде перейматися твоїми проблемами, і нічого особливого і не чекав від суспільства. І хлопці-зесеушники казали, що на першу ротацію приїжджали, то вітало пів Львова із квітами, а через рік приїхали — і ніхто не зустрічає. Так воно і є. Так у людини мозги працюють, проти цього не попреш. Я розумів, що будуть казати: “Ми вас не посилали, та вам хочеться воювати, то ви собі й воювали”. Та і в принципі не сильно воно мене засмучувало чи бентежило. Я розумів, що я роблю і для чого роблю. Мене цікавить думка тільки окремих людей, яких я поважаю, і найближчих друзів. Я зі школи слухаю метал і особливо за суспільним одобренням не ганяюсь».

  • «Робити фестивалі і воювати — це, напевне, найбільш правильно для творення якоїсь спільноти. Я взагалі якось так свого часу дойшов до того розуміння, що Україна творилася поетами і воїнами. Так воно і є. По суті, у нас цей натовп, з натовпу народ можна перетворити тільки якимись спільними емоціями, спільними думками, і це якраз є завдання культури. І людей треба… люди мусять відчувати, що їх підтримують, що вони рідні, оцю єдність, оцю, не знаю, взаємну довіру, відчуття спільноти вони відчувають на фестивалях. Напевно, на футбольних матчах ще якось відчувається. На революціях і на війнах. І ще телевізор. Але телевізор у нас не виконував цієї функції, і воно вже віддалено, не настільки людей поєднує, як живе спілкування. І от якраз невловна ця атмосфера єдності, спільності, доброзичливості, яка мене затягнула і яка із нас робить народ, — от я її відчував на “Флюгерах”, в Шешорах на “Шешорах” — великих опен-ейрах, коли ти п’єш пиво, передаєш далі, воно десь губиться і тобі хтось невідомий передає ще якесь наступне. Це, звичайно, переносить не тільки культуру, а ще й герпес, і, можливо, в цьому теж є логіка якогось єднання спільноти в великому просторі».

  • «Це було як машина часу. Ми ж навіть візуально відрізнялися від них (мешканців Донбасу), і вони до нас ставилися як до іноземців. Повністю». — «Це означає вороже чи просто з нерозумінням?» — «І вороже, і з нерозумінням. І з якоюсь такою цікавістю, і з розумінням, усвідомленням, що ми вище, що ми культурно вище, але через це і з якоюсь агресією. Так, як, напевне, в совку ставилися до іноземців, і так, як в Росії зараз ставляться. Як це сформульовано: “Кто вам разрешил так хорошо жить?”. — «А Макіївка і Севастополь відрізнялись між собою?» — «Так, відрізнялись по рівню добробуту насамперед. І архітектурно, культурно. Макіївка така була жесть. Я там перший раз, коли ми ходили, — частина нас лишилася, а частина ходила із скринькою по дідусях, бабусях, пенсіонерах, які не можуть самі дійти до виборчої дільниці, інвалідах, — то я там перший раз побачив, що під багатоповерхівкою можуть бути складені дрова, і там в багатоповерхівці у людей буржуйки, і вони носять воду, дрова. Перший раз там побачив шприци в під’їздах і те, що вікна можуть бути не зашклені, а клейонкою забиті. В багатоповерхівках. І якісь оці колонки, ручні помпи з водою під багатоповерхівкою, туалети під багатоповерхівкою. Як в селі. Для мене це було дико. І взагалі оця сірість і безпросвітність… В мене було тоді таке враження, що можна отак пів життя просто ходити з роботи додому, з роботи додому, а потім взяти повіситися і самому не розуміти, чого ти повісився».

  • «І книжка, яка, напевне, на мене враження на все життя [справила] — це Сат-Ок “Білий Мустанг”. Це ніби… за легендою цей письменник — син вождя індіанського племені і польки, яка втекла через Берингову протоку з Російської імперії до племені шеванезів. І це спогади малого напівіндіанця-напівполяка, який виростав в індіанському племені. Як вони постійно тікали від канадської кінної поліції, яка хотіла це плем’я загнати в резервацію. І, напевно, моє розуміння історії України якось накладалося на оце таке відчуття, що ми ті самі індіанці, що у нас вся історія така, як в індіанців на їхній землі. І це єдине, що я намародерив у Пісках у 2014 році, — це я знайшов оцю книжку. Вона була теж бібліотечна, і я дуже хотів мати, все життя дуже хотів мати цю книжку. Я знайшов в хаті, в зруйнованій хаті в Пісках знайшов цю книжку — “Білого Мустанга”. І це єдине, що я вкрав з війни, для себе привіз».

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 23.03.2023

    (audio)
    duration: 03:28:54
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Робити фестивалі і воювати — найбільш правильно для творення спільноти

У гуртожитку ЛНУ ім. Івана Франка, 2003 р.
У гуртожитку ЛНУ ім. Івана Франка, 2003 р.
photo: Personal archive of Yurii Vovkohon

Юрій Вікторович Вовкогон народився 14 серпня 1982 року в місті Коломия, дитинство провів у селищі міського типу Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області. Мати була вчителькою географії, туристкою та інструкторкою з альпінізму. Окрім неї, на формування пана Юрія значно вплинули дідусь (вчитель історії) та вітчим, що був нащадком сільської інтелігенції та воїнів УПА. Вищу освіту Юрій Вовкогон здобув на філософському факультеті Львівського національного університету ім. Івана Франка за спеціальністю «політологія». У 2001 році на протестах проти президента Леоніда Кучми в Києві познайомився з однодумцями — членами Студентського братства Львівської Політехніки, які пізніше стали його близькими друзями. У 2004 році почав працювати журналістом у газеті «Поступ». Їздив спостерігачем на вибори до Макіївки та Севастополя. Брав участь у подіях Помаранчевої революції. У 2005 році працював журналістом у міській партії «Пора», але зрозумів, що йому цікавіша мистецька діяльність. 2007-го року став прессекретарем у мистецькій агенції «Дзиґа». Згодом обійняв там посаду координатора фестивалів. Восени 2014 року Юрій Вовкогон пройшов військовий вишкіл та пішов воювати у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». З листопада 2014-го воював у селищі Піски Донецької області та на шахті ім. Бутова під Донецьком. У липні 2015 року повернувся до цивільного життя та роботи, організовував мистецькі фестивалі та культурні події. 26 лютого 2022 року записався у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Воював на півдні та сході України, був поранений 30 червня 2022 року в Лисичанську. 18 серпня 2022 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Лікувався та проходив реабілітацію в Україні та за кордоном. Навесні 2023 року проходить реабілітацію і займається культурною та волонтерською діяльністю у Львові.