«Воно в голові роїлося тисячі думок. І думки роїлися <…>, перші з’явилися — це небезпека, як убезпечити сім’ю. Після того прийшло розуміння того, що відбулося. А коли прийшло розуміння того, що відбулося, це там… другий день, третій день, то тоді злоба і ненависть перекрили то все всередині. Тобто вже починало бути байдуже на те...Тобто ти вже собі в голові побудував, куди поїде там жінка з дитиною, де вони перебудуть, і ти зрозумів, що і твоя точка кипіння поза тим, що журналіст або людина, дотична до журналістики, вони [по-]перше, прагматичні, по-друге, мені здається, так само, як лікарі, вони мають досить високий поріг чутливості до цьої чорноти. І тут ти зрозумів, що твій поріг вже… вже досягнутий. Що ти вже не годен стільки, за перепрошенням, лайна приймати. І після того таке відчуття сорому всередині. Сорому, що ти стільки років чекав, сорому, що ти цілих три дні думав, сорому за те, що покоління, яке там зараз, на Майдані, ці студенти, що вони крутіші за твоє покоління».
«В мене дуже дуже отакий добрий колєга з самого Дніпра. І він кожен раз, коли ми доходили до якогось елементу ближчого єднання, тобто це, наприклад, при ватрі, при вогні, при гітарі, коли люди відкриваються, ми між собою єдналися більше чимось національним, тобто якщо йдеться про пісні, про гумор, про... А в той момент відчувалося — в нього там прогалина. І тут мусило виникати щось радянське, тобто от в момент, коли його пробивало на сльозу, <…> коли це був пік піднесення, от романтика, оце все, він почав, починав...— він дуже класно грає на гітарі, співає, він починав співати пісні там з «Трьох мушкетерів», там інші, — тобто романтично, гарно, а в нього більше нема чого. Тобто от в нього є тільки те, що він бачив при Радянському Союзі. Тільки радянське».
«Я для себе розумію, що оця робота, тобто я би, по ідеї, за неї мав би дуже багато доплачувати. Тому що я здобув такий досвід, який, напевно, більшість не здобуде за життя. Тобто це від лазінь у печери глибочезні до вилізань на шпилі, від спілкувань, чи там знаходячись пів дня поруч з Паоло Коельйо чи Борисом Гребенщиковим. Це... Ти не є активним учасником, але ти бачиш це все середовище, ти чуєш спілкування, ти знайомишся з людьми. Це знайомство з купою класних журналістів, про існування яких я не здогадувався до того, тому що в цей час рівень корпунктів — це була еліта, це були боги, яких допускали на найкрутіші події, які їздили там, де інші тільки могли десь там почути і написати, і це окрема тусовка спілкування. Це <…> збиралося там, в певних місцях, або очікуючи якоїсь акції, збиралося там п’ять-сім людей, і ти слухав і хапав це все».
«“Пласт” тоді дуже класно структурував. Оскільки прийшло дуже багато нового, воно падало і ти не знав, шо з тим робити, а “Пласт” це все розкладав по поличках. Гуртки... Діти з різних середовищ, кожен приносив свою цеглинку, і ми вимуровували свою домівку, і в тій домівці ми мали свої шафки, там музична шафа, кожен приносив шось своє. Я почув те, я почув...а оце є ось такого стилю музика, і ти це все дізнавався, і ти це все структурував. Мені здається, що окрім того, що ми почали ходити в гори, що ми вивчали історію, пісні, те, що там була поряд дисципліна, там… варити їсти, розставляти намети, але найголовніше — це все-таки прийшли діти активних людей, кожен з яких мав за спиною багаж своїх батьків, своє знання, свій досвід, і це все докупи складалося як пазлик. І от воно допомагало структурувати це все нове. Крім того, це дозволяло мати нову прогресивну компанію, тобто у нас там була компанія порядка 15 осіб. І коли у вас є група, і це енергійні прогресивні люди, [то] вони беруться за різні речі і це йде легко, це йде весело і все вдається».
«Це перші значки синьо-жовтого прапорця, які чіплялися на зворотню сторону лацкана. — Всередину? — Так. Тобто це ми ходили в формі шкільній, це були піджаки, відверталося і це дві третіх класу, хлопців, мали ці значки. Вони були заховані. І в нас такий вчитель інформатики, Кривцов, він десь це побачив і він пробував в нас зривати ті значки з лацканів. Ну... Був здивований, але перші двоє хлопців, до яких він чіплявся, хотів зірвати, хапали його за руку і не давали це зробити. І коли я побачив в його очах безсилля, от тоді зрозумілося, що все, тепер уже можна спокійно про все і з усіма говорити. Тобто коли вже вчитель не може нічого вдіяти, це вже... І він ходив до директора, до завуча, десь там, якісь розмови з батьками були, але це вже ...то вже не то».
Любомир Ясниський народився 25 лютого 1976 року у Львові. Батько і мати походили з Львівської області. Батько працював керівником цеху на Львівському телебаченні. Мати — у дошкільній освіті: спочатку вихователем-логопедом, згодом — інспектором з дошкільного виховання. У листопаді 1991 року Любомир Ясниський долучився до Національної скаутської організації «Пласт», що вплинуло на весь його життєвий шлях. У 1993 році пан Любомир вступив до Львівського національного університету ім. Івана Франка на факультет журналістики. Майже одразу перевівся на заочну форму навчання, щоб отримувати безпосередній досвід на Львівському телебаченні, де він пропрацював рік. Потім Любомир Ясниський звільнився та влаштувався працювати на радіо «Незалежність», де займався місцевими новинами. Після роботи на радіо працював у Центрі творчості дітей та юнацтва «Галичина» у школі журналістики. Після цього влаштувався на роботу в маленьку студію при інституті освіти «Телестудія Око», де і познайомився з людьми, що вплинули на його світогляд і розвиток. У 2000 році пан Любомир почав працювати у львівському корпункті «1+1» оператором. Через шість років одружився і наприкінці 2006-го звільнився та відійшов від журналістики та новин. Працював у комерційній продакшн-студії «Медіаклуб». У 2010 році влаштувався на телеканал «ZIK». Із початком повномасштабного вторгнення вивіз родину за кордон і почав волонтерити. Нині, у 2022-му, живе та працює у Львові. Усе ще волонтерить. Виховує двох дітей.
