Я пам’ятаю прям цей момент, коли я прийшла на урок фізкультури, і оце було. Мені хтось каже з дівчат: «Там Чорнобиль взорвався». Ну, я не знаю, що це Чорнобиль, що це взорвалося, що воно. Ну, типу, це пагано. Ну, і ми так увесь день провели на тому майданчику фізкультурному. Я пам’ятаю, як воно було в той день. Не можу сказати, що це на мене повліяло якось, що ми там облучені були, чи що. Я потім пам’ятаю людей, які отуда поверталися, і вони страждали, і ці онкологічно хворі, люди-чорнобильці, чи це от потім я це якось вже спіткалася. А ось в той момент це було: ну, щось кажуть. Ну, мабуть, страшне розкажуть. — А батьки вдома щось говорили про це? Ну, дорослі між собою? — Ну, мама моя розуміла, бо вона ж санстанція, вона розуміє, що це таке. Ну, не можна ж було, мабуть, їм і в той же санітарній станції розводити особі розмови про це. То вони якісь міри приймали, мабуть, такі, що ми навіть не розуміли. Ось, і що ми, я пам’ятаю, не їздили на відкриті міста якийсь час. Ну, екологічної ситуації у Краматорську моя мама була дуже в курсі завжди. Навіть коли ми покупали дачу, вона знала, де яка роза вітров, щоб нічого з заводів нам туди не несло. То якось мене… я чула це, в школі, ну, якось так, може, по телевізорі. І оці фільми які, і то, що по телевізору показували. Потім, у [20]14-му, у мене було таке, як це сказати, ну, дежа вю, што лі? Я їду машиною на роботу, і пусті вулиці, трава, кущі вище голови, бігають собаки туди-сюди. І людей нема, і я їду по пустому, по пустой вулиці, і я думаю: «Чорнобиль! Ось так, на Чорнобилі, все, що я показувала, то воно на Чорнобилі, так, як у нас було у [20]14-му». Ми, наш магазин, не закрився ні разу, і я їздила на роботу з села, тут, в пригороді, автівкою. І я вже ж це пам’ятаю, як воно було там, як вітер несе все цю траву. І виросла оця трава, виросла трава. Вона ж завжди — косять, все вбирається. Наразі теж вбирається, прямо вони постійно капашаться, вони ці квіти висаджують, вони-то вбирають, багато цьому приділяється уваги в місті завжди. Ось, і для мене це була така картина, я це дежа вю, думаю: «Глянь, Чорнобиль, прям, вообще». Так я себе відчувала на той момент. А тоді, ну, та, ну, Чорнобиль, я слушала, як усі. Не можу сказати, що мене так ета зачепило, як там людей у Києві чи там десь. І, як я розумію, ця туча, вона не радіоактивна, вона не дуже нас зачепила, настільки, наскільки інші міста.